«Не знаю, як ми живі залишилися!»

В опіковому відділенні Черкаської міської лікарні №1 більше місяця лікуються 26–річний Віктор Палкін та його 58–річна мати Віра Яківна із села Домантове Золотоніського району. Вони постраждали від вибуху газового балону. Мати та син отримали численні опіки, але, на щастя, встигли вибігти на двір. У ту ж мить їхня хата завалилася.

«Того вечора ми вже лягали спати. Я саме на мобільному телефоні виставляв будильник, аби вранці не проспати на роботу, а тут у сінях як бабахне», — розповідає «УМ» Віктор Палкін. Молодий чоловік відразу зрозумів, що вибухнув газовий балон, який він годину тому заніс до помешкання. Каже, балон, наче куля, «вистрелив» у стелю, потім упав на підлогу, в нього відлетіло дно та почав витікати газ.

Віктор викинув балон на вулицю й відчинив двері. Хотів, аби хата провітрилася. Сам тим часом зайшов до кімнати й почав одягатися. Тієї ж миті в сінях пролунав вибух. Віктор припускає, що газ не вивітрився, а в холодильнику спрацювало реле, малої іскри вистачило, аби стався вибух. «Ми з мамою тільки встигли вискочити, а за нами стіни впали й дах обвалився. Я не знаю, як ми живі залишилися», — важко зітхає Віктор.

«Газовий балон, який довго не проходив перевірку, занесли до теплого приміщення. Від нагріву тиск газу збільшився і в пошко­дженому корозією дні балону утворилася тріщина, через яку витік газ. Коли ж він заповнив приміщення — стався вибух», — пояснює керівник прес–служби управління МНС у Черкаській області Олег Ткаченко.

Голова сільської ради Домантового Віктор Білялов, який приїхав до Палкіних відразу після того нічного вибуху, пригадує: на Вікторові, коли він вибіг iз палаючої хати, навіть футболка розплавилася. А замість хати, каже голова сільради, та нажитого майна там тепер лише купа жужелиці. Та головне, що люди залишилися живі, каже Віктор Олексійович. Він уже організував у Домантовому збір коштів для постраждалих односельців. Люди з кожної хати гроші здавали, підтримало коштами й місцеве підприємство. Тож тепер буде за що купити постраждалій родині хату.

За таку підтримку Віра Яківна та Віктор щиро дякують односельцям. Вони лежать в одній палаті опікового відділення Черкаської міської лікарні №1. У матері більше обпечене обличчя, руки та ноги, а у сина повністю забинтованi голова, руки, тулуб. Віра Яківна каже, що на лікування перші дні витрачали по 700 гривень, тепер трохи менше.

«Лікарі та медсестри біля нас постійно, ми вдячні їм», — жінка досі не може відійти від пережитого й мало не плаче. І вона, і її син щосили борються за життя, терплячи неймовірні страждання від болю. Але, кажуть, «Бог дав шанс вижити, треба терпіти».

«У матері 17 відсотків опіків, а в сина 40 відсотків по всьому тілу — на обличчі, голові, тулубі, руках і ногах. Їх ми вже кілька разів прооперували, зрізали мертві тканини, рани закрили свинячою шкірою», — розповів «УМ» завідуючий опіковим відділенням Володимир Цапенко. Він дякує тим добрим людям, які відгукнулися й допомагають постраждалим коштами та донорською кров’ю.