Роман Балаян: Я обрав би іншу професію

На чужих днях народження мені значно веселіше

— Романе Гургеновичу, як ви збираєтеся святкувати ювілей — у колі родини чи з великою кількістю гостей?

— Я планую виїхати з Києва. Якщо з дітьми, то до Парижа — там у мене є друзі, їх я попередив. Якщо діти не зможуть полетіти, то ми залишимося в Україні. Але це не означає, що я втікаю від гостей. Я взагалі можу роздати гроші — хай без мене святкують! Справа не в цьо­му... Просто у власному дні народженні є щось таке... Знаєте, на чужих мені значно веселіше.

— А на своїх нудьгуєте?

— Ну поки не вип’ю достатньо (сміється).

— Але ж ви будете у Києві на відкритті Днів вірменського кіно в Україні?

— Хтось написав, що фестиваль проходить під моїм патронатом. Тоді я зателефонував організатору й сказав, щоби прибрали це комуністичне гасло.

— Ви знаєте режисерів, які приїдуть на фестиваль?

— Ні. Організаторам я говорив про одних, але приїдуть, здається, інші.

— Який подарунок на день народження вам запам’ятався у житті найбільше?

— На 60–річчя до мене приїхали 18 друзів — із Єревана, Парижа, Москви. Це все відомі люди: Янковський, Абдулов, Адабашьян, Меньшиков. Думаю, що й зараз ті, хто залишився серед живих, збираються знову зробити мені такий сюрприз. От через день–два зателефонують і запитають: «Коли ти приїжджаєш?».

Коли вони до мене приїздили, ми любили пожартувати над кимось. Якось я свого сусіда попросив перевдягнутися у міліціонера й завітати до нас у квартиру з фразою: «Ваші документи?».

— І актори–професіонали повірили актору–аматору?

— Навпаки. Переодягнений дуже переймався, що йому не повірили й сміялися над ним.

Бувало, що хлопці щось вигадували самі. Зазвичай, ми їмо, випиваємо, жартуємо, анекдоти розповідаємо, говоримо про жінок. Про мистецтво, знаючи, що я цю тему не люблю, мої гості не говорять. Але це було, коли я був бідний. Зараз уже років iз 10 у власному будинку нікого не приймаю, зустрічі організовую в ресторанах або деінде.

— З чим це пов’язано?

— Якщо є кошти, то навіщо мені обтяжувати життя дружини. Вона йде з нами або не йде.

— Цікаво, як вона ставилася до пізніх застіль удома в часи вашої молодості?

— Нормально. А от діти страждали — вони не дуже любили це. Здавалося би — Янковський, Абдулов, Збруєв, але дітей це не цікавило. І мені це подобалося. До речі, коли я був малий і до нас там, у горах, приходили гості — я дуже хвилювався.

Діти у мене музичні, грають на піаніно, моя дружина — викладачка музики. Але я особисто не хотів, щоб їх цікавило кіно, оскільки на той час вважав, що це досить принизливо — існувала ж цензура та заборони. Вони і на студії не були до закінчення школи.

— Але ваш син займається продюсуванням. Він досі за кордоном?

— Мій син Сурен давно вже у Києві. У Франції він прожив 13 років, а зараз займається бізнесом, який пов’язаний із Францією та Європою загалом, він віце–президент фонду, що проводить Дні культури України закордоном. Іноді він мені допомагає, коли ми знімаємо серіали у моїй студії «Іллюзіон філмз»: виступає виконавчим продюсером, хоча рік ми вже нічого не знімаємо — немає замовлень. У доньки Каріни також свій бізнес, пов’язаний з теплоносіями. Мені подобається, що у моїх дітей є своя справа ще й у тому сенсі, що їм не треба від мене грошей (сміється). Іноді вони навіть мені підкидають грошей. Тобто вони успішні люди.

— А онук ким мріє стати?

— Онук навчається в українсько–французькій школі в Пущі–Водиці. Це дуже далеко: дитина встає о 7–й ранку, приходить додому о 18–й — мені це не дуже подобається. А стати хоче автомобільним конструктором — дуже в техніці кмітливий.

Я єдиний режисер, який вміє російські гроші приносити в Україну

— Чи є щось у житті, про що шкодуєте?

— Мені не вистачило характеру, щоб стати тим режисером, яким я уявляв себе в молодості, — на рівні першої десятки світу.

— У травні ви планували розпочати зйомки нового фільму з робочою назвою «Янгол–охоронець».

— Так, наприкінці квітня російський сценарист Марина Марєєва має закінчити сценарій. Якщо він влаштує мене, то будемо знімати: запуск заплановано на 15 червня. Продюсер — мій друг Геворг Нерсісян, його кінокомпанія «Парадіз» виробляє та розповсюджує фільми. Я його попередив: «Старий, це тобі касу не принесе». «Але мені подобається ідея фільму!» — відповів він. Картина буде про кохання, про надію на життя. Хто виконуватиме ролі наразі точно не скажу. Продюсер пропонуватиме відомих акторів, але я їх не знаю, вони, напевно, у серіалах грають. Хоча от знаю Акіньшину — чудова актриса, але візуально не підходить. Потрібна дівчинка, як iз картин Ботічеллі.

— Зйомки проходитимуть у Росії чи в Україні?

— У Києві. Я єдиний режисер, який уміє російські гроші приносити в Україну.

— У кіно ви є хрещеним батьком Володимира Машкова й Олега Меньшикова. Чи був у вас хрещений в кіно?

— Першим був Степан Кеворков. У 1960–му мене покликали зi степанакертського театру, де я був статистом, у Єреван на проби головної ролі у фільмі «Дорога». Я не пройшов, але режисерові сподобався — він запропонував мені вступити до Єреванського театрального на режисуру. Другий вчитель — Тимофій Левчук, до якого я переїхав вчитися сюди просто «по блату». Третій і основний — Сергій Параджанов. Інші, хто вплинув, це люди, яких я ніколи не бачив: Бергман, Антоніоні, Фелліні.

— Чому ви відмовилися бути режисером стрічки «Параджанов»?

— Я дуже добре знав Пара­джанова. Тому весь час змушував би артиста бути схожим на нього. Але це нецікаве для мене заняття.

— Але, можливо, глядачеві було б цікаво побачити саме це?

— Це неправильно! Це мавпування. Той, хто грає головну роль, знав Параджанова — цього достатньо. У світі 200 людей, які знали Параджанова, і 50 — у Києві. Але фільм знімають не тільки для них. Ну і що, якщо будуть говорити: «Не схоже. Сергій був іншим». Я погодився допомагати, щоб там не було чогось дурного.

Параджанов — герой міфів. Йому було нудно розповідати правду. Він міг iз вами побачити щось і ввечері розповісти про це в компанії. Але ж ви теж бачили це і розумієте, що все було по–іншому. І якщо ти говорив: «Це не так було», то Параджанов так хитро дивився і казав: «Правдоньку любить».

Параджанов, на відміну від нас, на землі не був, він весь час літав. Тому думав, що його ніхто не посадить.

— А вам iз ним легко було спілкуватися?

— На початку нашого знайомства він мені не сподобався — якийсь такий зухвалий вірменин. Але коли я побачив його фільм, мені було вже все одно, який він сам. Потім у мене з ним склалися дуже хороші стосунки: він вважав, що він мій батько, тому що у мене був вітчим, батька я втратив під час війни.

Якби держава фінансувала лише дебюти, за два роки ми мали б хороших режисерів

— Вам запропонували очолити Експертну раду при Державному агентстві України з питань кіно, яка відбиратиме кінопроекти, що отримають фінансову підтримку з держбюджету. Ви прийняли пропозицію?

— Я дуже пручався. По–перше, без мене мене зробили головою. По–друге, я не люблю читати і мені ніколи цим займатися. Якось я мав нещастя в пресі сказати, що в Україні немає сценаристів, нібито, крім двох–трьох. І пішло! Відтоді люди шлють мені сценарії. А мені не треба сценаріїв, покажіть роботу того, хто хоче знімати! Якщо ця робота мене переконає, то я, як танк, буду допомагати.

— На вашу думку, зміна системи відбору може вплинути на ситуацію з кіновиробництвом в Україні?

— А в чому зміни?

— У тому, що режисер повинен представити не тільки синопсис, а й пройти пітчинг, представити маркетингову стратегію проекту.

— Це, між нами говорячи, не режисер повинен робити, а продюсери. У них є свій сценарист, режисер, і вони повинні представити сценарій, якщо розраховують на частину грошей.

— На ваш погляд, чи повинна держава фінансувати український фільм на 100 відсотків?

— Тільки дебютантів. Недобре так говорити, звичайно. Але цікаво: хто там за спиною стоїть? Ми ж нічого не знаємо: є таланти чи немає. Дебютанти мають право за державні гроші припуститися творчої помилки. І якби замість того, щоб давати гроші мені або комусь іншому, запустити в рік 10 молодих режисерів, то за два роки мали би 20 дебютів, з яких п’ять, я впевнений, будуть нормальними, а один може взагалі виявитися талантом.

— У проекті роботи Експертної ради вказано, що подавати свої заявки можуть тільки юридичні особи, а як же тоді дебютанту бути?

— Я пояснив, що дебютант повинен звернутися до студій. Як у Москві, де є вісім студій. Будь–хто може прийти зі своїм проектом до цих компаній. Але кожен же хоче сам робити — ну тоді шукай приватні гроші, тільки пам’ятай, що половина приватних грошей — це гроші мафії.

— Ви дивитесь роботи російських колег? Щось останнім часом сподобалося?

— Ні, тільки якщо приїздить якийсь мій друг і запрошує мене на прем’єру. З останніх подивився фільм «Дзига» («Волчок») режисера Василя Сігарьова — важка картина, але це потужний хлопець буде.

— Якщо можна було би перемотати плівку назад, ви би змінили щось у своєму житті?

— Швидше за все, обрав би іншу професію. Не можу сказати, що ця мені підходить. Це бабська професія взагалі: треба бути дуже жорстким і вимогливим, а я на майданчику все пробачаю, замість того, щоб вигнати. Ось Олексій Герман поки не доб’ється того, що він хоче, може п’ятьох осіб вигнати за цей час. І правильно робить — зняте завтра не зміниш. А до мене всі ледарі приходять працювати, і я їх приймаю.

Олеся АНАСТАСЬЄВА

ДОСЬЄ «УМ»

Роман Гургенович Балаян народився 15 квітня 1941 року в селі Неркін Оратаг (Нагірно–Карабаська автономна область). У 1959 — 1961 роках грав у допоміжному складі театру Степанакерта.

У 1961–му вступив до Єреванського театрального інституту на режисерський факультет, але, провчившись три роки, залишив вуз. Продовжив навчання в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого (який закінчив у 1969–му).

У 1973–му зняв перший фільм «Ефект Ромашкіна». Серед найвідоміших робіт — «Польоти уві сні та наяву», «Леді Макбет Мценського повіту», «Два місяці, три сонця», «Райські птахи».

У 1987 році Балаян отримав Державну премію СРСР. Номінований на «Золотого ведмедя» Берлінале–78 за фільм «Бірюк» та головний приз фестивалю в Карлових Варах–98 за стрічку «Дві місяці, три сонця». У 2003–му році отримав почесну нагороду на «Молодості» за внесок у розвиток національного кінематографу. Член Шевченківського комітету. Народний артист України.

ІСТОРІЯ ІЗ ЖИТТЯ

У 90–му році я мав знімати у Франції фільм, і продюсер–француженка мене запитала: «А ти з вірменської мафії нікого не знаєш?». Я: «В сенсі?!». Вона: «Ну, мафія вірменська, дуже гарна є мафія». Я кажу: «Ні, а навіщо?». Вона: «Даремно, можна було б у них бабок взяти на фільм». Я: «Ти що з глузду з’їхала?!» Вона: «А що? У Франції і в Європі всі знають, що мафія дає гроші на фільм».

А ТИМ ЧАСОМ...

З 18 по 20 квітня у столичному кінотеатрі «Жовтень» пройдуть «Дні вірменського кіно в Україні». Фестиваль відкриє стрічка Сергія Параджанова «Колір граната». Загалом покажуть десять фільмів вірменських кінорежисерів, серед яких робота Грача Кешишяна «Щоденник Крестокрада» про молодих і не дуже людей, які залишають свої сім’ї та відправляються мандрувати світ за очі, заробляючи на хліб шахрайством і розбоєм. Режисер Тигран Хзмалян привезе до Києва три стрічки: «Прижиттєвий портрет Христа», «До Арарату», а також історію без єдиного слова Lovember — про любов вуличного музиканта і медсестри, які раптом виявляють, що вони обрані для неймовірної місії — народження нового Бога. Карен Григорян представить на фестивалі короткометражку, присвячену художникові Марку Шагалу «Янгол на дахах». Обидва режисери проведуть майстер–клас для студентів. Крім того, під час фестивалю в арт–галереї кінотеатру «Стоп–кадр» працюватиме фотовиставка робіт Карена Григоряна. Також покажуть роботи Сержа Аведікяна, режисера та актора у проекті «Параджанов».