Респектабельний Кельн з’їхав з глузду буквально за одну ніч. Звичайно, і напередодні то тут, то там, особливо поблизу центрального залізничного вокзалу, можна було побачити групки розмальованих «фантомасів», «тірольських селянок», «мері поппінс», «римських пап» та просто «жіночок, які вийшли на вулицю в халаті й бігудях». Але вже наступного ранку в карнавальних костюмах були всі! Працівниця довідкового бюро на вокзалі — з вушками зайчика, солідний охоронець не менш солідного банку — з червоним накладним носом. Менш серйозні посади, як, наприклад, офіціантка у кафе — просто в костюмі клоуна. А в очах — невимовна туга, що буває лише у людей, яких змушують працювати під час всенародних гулянь.
Хоровод — від банку до вокзалу
Кельнський карнавал, який проводиться з 1341 року і, якби не перерви, спричинені війнами та іноземною окупацією міста, цьогоріч відзначив би круглу дату, для мешканців міста означає більше, ніж просто переодягання в яскраві костюми. Стартує карнавал 11 листопада рівно об 11 годині 11 хвилин і з перервами триває аж до середини березня. Гуляння переривається у період Адвенту (рiздвяного посту) та Різдва. Кульмінація святкувань — останній тиждень перед початком Великого посту. І хоча протестантська земля Північний Рейн–Вестфалія не надто притримується церковних традицій, місто напередодні посту не просто гуляє — воно відривається на повну. Це значить, що більшість офісів, банків, магазинів у ці сім днів зачинені, а на дверях — оголошення: «Вибачте, але ми на карнавалі». Або замість цих банальних слів — симпатична фігурка кельнського клоуна, символу святкувань. І одразу все стає зрозумілим без слів.
«Завтра?! — щиро здивувалася працівниця державного музею запитанню про розпорядок роботи їхньої установи у перший карнавальний день. — Завтра ми всі йдемо на набережну, танцюємо і п’ємо пиво «Кельш». А потім поправила окуляри, осмикнула діловий костюм і додала: «Багато «Кельшу»!»
«Ви розумієте, німці — емоційно «застібнуті на всі ґудзики». Вони дуже рідко дозволяють собі розслабитися і бути собою при сторонніх. Тому цей карнавал — потужний вихід енергії», — стверджує Ніна, колишня броварчанка, а нині не просто громадянка Німеччини, а й член одного з карнавальних комітетів міста Кельна. Загалом у мільйонному місті діє 160 (!) карнавальних комітетів. А різноманітні святкові заходи — конкурси, виступи, визначення переможців — відбуваються на 600 (!) майданчиках міста з населенням в один мільйон мешканців. Тому шукати у Кельні карнавал просто зайве. Він сам неодмінно знайде вас, куди б ви не йшли і які б справи не планували.
Перше танцювальне коло — на вокзалі. Благо, місця тут багато. Та й вийшли люди з потяга й, аби одразу втягнутися в дійство, починають гоцати просто в переході між коліями. Проходиш сотню метрів, вирішуєш зайти в супермаркет: на вході — знайомі ритми та вигуки «Алаф!» (щось на кшталт нашого «Будьмо!»). Так і є: народ гуляє просто у книжковому відділі, неабияк напружуючи при цьому ввічливу охорону магазину. Поряд імпровізований зал для глядачів, міні–кафе з «Кельшем», шампанським і простими народними закусками.
Далі по вулиці — респектабельна будівля банку. Відчинено. Щоправда, із «нормальної» публіки всередині тільки одна старенька фрау. І та, як потім виявилося, з намальованими синцями під очима. Решта ж — музики та «ряджені», які бешкетують просто в операційній залі, примудряючись не заважати ні касирам з яскравими бантами, ні тій самій фрау, яка старанно заповнює важливі фінансові папери. Бути на цьому святі життя у звичайному одязі — це також випробування. «Як одягнутому — на нудистському пляжі», — сміється Ніна, поправляючи приклеєне до щоки ластовиння. «Ти, чувак, напевно журналіст? — співчутливо кладе мені руку на плече «суворий вікінг». — Ну нічого, закінчуй — і до нас».
А комітет допоміг!
Перші карнавальні комітети у Кельні з’явилися лише двісті років тому: карнавал перестав бути стихійним, коли пруські війська вигнали з міста французьку армію. Аби тримати під контролем буйство народних мас, влада вирішила очолити цей безлад.
Сьогодні ж карнавальні комітети у Кельні вважають потужною, хоча й неформальною, лобістською силою, яка суттєво впливає на рішення, що їх ухвалює місцева влада. Завдяки злагодженості та зв’язкам, що напрацьовуються століттями. «А ми, думаєте, чому ми увійшли в цей комітет? — зізнається Ніна. — Приїхали зі Східної Німеччини, і Кельн нас не сприйняв! Зовсім! Хоча чоловік мій німець, але «оссі», тобто «східняк». Мені, з моєю унікальною дисертацією «Психологія рекламних текстів», пропонували місце ... прибиральниці. А комітет допоміг: з’явилися знайомства, зв’язки — і все налагодилося. У тому числі й кар’єра. Так що ми в комітеті всією сім’єю: син грає на трубі, донька танцює...»
Маленьким провулком, що спускається від Ратуші до набережної Рейну, вітер ганяв... відрізані частини дешевих чоловічих краваток. Це давня традиція «Бабського четверга», першого дня заключного фестивального тижня. Навіть німецькі дослідники чітко не знають, звідки пішли ці звичаї — знущатися та піджартовувати над представниками сильної статі. Пік «Бабського четверга» — коли «жіноче військо» вривається у будівлю бургомістра і отримує право відрізати у всіх зустрічних чиновників краватки. Тож досвідчені кельнці надягають цього дня свої найгiршi «нашийники». Потім, уже пізнім вечором, мер міста влаштовує бал — на честь найбільш видатних учасників карнавалу. Це головний майданчик свята і потрапити туди — мрія кожного учасника дійства.
Наступні дні — п’ятниця, субота — гамiрні, але не організовані. Тобто, народ танцює і веселиться, як уміє і як може. У неділю ж починає діяти принцип «Чим безумніше, тим краще». Апофеоз усього карнавалу — «Розенмонтаг» («Рожевий понеділок»). Назва походить від традиції кидати у натовп, що вітає процесію, букети квітів. А також льодяники, частину яких потім довго відколупують від асфальту комунальні служби. На головних вулицях у центрі — спеціально збудовані трибуни, а маршрути параду публікують у пресі. В урочистих ходах беруть участь сотні оркестрів, прикрашених пересувних платформ, коней. Очолюють колони три незмінні персони: Принц, Селянин та Діва. Роль останньої грає тільки чоловік.
Ви справжній поліцай чи..?
На час карнавалу до Кельна відкривають додаткові залізничні рейси, вздовж Рейну паркуються сотні туристичних автобусів, а готелі безбожно задирають ціни. Причому забронювати навіть ліжко–місце на цей період — завдання не з легких. Утім базова вартість карнавального костюму — своєрідного вхідного квитка до клубу безтурботної публіки — 30 євро. Приблизно за таку суму можна придбати костюм медсестри, вампірші, клоуна чи лицаря у спеціальних магазинах, які напередодні карнавалу відкривають не тільки у Кельні, а й у Бонні та інших сусідніх містах. Але одягнути такий «примітив» — це значить себе не поважати. «Ви що? Костюми готують за кілька місяців до свята, — каже Ніна. — При цьому один перед одним змагаються у креативі: завчасно навіть кращі подруги не знають, у чому та прийде на карнавал».
Дівчатка–тінейджерки обирають костюми солідних дам або дідусів, а жінки старшого віку — молодих фройляйн. Дівчата масово переодягаються у чоловіків, а ті — у жінок. А це вже чи не головна карнавальна традиція. Чи не найпопулярніша тема у вбранні — костюм поліцейського. Познайомившись із дівчиною (хлопцем), її (його) можна одразу ж пристібнути до себе наручниками! Подібні вольності не викликають жодних протестів у публіки — тільки підбадьорливі вигуки «Гут, гут!». Окрім хіба що справжніх стражів порядку, які, здається, єдині у місті не одягали карнавальних костюмів, і яких іноді плутали із рядженими служивими.
Справжні поліцейські у цей день не забороняли практично нічого з того, що у європейській країні є суворим табу. Пити спиртне на вулицях — просто з горла? Будь ласка! Використовувати набережну Рейну замість біотуалетів? Та без питань! Єдине, за що добре треновані блондинки (понад половини вуличних поліцейських — жінки) заламували руки і миттю складали протокол — хоча б найменші прояви агресії: розбиті пляшки, пошкоджене майно... А також замах на свободу іншої особи. Візьмеш, для прикладу, за грудки свого сусіда зі словами «Ти що, Гансе, захотів у щелепу?» — і миттю відчуєш на своїх зап’ястях зовсім не карнавальні кайдани правоохоронців.
А може, це був сон...
...Світанок наступного дня після «Розенмонтагу» представив собою, мабуть, найсумнішу картину у світі. На площі між вокзалом та знаментими Кельнським собором — джомолунгми сміття, залишки карнавальних костюмів та юрби учасників, звиклих святкувати до останнього, що понуро брели до додаткових поїздів, спеціально організованих для них «Дойчбаном». У привокзальних кафе, які на час карнавалу перевели на цілодобовий режим, народ попиває дешеві — всього лише одне євро — какао й капучіно. Хто прийшов раніше, спить просто на столах і диванах. «Моніка? — одна з відвідувачок ривком зняла з дівчини, яка спала на переодягнутому піратом хлопці, яскраво–руду перуку. — Це ти? Як шкода, що раніше не побачилися! А це твій бойфренд?». «Тепер уже, напевно, мій, — сонним голосом відповіла та і невправними руками почала трамбувати рюкзак. — Ти також на семигодинний потяг? Тоді їдемо разом». «А, — подруга підняла ту саму руду перуку. — Ти ж забула!». «Та кому вона тепер потрібна?» — колишня «пеппі довгапанчоха» красиво розмістила перуку на столику біля бойфренда і після хвилинних роздумів доповнила композицію неймовірним пластмасовим намистом. Зітхнула — і потягла наплічник до виходу.
А тим часом поливальні машини струменями води змивали докупи залишки карнавального неподобства. Кельн готувався знову стати четвертим за величиною містом Німеччини, її діловим центром — і застібнутися на всі ґудзики свого дорогого ділового костюма.