«Пальма» кидає тінь на Буша

      Головна нагорода 57-го Каннського кінофестивалю дісталася минулої суботи американському кінорежисеру-документалісту Майклу Муру за викривальний фільм «Фаренгейт 9/11». І це стало головною сенсацією фестивалю. Не тому, що фільм — переможець за своїми художніми якостями не заслуговує на «Золоту пальму» (стрічка Мура ще до оголошення рішення журі входила до трійки фаворитів конкурсної програми), а з огляду на те, що на фестивалі дуже рідко нагороджують документальні роботи, та ще й такі суперечливі, як цьогорічний лауреат. Останній раз «Золотою пальмою» кінодокументалістика була відзначена 1956 року — нагороду тоді отримав французький океанограф Жак Кусто за свій кіношедевр «Світ тиші».

      «Фаренгейт 9/11» належить до тих фільмів, які впливають не лише на уяву, а можливо, й на майбутній перебіг подій. Отримуючи нагороду, автор фільму сказав, що його придбали для прокату більшість європейських країн, включно з Албанією, що викликало сміх у залі. Але у США прокатна доля стрiчки надалі перебуває під знаком запитання, оскільки кіностудія Волта Діснея відмовилася випускати її на американські екрани. Щоправда, на фестивалі з'явилися повідомлення, що фільмом Мура зацікавилася більш прогресивна студія «Мірамакс» і «Фаренгейт 9/11» таки вийде через шість тижнів на екрани США. Без сумніву, фільм матиме вплив на формування громадської думки перед президентськими виборами у листопаді цього року, а отже, і на результат цих виборів. У цій картинi Мур взяв на приціл президента США Джорджа Буша та ініційовану ним війну в Іраку. Режисер наводить мало відомі широкому загалу свідчення, що родина Бушів була тісно пов'язана з родиною бен Ладенів не лише фінансовими, а й родинними зв'язками. Він доводить, що політика Буша є згубною для Америки і світу, а війна в Іраку не мала і не має жодного сенсу. Режисер у своїх, викладених у фільмі, думках інколи здається наївним, інколи демагогічним та необ'єктивним. Але чи не таким є народ будь-якої країни в оцінках своїх політиків та їхніх дій? Можна сказати, що режисер звалив на свої плечі обов'язок бути «голосом народу». Якщо не всього, то принаймні його половини. Мур викладає свої звинувачення офіційному Вашингтону з пристрастю проповідника, яким він, власне, і збирався стати у молоді роки. В одному з фрагментів фільму мати читає останній лист від свого сина, який загинув у Іраку. Він закінчується словами: «Я сподіваюся, що цей ідіот не буде обраний вдруге». Власне, з такою метою зняв свою стрічку Майкл Мур. Після закінчення першого показу «Фаренгейту 9/11» у Палаці фестивалів публіка стоячи влаштувала йому 15-хвилинну овацію з вигуками «Браво!». Вже після вручення нагороди Майкл Мур заявив: «Я дуже вдячний цьому фестивалю і цій країні».

      Білий дім назвав фільм Мура «відразливою фальшивкою», але в заяві агенції «Франс Пресс» речниця Білого дому Сюзі Де Френсіс намагалася затушувати вибухове враження від нагородження фільму Мура в Америці, тому сказала: «Це вільна країна, і саме це робить Америку великою. Кожен має право висловлюватися так, як він вважає за потрібне. Окрім цього, я не маю наміру коментувати будь-що інше». Преса та кінокритики розділилися у своїх оцінках, хоча більшість оцiнок — схвальнi. З огляду на ту бурю, яку викликало нагородження фільму Мура, фестивальне журі вперше в історії каннського кінофестивалю змушене було у неділю давати пояснення свого вибору представникам міжнародних ЗМІ, повідомила агенція «Рейтер». Голова журі Квентін Тарантіно заявив, що рішення про відзначення фільму Мура головною нагородою фестивалю було прийняте дев'ятьма членами журі одноголосно на підставі художньої цінності роботи, а не її політичної спрямованості.

      Друга за значимістю нагорода фестивалю — Гран-прі журі — дісталася дуже жорстокому фільму південнокорейського режисера Парк Чан-Вука «Старий хлопець». Нагорода для кращої акторки дісталася китаянці Меггі Ченг за роль у французькому фільмі «Чистий». Кращим актором-чоловіком визнано 14-річного японця Юуя Ягіра за роль у фільмі «Ніхто не знає», в якому розповідається про чотирьох токійських дітей, яких забули в зачиненому помешканні й вони борються за виживання. Юний вік лауреата також викликав чимало запитань, тому на згаданій «пояснювальній» пресовій конференції у неділю Тарантіно змушений був виправдовуватися, що «вік не повинен бути тим чинником, який визначає якість акторської гри». Нагорода за кращу режисуру дісталася французу Тоні Гатліфу, постановнику фільму про життя емігрантів «Втікачі». 55-річний режисер також є емігрантом, сином алжирця та циганки.

      За тією бурею, яка здійнялася після нагородження американського кінодокумента, якось забули про інших двох фестивальних фаворитів, які також цілком реально претендували на «Золоту пальму», але залишилися без нагород. Ідеться передусім про «Мотоциклетні щоденники» бразильського режисера Вальтера Саллеса. У фільмі розповідається про молоді роки Ернеста Гевари, який пізніше став легендарним революціонером Че Геварою. Коли він так і не спромігся закінчити навчання на медичному факультеті, то 1952 року вирішив проїхати на мотоциклах разом зі своїм приятелем, старшим від нього на шість років біохіміком Альберто Гранадо, всю Латинську Америку: від Вогняної Землі через Чилі й Перу і до Венесуели. В дорозі Гевара вів щоденник, який і ліг в основу сценарію фільму. Приготування до зйомок фільму тривали кілька років, упродовж яких у світі знову ожив міф про Че Гевару. Втім ця майже документальна історія про мандрівку півстолітньої давнини зовсім не скидається на історичний фільм, бо впродовж цього часу в Латинській Америці мало що змінилося. Більше того, у кінокритиків склалося враження, що фільм повернутий у майбутнє, промовляє до прийдешніх поколінь. Це універсальна стрічка про пошуки свого покликання, про спроби пізнання світу та свого місця у ньому. Через період таких пошуків проходить кожна молода людина.

      Цілком заслуговувала на нагороду і стрічка з Гонконгу режисера Вонг Кар-Вая «2046», якою так захоплювалися присутні на фестивалі кінокритики.