Хай буде легко дотиком пера

Є дати, які ми відзначаємо незалежно від ювілейностій й «круглості». Тиждень, місяць, два, три — новонародженої крихітки. Рік, півтора, два — від зустрічі з любов’ю... Так трепетно й скрупульозно треба ставитися до дат, пов’язаних із життям Людини, чия думка й творчість впливає на уми сучасників. Так у випадку з Ліною Костенко. Минулого року ми вітали її з 80–річчям. Минув рік, і ми знову адресуємо їй наші віншування.

Її вірші у любовних посланнях сьогодні ще досі цитує молодь — «Очима ти сказав мені: люблю», її рядки «Найважче уміння — почати спочатку./ Життя, розуміння, дорогу, себе» стають епіграфами у електронних листах покоління, яке часто нерозбірливо називають «поколінням пепсі», її «Хай буде легко дотиком пера...» кладуть на музику й співають у студентських компаніях. Усе це є свідченням того, що Ліна Василівна направду Живий класик. І варто було їй вийти з 20–літнього домашнього екзилу й дати «добро» на друк своїх творів, як ці книги почали розходитися немислимими як для українського книговидання тиражами: за кілька місяців після виходу «Берестечка» вже додруковували другий наклад, роман «Записки самашедшего» за короткий строк розійшовся понад 40–тисячним тиражем, уже готується другий наклад «Річки Геракліта».

Звісно, прикрою звісткою стало бажання Ліни Костенко припинити всеукраїнський тур. Проте як поет, що відчуває й співчуває, вона, очевидно, не змогла відмовити людям у потребі спілкування — і вже на квітень запланована публічна презентація «Річки Геракліта». Цього ж року Іван Дзюба має видати монографію про Ліну Костенко «Є поети для епох». Є ще обіцянка написати роман у продовження «Записок».

Ми подумали, що найкращим подарунком до дня народження Костенко стане її поезія. До цього нас підштовхнула редакційна пошта: як виявляється, не всі собі можуть дозволити купити подарункові видання творів Ліни Василівни, більше того, через занедбане книгорозповсюдження ці видання не доходять у всі куточки України. Тому люди просять допомогти почути слово Поета. З люб’язної згоди директора видавництва «Либідь» Олени Бойко ми друкуємо раніше не публіковані вірші зі збірки «Річка Геракліта». І чекаємо на нову зустріч із Ліною Костенко.  

Колектив «України молодої»

Із розділу «Осінні карнавали»

Одклекотiли гуси й лебедi.

Вже їх чекає десь лиман.

І привидом князiвни Либедi

над рiчкою встає туман.

* * *

Лев дивиться на осiнь. Вона жовта.

Вона — як вiн, i жовта, i руда.

Лев сердиться,

у нього ходять жовна, —

чого вона у клiтку загляда?

Не пощастило леву молодому.

Який там сон, який там апетит?

Вiн, може, хоче в Африку додому,

а тут ця осiнь листям шелестить.

* * *

Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння.

Я знаю тут усiх, i знають всi мене.

І хори птиць, i цих дубiв хороми.

І сосни, сосни, SOS! — тону у їх красi.

І рiчечка, де вранцi–рано

бобри працюють фiлiгранно.

І лис, i лось, i те осiннє поле.

І та над яром стежечка стрiмка.

І той, що вже нiзвiдки i нiколи

не вийде з лiсу i не погука.

Із розділу «Весна підніме келихи тюльпанів»

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.

І я не знаю, це весна чи ні?

Сваровськи би позаздрив дивним стразам,

що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,

не встигне вийти річка з берегів, —

Весна пливе під парусом акацій,

Зима пливе під парусом снігів.

* * *

А вечір пролітає, наче крижень,

черкнувши місто синіми крильми.

У сріблі заворожених наближень

ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,

як струм жаги, що в голосі болів,

коли вуста пекучі, аж холодні,

уже не здатні вимовити слів.

* * *

Отримала я ненаписаний лист.

Торкнула той лист, як струну гітарист.

Я чую слова, де ні слова нема.

Я теж, як і ти, від любові німа.

Кохання — це мука.

Кохання — це хист.

Кохання — це твій ненаписаний лист.

* * *

Цей дощ — як душ.

Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть. В березах бродить сік.

Це солов’їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона.

Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде,

немов підводний човен,

і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.

Жив–був народ над Прип’яттю — і зник.

В Рудому лісі виросли поганки,

і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

* * *

Чорні верби над ставом.

Білий вечір води.

Зірка впала кристалом на самотні сади.

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,

як в часи мезозою серед первісних пущ.

Ріки в’ються вужами.

Цезій гусне в крові.

Динозаври іржаві пасуться в траві.

Як невидимий ящір,

кігті випустив дріт.

І летить птеродактиль,

він тепер вертоліт.

* * *

Страшні корчі вербових ікебан.

Зникаєм, як етруски і ацтеки.

Недавно в Чорнобилі дикий кабан

переходив вулицю біля аптеки.

Людей нема, а яблуні цвітуть.

І мертва річка зблискує, як ртуть.

Із розділу «Що в нас було? Любов і літо»

Крилатий грiм, вуздечка блискавицi.

Лiси пригнули голови д’землi.

Ущухли води i примовкли птицi,

поснули в травах квiти й мотилi.

Ворона сiла на старенький бовдур,

сидить, крилом обмахуючи одур.

У рiчцi важко ходиться лящу.

Лепече листя, хочеться дощу.

* * *

Хтось є в менi, i я питаю: — Хто ти?

— Не знаю, — каже. Може, хто в роду.

Мене водив пiд руку Аристотель

в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечiрнiх лузах.

Десь в Римi правив Тит або Нерон.

А я тодi жила у Сiракузах,

писала вiршi золотим пером.

Я скрiзь своя, i я нiде не дома.

Душа летить у посвiтi епох.

І де це шлях почався, — невiдомо.

І де урветься, знає тiльки Бог.

* * *

Ящірка Івашкевича

На руїнах грецького театру

гріється, маленька і вертка,

ящірка, яку ще Івашкевич

бачив хтозна скільки літ тому.

Певно, то була її пра–пращурка.

Час ішов і думав не про них.

Все та ж сама і та ж сама ящірка

гріється на сходах кам’яних.

Ні трави, ні дерева, ні кущика.

Ані вранці Божої роси.

Лиш театру грецького акустика

оббива об скелі голоси.

Сон богів, Сицилія, Тринакрія,

що живе у вимірі сторіч, —

ящірка та сама чи однакова

це для неї несуттєва річ.

Але нам, чий термін наче міна,

що під кожним рветься і гримить, —

Сіракузи, Етна, Таорміна,

подаруйте Вічність хоч на мить!

Пані Етна піднімає келих,

повний магми й чорного вина,

і питає, — де той Івашкевич,

що про неї вірші написав?

А його давно уже немає.

Вже він Лету перейшов убрід.

Лиш на сходах ящірка дрімає,

що її ще бачив Евріпід.

* * *

У мить натхнення Бог створив Сицилію.

Створив її із каменю суцільного.

В чоло поцілував, перехрестив

і на долоні в море опустив.

* * *

По сей день Посейдон посідає свій трон.

У правиці тримає тризуба.

В голубій одіссеї реліктових крон

причаїлась і зваба, і згуба.

За кущами заліг як не Фавн, то Амур.

А мужчини високі і мужні.

І виходить із піни антична ґламур,

виливаючи море із мушлі.

Понад хмари стоїть величавий Парнас.

На Олімпі лютує Юнона.

І Пегас, як фугас, пролетів і погас,

зачепивши крилом Посейдона.

Просто хочеться моря.

Ні Скілл, ні Харибд.

І богиню із піни, невзуту.

Поки танкер якийсь не наскочить на риф

й не розіллє муари мазуту.

* * *

День світився, як свята Цецилія.

Дерся плющ на сходи і стіну.

Два ченці, на те ж вона й Сицилія, —

обробляли нивку кам’яну.

Вітер віяв з моря і з Тунісу.

Час ішов античний, навпаки.

В кам’яному вусі Діоніса

гомоніли люди і віки.

Тут жили мандрівники й поети.

Тут колись причалив Одіссей.

На моєму клаптику планети

землю не виборюють у скель.

Там ґрунти родючі і надійні,

є де розгулятись бур’яну.

У якому, Боже, провидінні

показав ти нивку кам’яну?!

* * *

Біжить лошатко по асфальту.

Цок–цок копитцями, цок–цок.

Смагляве літо смалить смальту.

Булана гривка навскосок.

На возі сіно, сіно, сіно!

Повз нього траса поспіша.

А дядько цвьохкає сумлінно.

За ним вибрикує лоша.

Скажи, навіщо людству розум,

щоб так цей світ занапастить?

Біжить лошаточко за возом,

не просить віжки попустить.

Вокзали, темпи, термінали,

В прогрес запряжена душа.

Самі себе вже перегнали.

А озирнулись на лоша.

* * *

Бродить спека, як хмільна опара.

Ціле літо грози і дощі.

Йде над лісом романтична хмара,

наче Гамлет в чорному плащі.

Трави мруть, їм хочеться літати.

Вечір котить сонце по стерні.

Коні п’ють, забрівши у латаття.

Гарні коні. Білі й вороні.

* * *

О як страшно i як назавжди,

як навiки i на вiки,

анi зойкнувши, анi сказавши,

йдуть на той свiт нашi батьки!

Анi зойкнувши, нi сказавши,

лиш напившися горя вщерть, —

як безвихiдно, як назавжди

вiдпливають вони й смерть!