Місто як оптичний обман

Маґдалена Туллі. Сни й камені. — Л.: Кальварія, 2010. — 112 с.

У світі не так уже й багато хаосу, щоб нехтувати ним у пошуку ідеалу гармонії. Так очевидно вирішила авторка повісті «Сни й камені» Маґдалена Туллі, витинаючи свою літературно–архітектурну симфонію, в якій вишукана метафорика, синкопована легендами, притчами і навіть анекдотами, створює враження біблійної урочистості. Хоч насправді хитка архітектоніка її вербального світу, замкнута в оболонці монументального стилю, бере початок у бароко, а продовжується в сюрреалізмі, закоханому в урбаністичні форми природи.

Отже, «вище крокви, будівничі!» — можна було б вигукнути слідом за американським класиком, якби знаття, до кого гукати. У тому–то й річ, що рідну Варшаву (а саме її абриси упізнаються у повісті Туллі) авторка доручила будувати безіменним майстрам–невидимкам, віддавши історію архітектури на поталу звичайнісінькій антропології з біологією вкупі. Так, зростання міста, на її думку, багато в чому нагадує зростання дерева, яке виростає «завдяки життєздатності насіння..., але форма й густота крони залежить від того, хто підрізав гілки секатором».

Важко сказати, що це за таємнича раса мулярів, що порядкує в повісті Туллі, а також де і коли жили ці працьовиті майстри. Швидше за все, на початку сотворіння нашого архітектурного світу вони жили всюди. «Це вони світили всередині електричних лампочок, вони лопотіли в прапорах і вони тіктакали в годинниках, і, висячи на стінах і проникливо дивлячись крізь оправлене в рамки скло, щодня силою свого погляду відпихали від міста антимісто», — зазначає авторка. А ще вона вважає, що місто — це витвір наших очей, і урбаністичний контекст, у якому — наче оптичний обман! — з’являються Москва й Петербург, а також Париж і Лозанна, визначається подряпиною на склі, випадковим відблиском, а чи порошинкою в оці.

Та за одну лише мить місто майбутнього не будують, і урбанізований світ за сім днів не створити, він, як вважає авторка, «потребує шоферів, монтерів, вагоноводів і кондукторок, санітарок і міліціонерів». Але якщо для того, аби всю цю юрбу покликати до життя, «достатньо було пошити цупкі бавовняні комбінезони, білі фартухи зі штивними очіпками й мундири з сірого сукна», то без плану забудови чи ідеології розвитку мегаполісу не обійтися. І скидалася б уся ця вербально–технічна машинерія на утопію в комуністичному дусі Джанні Родарі, а світ «виглядав солідно, фундаменти були глибокими, стіни товстими, труби ще зовсім новенькими», якби не ті, хто його заселив. Утім уже з того, що в повісті Туллі не забуто жодної дрібнички, з якої народжується бюрократія майбутнього, стає зрозумілим, до якого фіналу заверне дія. Те, що це не соціалістично–утопічне місто в дусі Томаса Мора, ясно одразу: де ви бачили комунальне щастя, для якого «заздалегідь були виготовлені ебонітові телефонні апарати, в які слід було горлати щосили, прикриваючи одне вухо рукою, картонні папки, які зав’язувалися на бантик, великі чорні друкарські машинки, хімічні олівці, масивні чорнильниці з товстого скла, дерев’яні прес–пап’є, обкладені промокальним папером у синіх плямах, вставочки для пер і самі пера»?

Таким чином, симфонія міста у «Снах і каменях» складається з кількох різнопланових сонат. Спочатку авторка співає гімн соціалістичній традиції, показуючи місто як живе дерево, а потім — в образі машини, чи то пак мертвого капіталістичного механізму. Саме так описується розвиток світобудови, в якій усе залежить від людських почуттів, адже багато що в нашому житті руйнується через брак патріотизму й віри у власне місто. Тож не дивно, що «серед усіх назв, що світяться над перонами вокзалів, насправді немає жодної, за яку подорожні ладні були б умерти». Адже міста, як вважає авторка, не здатні до самостійного існування, вони залежать від уяви своїх мешканців. І виявляється, що Париж — це лише «місто з назвою, яка звучить так претензійно, що аж смішно», а Лондон, «у принципі був вигаданий як імла». Так само Манчестер і Ліверпуль — це «два футбольних поля з вугільними териконами замість трибун», Бордо — «гора у формі пляшки», Роттердам, Антверпен і Гааґа — «назви кількох блошистих вітрильників», Касабланка — «назва нічного бару для нерішучих самогубців», а Рим — «запилена й побита книжковою міллю корчма десь у чорта на болоті»... n