Фольклор, що пережив «мистецтвознавців у цивільному»

Із Героєм України, відомим композитором, професором Євгеном Станковичем ми зустрічалися напередодні прем’єри його фольк–опери «Коли цвіте папороть», повна концертна версія якої прозвучала на закритті фестивалю «Музичні прем’єри сезону». За радянських часiв «Папороть» була заборонена. Так сталося, що своєї прем’єри опера Станковича чекала 34 роки.

«Злякалися українського народного духу»

— Пане Євгене, в чому особливість і знаковість саме цієї прем’єри фольк–опери «Коли цвіте папороть»?

— Фрагментами ця опера виконувалася в різних концертах, як у нас, так і в Росії, в Америці й Канаді. Але це були лише окремі номери, а повністю вона ніколи не була реалізована під такою назвою. Власне, цього року в мене дві прем’єри «Цвіту папороті»: одна з них називається «Колиска життя». Постановку здійснив Дніпропетровський театр. Але ця версія відмінна від тієї, що була написана 34 роки тому. «Фольк–опера» — умовна назва, оскільки це дійство, яке складається з номерів різного плану. Є такі розгорнуті, як «Купала», де задіяні переважно відомі народні тексти, мелодії та пісні, поезія Тараса Шевченка, а також ідеї Миколи Гоголя, пов’язані з «Ніччю на Івана Купала».

Цей твір задумувався як жанр нового типу на кшталт вертепу, який був колись в Україні. Дійство, пов’язане з історичними подіями, але з огляду на те, що всього не охопиш і не ввібгаєш у півтори–дві години, вибирали найяскравіші фольклорні скарби, які були на нашій землі. Але це практично тільки хорове виконання, бо в повноформатній оперній версії ще має бути задіяний балет хору імені Верьовки, різні сценічні дійства, декорації. Свого часу ця постановка планувалася для сцени такого масштабу як, наприклад, Палац «Україна». Та не так сталося, як гадалося.

— Євгене Федоровичу, як відомо, 1979 року «мистецтвознавці в цивільному» зірвали прем’єру «Цвіту папороті» з «ідеологічних міркувань». І це — безпрецедентно ганебний факт: вперше у «буржуазному» (чи якому там?) націоналізмі звинувачували творця опери! Як саме це сталося?

—«Мистецтвознавці в цивільному», очевидно, лише виконували ті накази, які отримували. Я знаю, що Авдієвського як керівника хору (бо це для нього писалося) тягали на різні «килими» засідань ЦК Компартії, де йшлося саме про цей твір. Мені здається, це питання було навмисно роздуте, а подібнi звинувачення і формулювання — просто смішнi. Як народна творчість може бути об’єктом заборони, адже її неможливо «заборонити», як і народ?! Тоді саме йшла активна «совєтізація», це була ідеологія тієї системи, якої вже, слава Богу, немає, а тут, розумієте, народна творчість, яка своєю яскравістю і самобутністю вибивалася за рамки сірого соцреалізму. Це були часи «розвинутого дисидентства», і саме тоді перебував у засланні політв’язень Валентин Мороз, а в моїй опері використана народна пісня: «Ой, Морозе, Морозенку, да ти славний козаче, за тобою вся Вкраїна тяжко–важко плаче». Партфункціонери почали проводити паралелі з піснею, написаною триста років тому... Це дійшло аж до Москви. Словом, злякалися українського народного духу.

«Папороть» французи хотіли «катати» по всьому світу

— Яка історія виникнення першої в Україні фольк–опери? Це була ваша власна ініціатива чи ви отримали замовлення на її створення?

— Народний хор імені Верьовки на чолі з молодим і енергійним Анатолієм Авдієвським тоді об’їздив чи не весь світ, і, очевидно, настав час, коли такої форми, як «танець–пісня», вже виявилося замало. Таку думку висловили французькі імпресаріо, з якими Авдiєвський спілкувався, і запропонували зробити дійство. Тоді був популярний американський фільм про Тараса Бульбу, який обійшов увесь світ. І французи вирiшили, що пересічний світовий слухач не знає нікого: ні Шевченка, ні Толстого, ні Достоєвського, а лише Гоголя і «Тараса Бульбу». Перша частина мого твору називалася «Запорізька Січ» — це фактично було замовлення, я працював над нею рік. Я був молодий, мав великі амбіції, хотілося якось виокремитись і, щиро кажучи, грошей підзаробити (посміхається. — Авт.). Тому я ввів у «Папороть» такі моменти, які ще тоді не вживали, які не вписувалися в жодне уявлення про оперу і народну творчість. Я почав трактувати по–своєму фольклор — треба було знайти інший підхід, бо, на жаль, у нас його звикли слабо розробляти, майже не інтерпретуючи, не осмислюючи. Але ж музичний матеріал, який зміг вижити протягом 300—400 років, — це унікальний пласт нашої культури. Я спробував обрамити цей пісенний діамант такими обручками, якi ніколи до нього не допасовували. Тодi менi здавалося, що свiт сприйме український фольклор саме в такiй обробцi. Наскільки мені відомо, контракт планувався на 4—5 років, планували цю оперу возити по всьому світу. Зрозуміло, що якби це була опера про радянсько–героїчні події, то подібний контракт партійна верхівка дозволила б. Але оскільки йшлося про живу Україну з її історією і могуттю, то це не сподобалося комунiстичнiй владi...

— То французи довідались про хор Авдієвського і через нього вийшли на вас?

— Вони возили хор Верьовки, були імпресаріо цього колективу протягом п’яти–шести років і добре на них заробляли. А я вже виник пiзнiше, коли хтось познайомив мене з Авдієвським, представивши як молодого (я тоді отримав Шевченківську премію як наймолодший композитор за ІІІ симфонію «Я стверджуюсь» на слова Тичини), який би міг спробувати зробити щось нове.

Займуся «Страшною помстою»

— Євгене Федоровичу, які саме мотиви, окрім народних, ви використали у «Цвіті папороті»? Що лягло в основу опери з літературних творів?

— Перша дія — це «Запорiзька Січ». А на Січі — «Кузня», «Муштра», «Ой, гук, мати, гук», потім «Жарти» на Січі — все за Гоголем. Зрозуміло, що назви і відтворення умовні — це ж не кіно. Потім — прихід Тараса з синами, як це завжди було, кобзарська дума... Друга частина — купальське дійство. Треба було показати традиції на контрастах: якщо Січ — це чоловіче начало, захисне, войовниче, то з купальськими обрядами більше асоціюються молодь, жіноцтво. Вона має чотири підчастини: «Людські купала», «Русальські купала», «Відьомські купала» і «Загальні купала». А оскільки є «Людські купала», то є й прообраз у Шевченка в «Утопленій», і в Гоголя є «Майська ніч»...

— Прем’єр яких творів (у жанровому чи тематичному вимірі) можна очікувати від композитора Станковича найближчим часом?

— Маю великий борг перед оперним театром — я ще 20—25 років тому разом зі Стефаном Турчаком почав працювати над «Страшною помстою» за Гоголем. Якщо Бог дасть здоров’я, сподіваюся доробити цей твір.

Павло МАМАЙ

ДОВІДКА «УМ»

Євген Станкович, композитор

Голова правління Національної спілки композиторів України. Народився 1942 року в закарпатському містечку Свалява у родині вчителів. Початкову музичну освіту здобув у Мукачевому (клас баяна). Вчився у Львівській та Київській консерваторіях. Станкович — визнаний лідер української композиторської школи. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії, інструментальні концерти, камерно–інструментальні твори, балети «Прометей–Распутін», «Майська ніч», «Ніч перед Різдвом», «Вікінги», фольк–опера «Коли цвіте папороть». Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, академік Академії мистецтв України. Викладає у Національній музичній академії ім. П. Чайковського. Професор, завідувач кафедри композиції. Герой України.