«Втручатися у класику треба делікатно»

Як стверджував письменник і філософ Борис Кригер, «балет справжніх зірок називається галактикою». Саме задля поповнення такої «галактики» новими «світилами» працює заслужена артистка України, балетмейстер і театрознавець Алла Рубіна. «Балетмейстер — це перекладач думки на мову тіла, — вважає Алла Давидівна. — Винахідник пластичних світів». Алла Рубіна прагне, аби «переклад» вийшов вдалим і зберіг «почерк» перекладача.

«Актори вміють «нанизувати» на кожен рух емоції, образність...»

— Алло Давидівно, вибудовуючи власний рейтинг своїх постановок, які з них поставите на найвищі щаблі?

— Думаю, вдалим був балет «Весна священна» Ігоря Стравінського в Оперному театрі Харкова. Працювала над ним протягом рекордно короткого терміну — 20 днів. Музика дуже складна, але тема виявилася моєю: люди перед обличчям природи. За сюжетом, вони мали віддати в жертву дівчину, щоб зійшло Сонце. Але я зробила інший варіант: героїня самовіддано пішла на цей подвиг. Ось так я «змалювала» велику особистість, із жертовністю в дусі Жанни д’Арк. Балет мав бути язичницьким. Однак, як висловилася моя донька, «він вийшов не християнським, не язичницьким, а космічним». Тут віддаю належне музиці Стравінського, з якою в мене тоді було протистояння. Він писав не як земна людина, а як спостерігач із космосу. Потім театр поїхав із цією постановкою на гастролі. Продюсер телефонував мені з Франції й говорив: «Сьогодні аплодисменти тривали вiсiм хвилин». Наступного дня телефонує: «Сьогодні аплодували 15 хвилин»...

— В якому форматі, великому чи малому, вам подобається працювати найбільше?

— Я взагалі вважаю себе майстром хореографічної мініатюри. Цікавий вийшов номер із справжньою рапірою для Аліни Кожокару (яка зараз працює в Лондоні) на конкурсі в Лозанні. Вона була несамовитим «д’Артаньяном», який танцював на пальцях. Ідеї в мене є, однак не завжди маю можливість втілити їх у життя. Тоді доводиться «виїжджати на таланті». І, звісно, згадаю про суто танцювальний спектакль «Неймовірний бал» у Театрі ім. Лесі Українки, де танцювали драматичні актори. Вони здивували Київ, а мені дали «Київську пектораль», виділивши для мене окрему номінацію — «Головна художня подія року».

— Працювати з драматичними акторами складніше, ніж з акторами балету?

— Вони не відштовхуються від техніки, як професійні танцівники, проте актори вміють «нанизувати» на кожен рух емоції, образність, відповідне «забарвлення». Для них я підбирала спеціальну хореографію: шукала образні рухи, особливу графіку, душевні прояви. Не люблю працювати над сюжетами про кохання, мене цікавлять сюжети про життя в космічному значенні цього слова. Використовую іронію, ігрову форму. Віддаю перевагу образному танцю, коли рух має підтекст. А сучасний танець спрямований на техніку. Я не хочу, щоб ми втратили глибокий зміст танцю.

— Як «намацуєте» ту тонку «нитку» між класикою та тенденціями сучасності, що приводить вас до вірного рішення?

— Це все на рівні інтуїції. Я сама, наче ланочка, між минулим і сучасним. Під час роботи над «Сніговою королевою» в школі хореографічної майстерності Писарєва, наприклад, мені допомогли Ганс­Христіан Андерсен і Йозеф Гайдн, у музиці якого буря емоцій вкладена в класичне русло. Його твір має якісь чудові емоційні припливи та відпливи. Для чого мені з розбійників робити рокерів? Хоча все це можливо. Наприклад, я спробувала осучаснити балет «Кармен­стріт», ввівши своєрідні коментарі до дійства, які виконували брейкери. Однак втручатися в класику треба делікатно, адже одна з важливих рис мистецтва — доречність.

— Нині «хореографічний словник» активно поповнюється танцювальними термінами. Яке ваше ставлення до таких «новинок»?

— Нові стилі мені дуже подобаються своєю експресією, новими можливостями людського тіла, акробатикою. Але цих стилів дуже багато, кожен, хто додає до танцю бодай щось нове, уже вважає себе його винахідником. Балетмейстер має орієнтуватися в різних стилях, але головне — це вміння танцівника. Є стилі, що проходять випробування часом. До прикладу, іспанське фламенко — танець із глибини віків, ментальний. Із близьких стилів — це брейк, джаз.

«Бувало, засинала в театрі»

— Ваші людські та професійні симпатії в мистецтві змінюються з часом? Чи вистави, якими ви захоплювалися багато років тому, здатні зачарувати вас і сьогодні?

— Років у 14—15 я дивилася спектакль «Дерева помирають стоячи» у Вінниці, куди приїхав на гастролі Театр ім. Лесі Українки. Це було враження юності, яке розкривало душу. Свого часу дивували постановки Романа Віктюка. Тоді переді мною вiдкривалася нова завіса над таємницею людської душі. Зараз — не применшуючи талант митця — на мене його роботи такого враження не справили б.

Не повірите, але були випадки, коли я засинала в театрі. Якось дивилася Вечір сучасних балетів у «Метрополітен­Опера». Артисти виконували завдання дуже технічно, але сама постановка не була «вибудувана» хоча б на зразок архітектоніки музичного твору, за принципом контрасту музичних частин. Я засинала від напруги. Виявилося, що не я одна (сміється).

— Алло Давидівно, ось уже багато років роботу в театрах ви поєднуєте з викладацькою діяльністю. Чому, у першу чергу, ви навчаєте своїх учнів?

— У Київському державному хореографічному училищі я «виконую роль» балетмейстера. У Київському університеті імені Карпенка­Карого — навчаю балетмейстерів. Хореографічна освіта нині стає елітною: тут потужна підготовка, їй властивий академізм — це збереглося ще з часів мого навчання. Проте бракує виховання артистизму, високого духу танцю. Можливо, танцівник робив рух не зовсім правильно, але він Танцював! Натомість зараз велику увагу звертають на техніку. Своїх учнів я спрямовую на творчих пошук. Вимагаю ламати стандарти, шукати нове, непізнане. Мої найперспективніші вихованці — це Олеся Шайтанова, Роксолана Козак, Ілля Закревський, які навчаються в хореографічному училищі. У них є професійні дані, вони мають відкрити душу. Серед вихованців університету імені Карпенка­Карого — Маргарита Красних, Максим Ковтун.

Навіть негативні емоції додають духу

— Яким ви бачите майбутнє українського балету?

— Думаю, розвиватиметься форма великого змістовного спектаклю, такого, як балет «Борисфен» Євгена Станковича, прем’єра якого відбулася нещодавно. (Хоча, до прикладу, у США популярніший одноактний спектакль). З’являтимуться нові вистави й можливості. Як приклад можу навести «Майстра та Маргариту» балетмейстера Давида Авдиша у Київській опері. І гідна хореографія, і змістовне оформлення, і відповідний дух вирізняють цей спектакль. Але ми чомусь потроху втрачаємо драматизм акторської гри. У західних країнах панує течія постмодерну: старі сюжети осучаснюють. Це «прищеплюють» і в нас.

— А чому закордонні балетмейстери могли б повчитися в українських колег?

— Українці мають глибокі мистецькі традиції. У західних країнах сучасне мистецтво втратило народне коріння, за яке, можливо, підсвідомо, тримаються українські балетмейстери. Також у нас дуже багаті театральні традиції. За кордоном балет розвивався дещо окремо від театру, мав абстрактніший характер. Він, особливо від початку ХХ ст., сприймався європейцями як окреме мистецтво, інструмент якого — людське тіло, а його пластика сама собою вже цінна. Для балету було не притаманно «накладати» на техніку ще й духовний, історичний зміст... А я на власному досвіді переконалася у зворотному: тіло людини мовчатиме, якщо вона позбавлена знань, життєвого досвіду, не відчуває неспокійного стукоту серця та думки. Я не прихильниця теорії про те, що кожна людина, кожне тіло здатне творити.

— Алло Давидівно, що є джерелом ідей для вас, адже інколи муза не приходить, а працювати однак треба?

— Я завжди швидко налаштовуюся на роботу. Надихає усе: мої вихованці, нові знайомства, музика, живопис. Навіть негативні емоції додають духу, щоб зібратися та «випірнути» з проблем. Я думаю про творчість, а не про успіх. Людина постійно щось осмислює, хоче робити щось нове. Я не виняток. Зараз готую своїх вихованців iз хореографічного училища до міжнародного конкурсу балету імені Сержа Лифаря. Також працюю над своєю книжкою «Танцювальні лібрето».

МИТЕЦЬ І ЧАС

— Під час нашої розмови на одній із виставок ви зауважили, що сучасне українське
мистецтво просякнуте похмурістю. Як думаєте, чому спостерігається така тенденція?

— Тут не варто звинувачувати у всьому час. Він завжди складний. Думаю, це пов’язане з тим, що ми переходимо від общинного мислення до індивідуалістичного. Митці хочуть вражати, їхнє бачення гіперболізоване в бік епатажних психологічних феноменів. Можливо, вони не знають, куди можна вихлюпнути свої негативні емоції. А якби знали — то бруд не виплескували б на полотно, чи папір, чи в танець... Знаєте, наприкінці життя Антоніо Вівальді великої популярності почала набувати неаполітанська музика. Він намагався працювати в цьому стилі, але не зовсім вийшло. Тоді Вівальді швидко залишив цей світ... Може, ці обставини пов’язані?

Дарина ФІАЛКО

ДОСЬЄ «УМ»

Алла Рубіна

Заслужена артистка України. Головний балетмейстер Національного театру ім. Лесі Українки. Член журі проекту телеканалу «СТБ» «Танцюють усі» (1й сезон). Доцент кафедри хореографії і пластичного виховання Університету ім. Карпенка­Карого. Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГІТІС), СанктПетербургську державну консерваторію.

Удостоєна близько 30 нагород міжнародних, всесоюзних і республіканських фестивалів та конкурсів.