Вам — казка, а мені — бубликів в’язка!

Наприкінці літа найказковішим містом України стане Тернопіль — тут відбудеться перший Всеєвропейський фестиваль казкарів. Натхненники цього заходу — відомий казкар Сашко Лірник (Олексій Власюк) та начальник Управління культури і туризму міста бард Олександр Смик. «Цього року 28 серпня тернопільське Співоче поле святкуватиме 25–річчя. Тож ювілей почнемо відзначати з українських і європейських казкарів», — каже пан Смик. Програму тільки обговорюють, бюджет формують, але вже відомо, що на ролі казкарів запросять музикантів, політиків, спортсменів, які поміж читанням історій готуватимуть борщ просто неба і пригощатимуть ним діток. Приїдуть, звісно, й дитячі письменники. Запросять лялькові театри. Словом, все буде спрямовано на тандем «діти–казка».

Зустріч з одним із натхненників фестивалю стала для «УМ» приводом поцікавитися, що ж собою представлятиме з’їзд казкарів, й поговорити про значення казок у розвитку дитини й майбутньому нації.

Достатньо одному поколінню казки не розказувати, і — гаплик нації

— Куди не ступи, всі говорять про лихі часи, кризу, подорожчання гречки. Лихі часи не на ринку, а в наших головах, — починає нашу розмову Сашко Лірник. — Ми хочемо довести, що українці — найсвідоміші люди на землі, що в нас у головах розрухи немає. Тому розпочинаємо перший в Україні Всеєвропейський фестиваль казкарів. Спершу думали зробити його всеукраїнським, та потім згадали, як в Україну приїж­джали німецькі лірники і розповідали, що в них більше 300 казкарів. Також я знаю казкарів iз Білорусі, Польщі, Росії, маю учнів у Америці. То я думаю, що треба їх усіх зібрати і разом дітей добра вчити. Адже достатньо одному поколінню казки не розказувати, і — гаплик нації.

У нас же стільки казок! Але, на жаль, мало хто їх записує і відтворює. З кожною бабусею відходить із десяток історій.

Узагалi–то, цей рік для мене знаковий — я вже 25 років як казкар. І тернопільському Співочому полю буде 25 років. Святкуватимемо ювілей разом.

— На фестивалі «Країна мрій», що проходить у Києві на Співочому полі, теж великий цикл присвячується казкам. Ідеї перейматимете?

— Зараз ми лише починаємо формувати програму. Але в нас буде очевидна відмінність від київського фестивалю: там музиканти казки читали, а в нас будуть розказувати. Ми також запросимо мультиплікатора Степана Коваля, автора серії мультфільмів «Моя країна — Україна», де про кожне місто мультик знято. За мотивами моєї казки Коваль зліпив із пластиліну мультфільм про Тернопіль. Казку я вигадав, там ідеться про те, що колись у цьому краї терен був білий, пухнастий і солодкий, річка молочна текла, люди славні були. Мультфільм вийшов гарний: його показували на міжнародному фестивалі, а серію про Тернопіль захотіли купити японці.

— Як шукатимете учасників фестивалю — казкарів?

— Хай зголошуються через інтернет, знаходитимемо по знайомих. Якщо навіть дитя вміє писати і розказувати — нехай бере участь у фестивалі. Обмежень у віці не буде. От моєму малому Вані 10 років, а він такі казки зараз пише, що аж за душу бере.

— А чому ви сина Ваньою називаєте? От син Ігоря Пелиха колись усьому дитсадку доводив, що Вані — в Сибіру, а в Україні — Іванки.

— Мій синок народився на Івана Купала, сам собі ім’я приніс. Ваня синові більше підходить, аніж Іван. Він у нас лагідний, тихий.

— А Іванко хіба не лагідно звучить?

— У мене інші асоціації, не такі лагідні, як мій син: Іванко — ведмеже вушко, Іванко — цар звірів.

— Ви мешкаєте в Києві, місті, в якому більшість розмовляє російською. Ваш син у побуті якою розмовляє?

— Мій старший розмовляє російською, українською, івритом, фінською, англійською. Я теж розмовляю російською, українською, фінською, англійською. Молодший удома російською говорить, тому що в Києві оточення російськомовне, і водночас на олімпіадах з української мови перші місця займає. Я знаю, що розуміння, якою мовою потрібно розмовляти, приходить iз віком: так, старший виріс у Мурманську, де розмовляв російською, а зараз спілкується винятково українською. Тому, як на мене, гаркати, щоб Ваня розмовляв українською, буде неправильно. Настане час, і його українська, як зерно, проросте. Все, що треба для українізації дітей, я в них заклав.

— А як ви фінську вивчили?

— Я певний час жив у Фінляндії, вів там будівельні справи.

— Будівельні справи — це ваш бізнес і зараз?

— Я інженер–будівельник за освітою, все життя працював інженером. У мене є своя невеличка будівельна фірма у Києві. А казки я для душі розповідаю. До речі, коли я почав із дітьми працювати, то навчився звертатися до них «сонечко» й «золотко». Тепер так і по роботі звертаюся. Повірте, робітники почали краще працювати! Повірте, з казками добре жити і набагато легше успішнішим бізнесменом стати. Ось у чому українське щастя ховається.

Ліра — у духовну спадщину

— У вас казки про минувшину. Чи маєте історії про майбутнє? Адже відомо, що казка — це програма нашого майбутнього.

— Казки для мене — одкровення, містика, історії про вічне, де немає минулого, сучасного, майбутнього. Маю історію про козаків і татарина — це ж не минувшина, а балада про любов. Казки самі пишуться, моїм пером Бог водить.

— Щоранку на ICTV ви розказуєте свої казки в програмі «Світанок». Чому не ввечері?

— Тому що у дитячу програму за законом не можна вставити рекламу, вона комерційно невигідна і ввечері її не показуватимуть. Добре, що хоч зранку є казка — перед школою діти прокидаються і починають день з українського.

— Чи отримуєте ви листи від глядачів?

— З усієї України! І найбільше листів приходить із Криму, Донецька та Луганська. Наприклад, якось я отримав листа від матері–одиначки з Криму: вона писала, що до моєї передачі була впевнена, що українські казки якісь дебільні, але тепер змінила свою думку. Завдяки цим листам я розумію, що Україна єдина, а політики нас штучно ділять на Схід і Захід.

— Звідки ви взяли ліру, на якій на всіх концертах граєте?

— Коли я почав розповідати казки в Мурманську, то пробував підігравати на гітарі, але не пішло. Тоді випадково в Музеї Гончара побачив розбиту ліру й змайстрував за допомогою Анатолія Пасічного, який робить бандури, й собі ліру. Цікаво, що кiлька років тому на виставці українських народних інструментів на Андріївському узвозі я побачив ліру — точнісінько як моя! Виявилося, той старовинний інструмент називається Власюкова ліра, за ім’ям колишнього власника, а моє прізвище — Власюк.

— Щось я не помітила у вас люльки, з якою ви на всіх фотографіях красуєтеся.

— Я кинув палити ось уже як два роки тому. Люлька в мене була більше для антуражу. Першу глиняну я розбив, то жінка подарувала мені на день народження другу, та ще й гарний тютюн до неї. Хоча до того я не палив, але спробував, і мені сподобалося. Палив я довго, але тепер кинув, бо куріння негативно впливає на зв’язки.

— А люльку залишили?

— Та я взагалі маю велику колекцію люльок — штук 40: мені їх дарували, майстри навіть спеціально робили замовлення під Лірника. Але найбільше я люблю люльку, яку купив у Каневі біля могили Шевченка — дідусь робив її з абрикоса, дуже смачна.

— Цікаво, чи запрошують казкарів на якісь корпоративні заходи, може, на великі родинні, наприклад, весілля?

— Був у мене один такий випадок — запросили мене в дорогий ресторан казки розказувати. У залі сиділи багаті люди, політики — вони казок не сприймають, і вийшов я звідти такий хворий.

А от на весіллях люблю людей забавляти! До слова, якось на Шешорському фестивалі серед глядачів вибрав хлопця і дівчину, щоб вони закоханих у казці зіграли. І що ви думаєте? Після казки вони одружилися і на весілля мене запросили. Думаю, кожен артист мусить зіграти на весіллі. Це честь для артиста.