Колись Михайло Жванецький писав: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не потрібно вигадувати. Щоб написати оповідання, треба відкривати вікно — і записувати». Скориставшись цією порадою, відкривши вікно в одеському дворику тепер, швидше, станеш хуліганом, ніж письменником. Змінився час — змінились люди... Що сталося з Одесою? Чому сьогодні вона зовсім не схожа на те «досить гарне місто на нашому Півдні та чиїйсь Півночі», про яке писав і пише Михайло Михайлович? «Одеса тут більше не живе», — як завжди влучно підмітив сатирик. Так, одесити, про яких він писав, роз’їхалися по світу. Але залишилися вулиці, будинки та навіть установи, де бували персонажі Жванецького, де виріс і загострив перо він сам.
Перший дім
Вулиця Старопортофранківська колись дугою огинала все місто і була кордоном «Порто Франко» — зони вільної, безмитної торгівлі. Тепер там пролягає кордон «старої Одеси». Ця «низькоросла» вулиця та її маленькі двоповерхові будиночки з такими ж маленькими затишними двориками добре знайомі Михайлу Жванецькому. Адже в домі на Старопортофранківській, 133, поруч iз колоритним Привозом, пройшли його дитинство та юнiсть.
У дворі, де колись мешкав письменник та герої його численних розповідей, здається, зупинився час: старенькі сходи та ставні на вікнах, древня покрівля, довірливо, як це було раніше, сохне білизна... І тільки нові масивні двері видають XXІ сторіччя з його технологіями захисту від непроханих гостей.
«Буває, Михайло Михайлович навідується додому, — говорить сусід класика Петро Микитович. — Але частіше сюди приходять його шанувальники. Вони думають, що тут досі живуть ті, про кого він писав. Даремно ходять... Усе змінилося. Одесити зникли. Тоді люди добре знали своїх сусідів, а тепер навіть не здоровкаються один з одним». Тобто одесити у своїх двориках більше не варять на радість сусідам той самий «збитень», цілу розповідь якому присвятив Жванецький.
Непосередня середня школа
На сусідній вулиці Преображенській розташована рядова загальноосвітня школа № 118, колишня гімназія для хлопчиків, яку і закінчив Михайло Жванецький. Він iшов на медаль, але в ті роки євреям медалі давали вкрай неохоче.
Сьогодні тут про цю ксенофобську радянську епоху шкодують і дбайливо зберігають виписки з класних журналів та шкільних атестатів — документальні свідчення про успішність колишнього учня. З часом вони прикрасять стенд шкільного музею, присвячений класику сатири. «Поки що матеріали для музею тільки збираємо, — говорить директор школи Наталя Єфімова. — Сподіваюся, Михайло Михайлович передасть нам якісь свої шкільні речі».
Яким школярем був славетний нині письменник, пригадує його однокласник Анатолій Мільштейн. «Ми просиділи з Мішею за однією партою з шостого класу. Тоді ніхто не припускав, що він стане класиком літератури. Він нічим не виділявся серед інших учнів. Його талант проявився пізніше», — розповідає «УМ» пан Анатолій.
Клас був дружним, ностальгійно пригадує він, усі хлопці займалися спортом. У шостому класі були одні забавки, в сьомому — інші... А в дев’ятому «догралися». Клас забастував проти контрольних, які призначили всі на один день, — і хлопці пішли у кіно. Наступного ранку їх виключили зі школи «до з’ясування обставин». Виявилося, що втекли з уроків не у звичайний день, а в день народження товариша Сталіна. «Уявляєте, що це означало в той час — зірвати уроки 21 грудня? — продовжує однокласник Жванецького. — Поодинці нас викликали до директора, з’ясовували, хто був призвідником. Проте так і не дізналися. Кажу ж, ми були дружним класом...»
Шанувальники сатирика, певно, пам’ятають його оповідання «Вчителю». Воно присвячене викладачеві російської мови та літератури Борису Юхимовичу Друкеру і закінчується подякою: «Спасибі долі за знайомство з ним, за особистість, за пошарпані нерви його, за велику, чисту, гостру російську мову — його мову, що стала нашою». Почасти і йому Михайло Жванецький зобов’язаний тонким чуттям мови. Інакше не спрацювала б його формула «відкривайте вікна і записуйте». Тільки людина з літературним відчуттям мови зрозуміє, що фрази на кшталт: «А де він артист?» — потрібно занотувати... Таке можна почути тільки в Одесі.
Із вдячністю згадує Бориса Юхимовича і Анатолій Мільштейн: «Він був закоханий у російську мову і ненавидів безграмотних. Диктанти підбирав такі, що було важко не помилитися: одне речення довжиною у півтори сторінки. На помилки ображався так, ніби це була особиста образа. Як учитель математики з великим стажем кажу: у Друкера була особлива методика викладання».
Одеський професор
Закінчивши школу, Жванецький вступив до Одеського інституту інженерів водного транспорту. Нині це — Одеський національний морський університет. Вся історія закладу, яка починається аж 1828 року, коли на його місці був заснований Інститут шляхетних панянок, зібрана в одній просторій залі — у музеї. Там зберігаються відомості про кращих випускників, зокрема і про Михайла Михайловича. «Частіше за інших сюди навідуються першокурсники, — розповідає наглядач музею Тетяна Лучкова. — Здебільшого розпитують саме про Жванецького, пильно роздивляються фотокартку його диплома. Показувати диплом не соромно, адже він закінчив інститут iз відзнакою».
Два роки тому вчена рада університету вручила письменнику другий диплом. Цього разу — почесного професора. Одразу після урочистої церемонії Михайло Жванецький узявся читати лекцію. Говорив про головне, на його думку, про найцінніше в житті — взаєморозуміння між людьми. А після того підписував студентам свої книжки не інакше, як: «Твій професор».
У кого немає змоги вийти у море, той пише про море. Як ніхто знає про це Михайло Жванецький: він закінчив факультет механізації портів, не маючи змоги вступити на інший... Так і опинився в Одеському порту, на суші. Потім неодноразово згадував, як кілька років пропрацював там механіком. Там, де можна було підгледіти за іншим життям, зустрічаючи пароплави, що приходили до Одеси з того боку морської блюдця — з Америки, Італії, Англії... На борту одного з них, пише сатирик в оповіданні «Владіку Пєтухову», він вперше зустрівся з капіталізмом. Пробравшись за допомогою друга на корабель, юний Жванецький був приголомшений «цими хутрами», «цими магазинами», «цими діамантами»...
Одеський Парнас
Ще студентом, у 50х роках, Михайло Жванецький разом iз Віктором Ільченком заснували театр «Парнас2». Перший писав гумористичні мініатюри та сатиричні скетчі, другий виголошував їх. Пізніше до театру прийшов наладник швейних машинок Роман Карцев. І закрутилося... Творчий союз автора Жванецького та виконавців Ільченка й Карцева набував популярності. Долю «Парнасу2» вирішив Аркадій Райкін: він запросив талановиту трійцю до свого Ленінградського театру мініатюр, щойно побачив їхній номер...
Сьогодні на сцені Палацу студентів, де існував «Парнас2», теж виступають. Але говорять інше та про інше. Тепер тут діє з десяток творчих гуртків та об’єднань і жодного — літературного.
«Михайло Жванецький жодного разу сюди не приходив, — скаржиться в розмові з «УМ» Галина Бойко, яка вже майже 15 років — заступник директора цього закладу. — А в мене є для нього своєрідний подарунок — грамота, яку йому колись тут вручили. Вона схована в моєму кабінеті на той випадок, якщо письменник сюди все ж таки зазирне».
Коли Райкін звільнив iз роботи «парнасців», вони повернулися до рідної Одеси, але відроджувати «Парнас2» не стали. Натомість талановита трійця відкрила театр мініатюр в Одеській філармонії. Сьогодні тут, в одному з найкрасивіших будинків міста — колишній біржі у стилі флорентійського відродження, — немає нікого, хто бачив би уславлених артистів на сцені театру молодими або хоча б щось пам’ятав про Одеський театр мініатюр...
Людина з бульвару Жванецького
Два роки тому, коли Михайлові Жванецькому виповнилося 75, депутати Одеської ради вперше прийняли одностайне рішення: присвоїти Бульвару мистецтв ім’я уславленого сатирика. Сьогодні на бульварі Жванецького сміються: тут постійно повно дітей, а в них завжди є привід для сміху. Це приємне, затінене високими деревами місце неподалік Приморського бульвару з відомими Потьомкінськими сходами, облюбоване одеситами.
Починається бульвар Жванецького з жартівливого «пам’ятника хабарю», як його прозвали місцеві. Скульптурна композиція дивує приїжджих: величезний апельсин на підводі, там, де не вистачає однієї дольки — Павел І (читаємо на постаменті). Щоб це значило? Запитати в одеситів — і вони радо нагадають цікавий уривок з історії їхнього міста: Павло І не захотів продовжувати розпочате Катериною ІІ будівництво одеського порту, але змінив своє рішення, щойно отримав від місцевих кмітливих купців три тисячі добірних апельсинів, які полюбляв понад усе. Виходить, гуси спасли Рим, апельсини — Одесу...
Михайло Жванецький — настільки шанована в місті людина, ба, навіть культова, що став єдиним, кого аж двічі удостоювали звання Почесного громадянина Одеси. Проте на сцені театрів рідного міста він рідко виступає. Аби він завжди був тут, громада встановила пам’ятник великому сатирику — «Одесит Міша». Бронзовий, ніби покритий засмагою, — принаймні таким Жванецький завжди поруч iз нами, у Саду скульптур Одеського літературного музею.
«Після відкриття пам’ятника сталася анекдотичномістична історія, — згадує науковий працівник музею Олена Каракіна. — Скульптура письменника з портфелем почала плавитися на сонці! Тут уже всі подумали — сила думки генія! У Жванецького потужна харизма, і якщо він чогось хоче або не хоче — так тому і бути. А він дуже не хотів, щоб йому при житті відкривали пам’ятник. Михайло Михайлович, як і більшість людей, забобонний... Згодом з’ясувалося, що скульптор Володимир Трасков просто не встиг відлити пам’ятник і на відкриття підсунув його золочений муляж із воску. Бронзову скульптуру встановили за кілька місяців». Пізніше Михайло Жванецький пробачив співробітникам музею, яким і належить ідея встановлення пам’ятника, та навіть сфотографувався із бронзовим самим собою...
Хай і одесити пробачать своєму улюбленцю. Насправді він живе на два міста: півроку — в Москві та півроку — в Одесі, з липня до пізньої осені. Сатирика можна зустріти у Всесвітньому клубі одеситів, президентом якого він є, а також на набережній в Аркадії, неподалік теперішнього дому, що його письменник збудував на шести сотках, подарованих йому як почесному громадянину міста. Там, у будинку, «вікна якого наполовину заповнені морем», він і пише. А ми читаємо, запам’ятовуємо, цитуємо...
Олена МИЛОСЕРДНА
