Шевченкове море, якого більше немає

      Час від травня 1848-го до вересня 1849-го, проведений в Аральській описовій експедиції під командуванням капітана (пізніше — контр-адмірала) Олексія Бутакова, був одним із найплідніших періодів для Шевченка-поета й Шевченка-маляра. Адже після першого гнітючого року по арешті Шевченко знову почувається майже вільним. Більше того, він вирушає повноправним учасником першої великої експедиції з дослідження майже невідомого тоді європейцям моря. Як художник він змальовує вперше відкриті острови, вперше описані береги.

      Під десятками акварелей та віршів того періоду (зокрема, й таких загальновідомих, як «І виріс я на чужині...», «Ну що б, здавалося, слова...», «І золотої й дорогої...») стоїть назва «Кос-Арал». Краєвид цього острова при гирлі Сирдар'ї Шевченко увічнив у маленькому ліричному шедеврі:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п'яний, очерет

Без вітру гнеться...

      Назву «Кос-Арал» знає кожен українець, який навчався в середній школі. Але далеко не кожен знає, що цей острів зник, злившись із суходолом, уже півстоліття тому. А сьогодні зникає й саме море, яке Шевченко назвав спересердя «нікчемним», але якому завдячував два найкращі літа своєї похмурої десятилітньої солдатчини.

      За часів Шевченка Арал був четвертою за розміром замкненою водоймою планети, містячи близько 1000 кубокілометрів води. Завдяки двом потужним річкам — Амудар'ї й Сирдар'ї, що впадали в Арал з півдня й півночі — ця вода була майже прісною, містячи на один літр утричі менше солі, аніж у світовому океані. Тому в морі й навколо нього створилася унікальна екосистема — безліч риби, численне птаство, гаї й фруктові садки в гирлах рік.

      Тут, серед пустель, люди жили з овочівництва й рибальства. Каракалпакське місто Казакдар'я в гирлі Амудар'ї було чимось подібне до українського Вилкового й називали його Східною Венецією. Ще у 1950-ті тут, серед розкішних садів над мальовничими каналами, охоче будували собі дачі партійні бонзи Узбекистану й Казахстану.

      Проте все почало мінятися з початку 1960-х. Радянська держава потребувала «бавовняної незалежності». А бавовна, в свою чергу, потребувала величезної кількості води. Тому з 62 кубокілометрів, які щороку приносили колись у море річки (урівноважуючи тим втрати від природного випаровування), дедалі більша частина стала безповоротно губитися на бавовняних плантаціях та рисових чеках. На початку 1980-х до моря доходило не більше 10 кубокілометрів. А сьогодні — не більше 2—3-х. І то — лише з Сирдар'ї. Амудар'я вже давно губиться в пісках і солонцевих болотах, не даючи Аралові жодної краплі.

      Як наслідок, море почало стрімко всихати й тікати від берега. Спантеличені рибалки спершу намагалися рити канали, щоб далі виводити на промисел свої баркаси. Але швидко зрозуміли марність цього заняття. До того ж, солоність води стала стрімко зростати — й пристосована до малої солоності риба, якою раніше славився Арал, не витримала нових умов ще на початку 1980-х. Загинули й фруктові садки. Колишні порти Аральськ і Муйнак перетворилися на напівживі поселення посеред пустелі. Люди, які тут залишилися, потерпають від безробіття і хвороб, — адже вміст пестицидів у тутешній воді у 12 разів перевищує норму...

      Моторошне враження справляло звуження контурів Аралу на географічній мапі (принагідно відзначу: навіть сучасні атласи показують ситуацію середини 1980-х, коли море було вже меншим, але ще морем). Знімки з космосу рельєфно показували, як рок за роком різко скорочувалася шагренева шкіра водної поверхні. Десь вода відступила від первісного берега на кілометри, десь — на десятки й сотні кілометрів. Острів Відродження (відкритий експедицією Бутакова й уперше замальований Шевченком як «острів Святого Миколи») спершу стрімко збільшився у розмірах, а згодом перетворився на півострів. На знімках з космосу він має білий колір — і пил цієї соляної пустелі вітер розвіює на тисячі кілометрів.

      Про катастрофу Аралу вперше почали вголос говорити за часів горбачовської перебудови. «Прогресивні» всесоюзні видання рясніли тоді статтями-викриттями: ось до чого призводить відомчий волюнтаризм всесоюзного керівництва сільськогосподарської галузі. На телебаченні показували картинки — кораблі іржавіють серед пустелі, розсипаються будиночки санаторіїв та піонертаборів колись благополучних приморських міст.

      Стали з'являтися різні проекти порятунку Аралу — аж до перекидання сюди частини води сибірських річок (хтось був зацікавлений і в таких величезних капіталовкладеннях, байдуже, що вода неминуче пішла б у пісок, не дійшовши до місця призначення). Але на те, щоб скоротити площі під бавовну (або бодай культивувати ті сорти бавовни, які потребують суттєво менше води), ніхто так і не пішов. Ні в колишньому СРСР, ні в нових незалежних Узбекистані (для нього бавовна й дотепер основа експорту), Казахстані та Туркменії.

      Сьогодні на місці Аралу, рівень якого знизився на понад 20 метрів, лишилися три майже відокремлені одна від одної водойми поверхнею десь у 1/4 колишнього моря і приблизно на 1/10 частину його колишнього об'єму. З них більш-менш живим залишається лише північний, «казахстанський», так званий Малий Арал, який ще трохи підживлює Сирдар'я. Тут рибалки-казахи ще ловлять — ні, не автохтонну рибу, яка вся вимерла ще років 20 тому, а завезену співчутливими данцями у середині 1990-х призвичаєну до високої солоності камбалу.

      У південному, «узбецькому», Великому Аралі солоність води вже втричі перевищує океанічну, тому навіть камбала тут не витримала. Береги цього поділеного нововиниклим півостровом Відродження на дві частини озера (лише вузька протока ще з'єднує їх на півночі — але й вона скоро пересохне) абсолютно безлюдні — й практично недоступні. Щоб дістатися до нової берегової лінії, треба подолати непрохідні кілометри колишнього дна. Тому звіт про торішню російсько-узбецьку експедицію, яка зуміла пробитися до берегів Великого Аралу з боку плато Устюрт і вперше за багато років спустити на солоні хвилі дослідницький катер, сприймається майже як розповідь про подорож на сувору й чужу планету.

      Перспективи Аралу назагал невтішні. Малий Арал, очевидно, вдасться стабілізувати за рахунок Сирдар'ї в межах озера розміром приблизно 20 на 30 кілометрів. Для підтримання цього озера Казахстан терміново будує на західні кошти дамбу, яка відокремлюватиме врятований Малий Арал від приреченого на дальше всихання Великого й починатиметься приблизно там, де колись писав свої рядки про «заспані хвилі» Шевченко. Але коли дамбу буде завершено, принаймні очерет тут ростиме — й описаний Шевченком сто п'ятдесят років тому пейзаж залишиться більш-менш упізнаваним.

      Натомість мілководна східна частина Великого Аралу, за прогнозами фахівців, всохне ще до 2015 року. Західна, у порівняно глибокій (ще торік російсько-узбецька експедиція фіксувала тут глибини до 43 метрів) западині під плато Устюрт, збережеться на довший час — але у воді, солоність якої перевищуватиме солоність Мертвого моря, вже не житиме ніщо, окрім, хіба, надзвичайно стійкої до солі морської креветки «артемії». Можливо, вдасться відродити лише декілька невеликих напівпрісних озер у колишньому гирлі Амудар'ї (це й роблять сьогодні Узбекистан та його Каракалпакська автономія — теж на західні гранти).

      Звичайно, антропогенна катастрофа Аралу й населення Аральського регіону (у тому числі й цілого народу — каракалпаків, позбавленого можливості вести сформований віками спосіб життя й поставленого на межу фізичного вимирання) відбувається далеко від України. А проте планетарний характер цієї катастрофи вартий співчуття і співпереживання всіх людей планети. І нас, українців, насамперед.

      Адже з вини людей загинуло не просто море. Загинуло море, яке першим з європейців змалював художник експедиції капітана Бутакова Тарас Шевченко. Вже немає й того Кос-Аралу, до якого поет звертався, його полишаючи:

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі, друже!

      Одна з акваторій північного Аралу на радянських картах називалася Затока Шевченка. Сьогодні тут все ще грають хвилі Малого Аралу. Мабуть, варто, щоб у ці забуті Богом краї навідалася колись і українська експедиція. Тим більше, що ім'я Шевченка носив колись (а може, носить і сьогодні) педагогічний інститут у столиці сусідньої Каракалпакії Нукусі.

      І, нарешті, Арал повинен бути для нас нагадуванням-пересторогою: що може статися з народом, коли його долю вирішують iз чужих «високих кабінетів», виходячи з інтересів «бавовняної незалежності» чужого цьому народові «єдиного економічного простору». І коли власна еліта цього народу корумпована й продажна.

Максим СТРІХА,

доктор фізико-математичних наук.