Відповідальність інь і янь

Обидві стрічки, що вийшли в український прокат, відзначені престижними нагородами за краще виконання головної ролі: «Чорний лебідь» зробив оскароносною Наталі Портман, «Б’ютифул» допоміг Хав’єру Бардему отримати відзнаку Каннського фестивалю (як відомо, на перегонах за «Оскара» його обіграв Колін Ферт). Що ще спільного в цих двох картинах, ми спробуємо розібратися нижче.

Пречичудово

Прочитання нового фільму мексиканського режисера Хосе Гонсалеса Іньярітту має починатися з назви. Оригінальний заголовок Biutiful наші прокатники просто транслітерували у «Б’ютифул», залишивши поза увагою граматичну помилку у англійському слові. Насправді на вимову й розуміння цей орфографічний недолік, допущений головним героєм картини, не впливає. Так само ніби нормально звучить і його життя — подібне на життя сотень його знайомих — тільки якщо придивитися, видно, що десь допущена помилка.

Світова прем’єра Biutiful відбулася рік тому — на Каннському кінофестивалі, де новій роботі автора резонансних «Сука–любов» та «Вавилон» відразу відвели роль одного з фаворитів. Тоді на сеанси картини неможливо було потрапити: люди займали черги за години до показу й залишалися ні з чим. Ажіотаж виправдався нагородою за кращу чоловічу роль чудовому іспанцю Хав’єру Бардему. Це була одна з небагатьох відзнак кінофестивалю, що не викликала запитань. І резонно, оскільки без цього актора картину, чесно кажучи, важко уявити.

Бардем грає чоловіка, переобтяженого комплексами й проблемами, які він сумирно тягне на собі. У його героя Уксбаля, мешканця барселонських нетрів, двоє дітей, яких він виховує без матері, бо та страждає на психічні розлади, залежність від алкоголю та наркотиків, і сумнівний бізнес — він «кришує» нелегалів з Китаю та Синегалу, з одного боку, наживаючись на них, а з іншого — всіляко допомагаючи у злиденному побуті: наймає юну китайку з немовлям нянею для своїх дітей, селить іншу самотню матір у себе вдома, купує обігрівачі для робочих, що нидіють у холодному підвалі... На цьому перелік добрих справ від доброго злочинця закінчується, оскільки через витік газу зі старих дешевих обігрівачів за одну ніч труяться близько тридцяти китайських нелегалів і молода няня серед них. Комплекс вини й страх перед смертю посилюються, адже Уксбаль знає, що незабаром йому самому доведеться переселитися в царство мертвих — у нього рак простати. Викладена Іньярітту історія настільки складна, що неможливо точно визначити, на чому режисер хотів зосередити нашу увагу. Йдеться про непотрібність надмірної відповідальності? Чи про комплекс вини, який прищеплюють у традиційній католицькій родині? А чи про поняття прекрасного, сенс якого полягає у тому, що ти можеш просто жити?

Усі ці химерні переплетіння долі й внутрішнього світу людини блискуче відтворює в характері свого героя Хав’єр Бардем. Він добрий і лагідний, як Флорентіно Аріза із «Кохання в час холери», але в мить може стати грубим, щоб нагадати нам про оскароносну роль Антона зі «Старим тут не місце». Але в ньому немає ні крихти від мачо з фільму «Вікі Крістіна Барселона». Може, тому що це інша (справжня?) Барселона, а не туристично–святкова, про яку нагадує тільки туманний силует Саграда Фамілія в одному з епізодів фільму.

Наталі у Задзеркаллі

На афіші «Чорного лебедя» під розбитим порцеляновим личком Наталі Портман слід було би надрукувати застереження: «Нервовим і вразливим до перегляду не рекомендується». Суїцидальна драма з алюзіями на роздвоєння особистості може спровокувати у слабкій психіці пробудження різних фобій — як це сталося з героїнею фільму. Неготова до жорстокої конкуренції у світі балерин, інфантильна, проте відповідальна Ніна (Наталі Портман) закінчує повною капітуляцією перед власними страхами. І коли після фінальних титрів у кінозалі загорається світло, що розганяє примар по кутках, залишається лише одне питання: хто з них геніальніший — режисер Даррен Аронофскі чи актриса Наталі Портман. Американська кіноакадемія зробила однозначний вибір на користь Портман. Ми ж можемо віддати свої симпатії режисеру, підозрюючи, що американці просто побоялися віддати заслужену нагороду найчорнішому «Чорному лебедю» у світі.

Візуальне бачення Даррена Аронофскі дозволило йому проілюструвати історію про двояку природу особистості такими простими, проте дієвими засобами — це і дзеркало (вікно, скло), у якому відбивається те, чого лякається Ніна, і альтерего дівчини в образі конкурентки Лілі (Міла Куніс), і партія Лебедя з балету Чайковського, й постійна гра світла й тіні. Створивши відповідні декорації, Аронофскі випустив на сцену добротний акторський склад: Венсана Касселя у ролі хтивого й іронічного хореографа, Ванесу Райдер у ролі відставленої прими й, звісно, Наталі Портман (Міла Куніс, на жаль, нічим особливим у своїй грі не відзначилася, створивши образ середньостатистичної стерви із середньостатистичного американського фільму). Зовсім інша справа — Ніна. Підозрюємо, що вона має російське коріння, бо ж у цій дівчині є багато від героїнь класичної російської літератури. Фактично відразу в її образі прочитується фатальна приреченість, поглиблена домінуванням матері, також колишньої балерини, яка покладає на дочку всі мрії, що не втілилися в її житті (до слова, це чудова психологічна розвідка для наших батьків, які успадкували стару традицію ліпити з дітей те, чим не вдалося стати самим).

Фільм Аронофскі — як глибока темна прірва: якщо раз зазирнув, вона тебе манитиме й манитиме знову. Тому не переживайте, якщо захочете переглянути «Чорного лебедя» знову, — ви абсолютно нормаль–ненормальні.