Росіяни — таки зовсім інший народ. (Фото Рейтер.)
Усе–таки у ставленнi росіян до українців, до України таїться щось ключове, доленосне — для нас, росіян. Для українців Росія теж значима, але лише як точка відштовхування, що допомагає усвідомленню своєї, української, інакшості. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвічно свого» і переробки за власним образом і подібнiстю. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Владимирщиною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні стосунків двох різних народів.
Відома думка, що Росія без України в імперському плані збиткова. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезінський, та й не тільки він. Ця думка вірна. Але рiч навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Рiч, перш за все, в тому, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, хай і в урізаному вигляді, все ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України — не до Балтії, не до Кавказу — є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці — це дiйсно інший народ, російський імперський міф розвiється, а з ним неминуче закінчиться й імперія.
Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці — народ, але — увага! — «братнiй народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми — росіяни і українці — ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зi столицею в Москві. Говорячи про «братнiй український народ», більшість росіян сприймають українську мову і саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник через шкідливий вплив Литви і Польщі. І при цьому росіяни не цiкавляться: а може, вивихом є вони самі?
Історично вивихнуті саме ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХIII столітті намітилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формування українського і російського народів. Перший вектор — боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий — боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особах Данила Галицького і Олександра Невського. Перший вектор — природний і логічний у культурно–історичному плані. Другий вектор — якнайглибше збочення з наслідками, що далеко йдуть: культурними, державними, історичними, психологічними, етичними. І якщо король Данило — знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Невський — знакова фігура Росії, її «ім’я». Такий початок нинішніх російсько–українських стосунків. Уже після цього говорити про «два братнi народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена вже цими двома історичними особами.
Їх можна назвати народостворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян — у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовiри і заздрості, зворотною стороною якої виступає месіанська чванливість і викривальний пафос щодо «прогнилого Заходу». Європа для росіян — це «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейською природою і нав’язаним азіатизмом історії і державності визначив російський психотип, усі його комплекси й фобії. Усі російські неврози — від пияцтва до більшовизму. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути — вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, весь цей нав’язаний їм долею азіатизм. Це психологічне і розумове збочення називається росiйським патріотизмом. Україна ж завдяки Литві і — так, так! — Речi Посполитiй — зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися до Московії, втративши одвічну цивілізаційну ідентичність. І ось саме це є предметом наших російських, точніше московитських ревнощів, що визначають наше ставлення до України.
Ще на Переяславській раді (1654), на горезвісному «возз’єднанні», треба сказати, вельми вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили на мовах різних культур. Мало хто знає, що в Переяславi козаки, погоджуючись дати присягу московському царю, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхнiх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово захiдної правової культури. Мабуть, віри Москві в козаків не було: чотири полки царевi в Переяславi так і не присягнули.
Як Росія «дотримала» козачі вольності, добре відомо: вже незабаром після Переяславської ради почалася московiзація України — насадження воєвод, згортання міської самоврядності, утиск козацтва, заохочення до доносiв тощо. Цар затверджував претендентів на гетьманство, садив воєвод по українських містах, будував фортеці в Україні, направляв дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана і контролювало всі контакти українців iз Московією. Про Переяславські угоди в Кремлі вже й не згадували.
Потім був показовий геноцид у Батуринi (1708) — відповідь Петра I на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Далi — два знищення Запорозької Січі — Петром і остаточне — Катериною. Потім було перетворення України на набір типових губерній, царська політика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно–визвольного опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій iз газпромівськими заглушками.
Як бачимо, врештi–решт культурно–історичний генезис росіян і українців абсолютно різний, навіть протилежний. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, яких піддали якійсь неприємній мутації. Ми небезпечні, нiбито маємо якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно обходять усі, хто живе західніше: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай притискається до нас усе щільніше.
Поряд з ідеєю «двох братнiх народiв» існує вже зовсім оскаженіла ура–патрiотична «концепцiя» «триєдиного російського народу», що нібито складається з великоросів, малоросів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Мовна близькість? Упевнений, що більшість з адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти велику частину розмовних фраз українською мовою. Мовні відмінності між росіянами і українцями очевидні й значимi. Скажімо, сербська мова теж вельми подiбна до російської, проте нікому з нормальних людей не приходить у голову вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі одна й та сама, але народи ці, незважаючи на загальний слов’янський корінь, зовсім не братнi, а цивілізаційно різноспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорцiв — одна мова, одна віра. Відмінностей між ними у сотні разів менше, ніж між росіянами та українцями. Проте, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження — не більше! — Чорногорія вважає себе окремим народом iз власною історією та культурою. І якщо вже такі «близнюки–брати», як Сербія і Чорногорія, врешті–решт розселилися по окремих квартирах, то що казати про Росію і Україну?!
На закінчення не можна не торкнутися ще одного моменту. Запекла російсько–українська суперечка розгортається на історіософському, економічному, політичному полях. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Триває вона і на полі культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім’я і спадщина Гоголя. Аргументація російських ура–патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росiянином — значить, нiякої особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про якусь «обласну» малоросiйську своєріднiсть, такий етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний прийом, покликаний виправдати імперську політику щодо України і саме існування імперії. Пора нарешті сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не кажу про походження) суто український письменник, що мав ще і польське коріння, ще писав російською мовою через історичні і політичні обставини. Долю Гоголя зумовила доля України в імперії. Як ще мiг зробити літературну кар’єру талант, що народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, до Пітера, писати росiйською, причому ідеологічно витримано. Скажімо, на «Тарасі Бульбi» — козирнiй картi наших ура–патріотів — лежить явне тавро політичного пристосуванства. По суті, Гоголь створив яскравий, поетичний псевдоісторичний лубок, внісши вагомий внесок до імперської міфологеми «возз’єднання України з Росією». Але душевного комфорту Гоголю це не дало. У Росії він мучився, знемагав. Його «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» — це втеча до вже не існуючої України. По суті, це плач про Україну, захований у сміх, у яскраві південні фарби, у казковість, у політ стилю. У різдвяну пастораль Гоголь заховав свою скорботу про загиблу козачу вольність, про Україну.
Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? До України, перетвореної на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» йшли в один рядок, через кому. В Італії він «пробуджувався на батьківщині». І чим все скінчилося? Росія в особі попа–мракобіса Матвія задушила–таки Гоголя. Ось і вся його, якщо коротко, історія. Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його згубило. Українсько–польську самосвідомість (характернi його відверті бесіди з поляками в Італії), що жила в ньому, він старанно, але марно душив надбудовною російською самосвідомістю. Росію, її холоди, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зiзнатися...
Що ж, підсумуємо. Нам, росiянам, час усвідомити, що отримання Україною незалежності глибоко закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися, нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна справдi інша країна, справжній закордон — ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самозвiльнення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна нiби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вглядітися в нього. І, як iдеться у нашій же, російськiй, приказці, «на зєркало нєча пєнять...».
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
