Совкоманія

Поки існує комерційне телебачення, воно буде відображати загальний рівень освіти та вподобань нашого народу. Проте досвід не лише Америки та країн Європи, а й звичаї Радянського Союзу, показує: саме важелі масової культури (складовою якої вже більш як півстоліття є телебачення) допомагають сформувати та прищепити масам певні цінності. Які відповідають суспільному ладу певної країни, відповідно до цього формують потреби та в повній мірі відображають їх. З огляду на це можна тільки вітати розквіт розважальних форматів на українському ТБ. Дарма, що вони здебільшого не оригінальні, а куплені в іноземців та адаптовані. Позитив варто вбачати ще й у тому, що від 2006 року вітчизняні телеменеджери перестали орієнтуватися на сітку мовлення російських телеканалів. Знімаючи форматні «Танці з зірками», «Україна має талант!» чи «Х–фактор», телевізійники роблять оригінальні проекти. Цей продукт вітчизняного виробника адаптований, як не крути, майже впритул до українського менталітету.

Але це «майже» переростає у величезну проблему, не помічати якої — не поважати себе, виявляти власну недалекозорість та погоджуватися з власною другорядністю. Йдеться про аудіонаповнення талант–шоу — музику та пісні. Зрозуміло, в Україні у побуті і говорять, і співають як українською, так і російською. Проте учасники третього сезону «Україна має талант!» і оновлених «Танців з зірками» наочно демонструють, що у головах більшості сидить, образно кажучи, Радянський Союз. Не існує в природі офіційного чи неофіційного, для внутрішнього користування, документа, який би обмежував для учасників телевізійних шоу вибір того чи іншого українського твору. Але більшість громадян України, котрі беруть участь у «Танцях з зірками», танцюють у кращому випадку під нинішні російські, у гіршому — російські радянські шлягери. Те ж саме — зі співаками від сохи та борони, котрі вже третій сезон поспіль беруть участь у шоу «Україна має талант!». На суд журі вони пропонують не свою інтерпретацію шлягерів Володимира Івасюка (теж написаних у радянські часи), не зразки сучасної україномовної естради (а вони є!), навіть не хіти Ірини Білик, Ані Лорак, «Віа Гри» чи Потапа&Насті — теж резидентів України (нехай вони і співають російською). Якщо і є щось своє, то тільки одне–два на кілька ефірів.

Сучасні претенденти на право називатися українськими талантами, співаючи у телевізорі пісні Алли Пугачової або Юри Шатунова (не важливо, за власним бажанням чи за прописаним сценарієм), демонструють глядачам уперте небажання людей віком від 15 до 65 років цікавитися чимось актуальнішим за стабільне радянське минуле. З якою метою? Щоб нав’язати ностальгію за єднанням «братніх народів» і підкреслити, чиї у цьому просторі — інформаційному і не тільки — пріоритети. Глядачів переконують: той, хто хоче стати успішним i популярним, повинен повернутися у Радянський Союз, обрати для себе російську мову як базову. А заразом — усі ті цінності, котрі вважали так званими «нашими», від Середньої Азії до Прибалтики. Обрати такий шлях означає не що інше, як застрягнути мозком у СРСР, як мами на Марсі в однойменному американському мультфільмі.

Телебачення як ретранслятор масової культури на сьогодні не пропонує у проектах нового вітчизняного змісту, розраховуючи на те, що значна частина людей не готова остаточно сказати: «Гуд бай, СРСР!» чи бодай «Раша, гуд бай!». Хоча вже є принаймні два приклади ігнорування глядачем гіпернав’язливого радянсько–російського наповнення. Досить низькі рейтинги мали прем’єрні «Танців з зірками» на СТБ, які не впали нижче середньоканальних, але помітно відстають від показників інших успішних талант–шоу цього каналу. А прем’єрні показники телеперегляду інтерівського проекту «Майданс» не дотягнули й до середніх. Продюсери останнього наполягають на ексклюзивності ідеї та списують низькі рейтинги на погану погоду. Але насправді увагу глядачів навіть проросійськи налаштованого каналу не можуть утримати, зокрема, російська мова обох головних ведучих: своєї Тіни Кароль та заробітчанина з Росії Сергія Лазарєва і зіркове журі: московський українець Роман Віктюк та його нинішні співвітчизники Отар Кушанашвілі, Анастасія Волочкова і менш відомий загалу танцюрист Мігель. Не можуть громадяни Росії, навіть якщо хтось iз них має українське коріння і навіть говорить українською (це про Віктюка), на 20–му році незалежності України витягнути рейтинги нашого вітчизняного каналу. Бо Україна — не Росія і не частина «совка», в який нас усе ще заманюють навіть розважальними ефірами українських каналів.

Андрій КОКОТЮХА