Симфонічні нотатки вічності

Подумати тільки: що то за життя — без прем’єр? За відсутності мистецьких дебютів однозначно матимемо лише комічну імітацію самобутності, пісне існування — не більше. Мабуть, розумінням саме цієї істини і керувалася Київська організація Національної спілки композиторів України та її голова і муздиректор фесту Ігор Щербаков, які вже вдвадцятьперше (!) провели Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону». В Україні фестивалі сучасної академічної музики можна перелічити на пальцях однієї руки (киянин–меломан, спраглий до композиторських новинок, має лише три нагоди їх почути: «Київ Музик–Фест», «Музичні прем’єри» і «Форум музики молодих»), тому «Музичні прем’єри...» — це завжди подія, традиція якої в часовому вимірі — ровесник української Незалежності.

Спектр представлених прем’єр був як широкий, так і оригінальний. Хоча (винятково задля справедливості) слід зауважити, що далеко не всі твори сучасних композиторів, представлені на фестивалі, були власне прем’єрами. Але це не основний акцент нашої історії, тим паче — не привід хнюпитись, адже якщо припустити, що непрем’єри у недалекому минулому слухали не всі, то для цих «не всіх» твори стали повноцінною прем’єрою.

Музика — це озвучена вічність, пульс продовженого життя для прийдешніх поколінь. Проте лише незворушний час визначить «переможців» цього «хіт–параду». Отже, до вашої уваги симфонічні нотатки вічності того, хто спробував стати її ловцем.

«Назустріч фестивалю»

Усе почалося з концерту дипломантів Першого Всеукраїнського конкурсу молодих композиторів імені Івана Карабиця, твори яких виконував Струнний квартет ансамблю «Рикошет». Олена Шевченко подарувала слухачам стрімкість польоту з елементами рег–тайму, засвідчивши схильність до суміші стилів. Кіра Майденбург з Одеси продемонструвала тривожно–філософські пошуки цілісності... На жаль, назви творів Єлизавети Сафроніної і решти авторів через глибинно втаємничену дикцію ведучої зрозуміти не вдалось, але я назвав би її музику «ностальгією за майбутнім». «Почерк хвилі» Ксенії Ульяницької (мій слух спромігся перевершити дикцію ведучої) виявився пристрасним, елегійним та незбагненним водночас. «П’ять п’єс для фортепіано» Святослава Єгерського вирізнялися заглибленістю, роздумами й умиротвореністю. Ольга Горюнова з Донецька приємно вразила досконалою технікою виконання фортепіанної партії та розміреною ліричністю... Денис Бочаров у творі для скрипки, віолончелі та фортепіано нагадав, що музика може бути експериментальною, але виражальні засоби його пошуку були більш зовнішні, ніж заглиблені в себе. «Соната для скрипки з фортепіано» Олександри Моцар (переможниці конкурсу) була прозорою і водночас — дисонансною, зі стрибками настрою і темпу та вулканічним наростанням кульмінації, яка завершилася «стукотом крапель сліпого дощу об дах».

Загалом вразив високий рівень авторів–виконавців своїх творів (фортепіанної партії), вони розвіяли міф про те, що сучасний композитор може писати двоголосні фуги, не володіючи належно жодним інструментом, окрім кількох функціональних клавіш синтезатора.

Проект «Електроакустика–2011» (куратор — Алла Загайкевич) приваблював своїм експериментаторським підходом до сучасної музики. Однак, як з’ясувалося, визначальною є музична основа, а не виражальні засоби. Тому, коли лунали «Варіації» Максима Абакумова, не полишало враження, наче я потрапив у якийсь клубний концерт чи на дискотеку. Святослав Крутиков твором «Три хайку» нагадав, що все–таки цей концерт має щось спільне з академічною музикою. Алла Загайкевич (спеціаліст електроакустичної музики №1) у творі «MITHE IV: KS» блискуче використала цитати з музики Кароля Шимановського, «одягнувши» її в медитаційні шати скрипки та електроніки, а в Laborintus — eхitus показала, як можна, блукаючи лабіринтом, невпинно йти, помилятися, але знаходити вихід, прямуючи майже наосліп, на звук. І переконала, що електроакустична музика може бути глибокою.

Шоумен і композитор Данило Перцов представив аудиторії «Нову радість–2», влаштувавши спільно зі співвиконавцем, скрипалем Сергієм Охрімчуком цілий перформенс, у якому навіть спровокував на танці слухачів. Але, окрім провокаційності й епатажу, цей виступ більше нічим не запам’ятався. Твір Олександра Гладуна «Збентежений джміль» породжує відчуття, що це — невпорядкований набір шумів, який випробовує слухові перетинки на міцність. Проте, прислухавшись, ви впізнаєте джмеля і його збентеження, але чому він збентежений і дещо «причмелений», вам з’ясувати все одно не вдасться.

Загалом ця течія в сучасній музиці заслуговує на особливу увагу, позаяк добре звучить у кінематографі (яскравий тому приклад — саундтрек Алли Загайкевич до фільму Олеся Саніна «Мамай», де вдало поєднано український мелос з елементами електроніки). Отож майбутнє електроакустики — у співпраці з кіно, але для цього необхідне існування останнього.

Відкриття імен і фестивалю

Камерний концерт–відкриття представляли відомі митці: Левко Колодуб («Концерт №3 для кларнета і струнних»), Фангіз Алізаде (Азербайджан «Метаморфози» для восьми віолончелей)... Відмантас Бартуліс (Литва) запропонував «Експрес №3, або Глінка та Немирович–Данченко подорожують із Санкт–Петербурга до Києва». Після романтично легкого «Попурі на теми Ніно Рота» Сергія Зажитька, пролунала «Канцона для двох скрипок» Ігора Щербакова, де майстер світлотіней зафіксував для нас свої тривожні передчуття, сумніви, пошуки і знахідки.

Відкриття фестивалю подвійно ювілейним концертом камерного хору «Київ» (колективу — 20, а художньому керівнику — 50) під неймовірно талановитим проводом Миколи Гобдича, став однією з вибухових домінант «Прем’єр...». Гобдич побудував програму концерту від партесної музики XVII–XVIII ст. й Артемія Веделя до сучасників Степурка, Сильвестрова й Станковича. Родзинка виступу хору «Київ» полягала в тому, що хористи співали у форматі «З D» чи, може, Dolby Surround, і це не метафора, адже хор співав не лише традиційно на сцені, а й з усіх трьох сторін балкона Національної філармонії, створюючи дивовижно об’ємний аудіоефект. До того ж дійство демонструвалося на міні–екранах. «Коломийки» в обробці Миколи Гобдича засвідчили, що окрім диригентських талантів, пан Микола має неабиякий композиторський і режисерський хист, адже постановка виконуваного твору передбачала танці з присіданнями, ритмічне плескання у долоні й аранжування у стилі «Піккардійської терції», що, закономірно, викликало шквал оплесків.

Були ще два знакові камерні концерти. Знаний композитор і віолончеліст «Камерати» Золтан Алмаші представив «Пори року» для скрипки з оркестром (солістка — Богдана Півненко). Певна річ, ми звикли до «канонічних» «Пір року» Вівальді. Натомість Алмаші запропонував альтернативний і сучасний погляд на природні календарні зміни (не уникнувши, втім, свідомих інтонаційних перегуків із Вівальді). На відміну від відомого італійця, у Золтана «Пори року» більш розхристані, розкуті, ближчі до первісної стихії. Його музика надзвичайно візуальна, тому автор експлуатує нашу уяву, аби ми намалювали собі образи скресання криги, шуму водоспадів чи радість першого цвітіння вишень.

У «Симфонії–диптиху» Ганни Гаврилець присутня певна зажуреність, яка розвивається в драматизм відчуття глибинних вібрацій цього світу і світосприйняття. Відчутна стривоженість майбутнім рідної землі. Водночас авторка намагається вийти за межі не–духовного. І треба сказати — їй це вдається. Богдана Фроляк у «Просвітленні» для віолончелі та струнного оркестру продемонструвала, що шлях поступу і дозрівання до просвітлення пролягає крізь роздуми, але той, хто вірить, неодмінно дійде до світла.

«Камерна симфонія №10» Євгена Станковича демонструє нам безпосередність сприйняття світу первісного, не нашарованого вторинним суєтним змістом. Станкович володіє дивовижним умінням заворожувати (лише йому відомим) плином річки під назвою Музика — з перепадом стрімкостей її потоку, з проникненням у незримі й непізнані її глибини. З повенями, повними барв і вібрацій, з переданням настроїв тієї «бистрини», від якої залежить формування (чи змиття) берегів, і в якій відображено хвилювання, гнів, а чи й — упокореність його рідних гір... Музиці Станковича притаманні особливий психологізм, вибух внутрішньої енергії, які полонять своєю невимушеністю і бажанням проникнення в первісну суть речей і почувань.

На камерному концерті, де переважно була представлена молодь, не можна не згадати знаного композитора Дмитра Щирицю з його «Симфонічними нотатками». Його музика зіткана з непередбачуваностей та незбагненностей. Водночас їй притаманна зосередженість, навіть — замисленість, яка через суперечливість, стривоженість і сумбур перетікає в пошук гармонії. Дмитро Щириця підносить нас на рівень мисленнєвого буття над чуттєвим — і кому вдається туди медитаційно піднятись, відчуває певну просвітленість. Автор ні на що не вказує прямо, імперативно, натомість спонукає слухача до співміркування, співтворення, співвідчуття, та співосмислення власної екзистенції. Музикознавець і один із «батьків» фестивалю «Червона рута» Анатолій Калиниченко відгукнувся про цей твір так: «Нарешті я почув справді цікавий симфонічний твір».

Молода і самобутня авторка Олена Лис представила свою творчість двома творами «Спалах» і «Відображення» у виконанні ансамблю «Камерата». У «Відображеннях» переплітаються інтонаційно складні лінії, ніби змагаючись, котра з них краща. Твір «Спалах» побудовано на кульмінації — експресивний, емоційний спалах, сповнений пошуку і надії.

Знакові прем’єри в афішу фестивалю вписали живі «класики» українського авангарду Валентин Сильвестров («Поема пам’яті Бориса Лятошинського»), Леонід Грабовський (США, «Гемеоморфія ІV») та Мирослав Скорик («Концерт для скрипки з оркестром №3»).

Закриттям фестивалю стало симфонічно–хорове дійство Євгена Станковича — прем’єра у концертному виконанні його фольк–опери «Коли цвіте папороть» (докладніше про це читайте в ексклюзивному інтерв’ю композитора в найближчому номері «УМ» ). Інкрустація Станковичем купальських та історичних народних пісень створює незабутньо яскраве сяйво українського національного характеру й джерел автентичності. Цьому сприяла надактивна присутність у процесі виконання і чутливість до найдрібніших нюансів твору диригента Володимира Сіренка. Під його керівництвом оркестр перетворюється на один організм–інструмент, який «випромінює цвіт папороті».

P.S. Окремо слід наголосити на літературних мотивах музики, виконуваної на «Музичних прем’єрах...». Оригінальну музичну Шевченкіану представили Віталій Губаренко «Пам’яті Тараса Григоровича Шевченка» та Богдана Фільц «П’ять романсів для фортепіано та голосу на вірші Тараса Шевченка». Олександр Костін «намалював» «Музичні ілюстрації до поеми «Демон» Михайла Лермонтова», а Олександр Родін поділився кантатою для сопрано і симфонічного оркестру «Кохання і смерть» на слова Шарля Бодлера.

Ось такими видалися 21–ші «Музичні прем’єри сезону». І, як любить повторювати композитор Володимир Рунчак: «Сучасна академічна музика — це нескладно. Треба лише робити кроки до її розуміння».

Павло МАМАЙ