Біля гаманця, на роздоріжжі

Банківська система України готова вже хоч сьогодні відновити повноцінне кредитування, нарощуючи обсяги коштів, виданих економіці та простим громадянам, до докризового рівня. Або потенційно готова, але ще далеко не зараз. Або без докорінної перебудови, на жаль, не готова зовсім... Кожен із трьох описаних тут сценаріїв цілком реальний. І вибір варіанта залежить від шляхів і напрямів, якими український фінансовий сектор виходитиме з кризи.

Аналітики, на жаль, вгадали

Якщо не брати до уваги скептиків і вважати, що економічна криза в Україні та у світі, вже завершилася, то голови більшості аналітиків у такий момент традиційно повертаються у бік банківського сектору: як пережив він цю страшну «зиму», чи готовий «розквітнути» і надалі тішити всіх дешевими кредитами? Більшість українських експертів, які прогнозували хід кризи у 2008–му, нині можуть аплодувати самим собі: їхні прогнози збулися практично на сто відсотків. Йдеться про перезавантаження системи, яка включає банкрутство певних фінустанов, пік злиттів і поглинань, вихід на ринок нових гравців зі своїми знову ж таки новими продуктами. Нині ж, коли процес триває, саме час з’ясувати: а якою мірою складові цього перезавантаження є добром чи злом для вітчизняної економіки?

«Економіка України для успішного розвитку потребує кредитування. Для стимулювання зростання економіки дуже важливим є наповнення її коштами, особливо довгостроковими. На даний час усе ще залишаються обмеження для виходу українських банків на міжнародні фінансові ринки», — окреслив «УМ» ситуацію старший радник «Альфа–Банку» Роман Шпек. Відповідно, резерви треба шукати на місці. А резерви, що завжди лежать під руками, — це зміна правил гри.

Хто був перший: банк чи позичальник?

З–під сукна Верховної Ради витягли законопроект про Національний банк України, який лежав там роками. «Вписали туди кілька статей — зовсім, до речі, не революційних — і винесли на голосування», — каже голова Ради Асоціації українських банків Станіслав Аржевітін. Натомість ті самі статті викликали чималий резонанс у суспільстві, оскільки у них iшлося про поглиблену відповідальність позичальника та розширення повноважень судових виконавців. Наприклад, право виселяти боржників iз квартир без рішення суду. У тому числі й неповнолітніх дітей. «Потім ці статті вилучили, натомість дописали тези про відповідальність не тільки клієнтів, а й банкірів. Хоча такого немає ніде у світі», — пан Аржевітін вважає, що корінь біди системи — це насамперед безвідповідальність позичальників, і наводить такий приклад. «У тих країнах, де права кредиторів захищені, відсоткові ставки є найнижчими. Це не я сказав, це статистика. Адже високі ставки — це плата за ризик», — переконаний експерт.

Із такою позицією — кинути на позичальників, які не платять, ще й всю міць державної машини — не погоджується навіть найближчий колега Аржевітіна, президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. «Тому що існують боржники і «боржники». Перші взяли півмільйона доларів у кредит, займають відповідальну посаду і не збираються його погашати. А інші, втративши роботу, таки намагаються платити щось банку, але той вимагає неможливого. Так само є кредитори і «кредитори». Перші показують реальну вартість своїх послуг, а інші пишуть 0%, а виходить 180%, — каже Сугоняко і ставить цілком слушне запитання. — Якщо хлопець взяв кредит на мобілку вартістю 1200 гривень, за п’ять років повернув 12 тисяч гривень і ще півтори тисячі залишився винним банку, то держава має якось на це реагувати?».

Банківська система і позичальники нині чекають, чи зуміє влада встановити баланс між їхніми інтересами. Експерти ж застерігають: якщо не зуміє, а піде шляхом лобіювання інтересів однієї чи іншої сторони, з’явиться перекос, і банківська машина не розженеться до необхідної швидкості.

Краще більше, але менше...

У самій Асоціації українських банків сьогодні розкол. Частина банків вийшла з її лав і створила дві нові організації: Форум провідних міжнародних фінансових установ, куди ввійшли установи з іноземним капіталом, та Українську кредитно–банківську спілку — просто великі банки.

В АУБ залишилися переважно тільки дрібні, 3 і 4 категорії, з національним капіталом. Таким чином, нового звучання набрали два питання, які лунали і до кризи: скільки банків потрібно Україні і чи не страшно, що левова частка так званих «українських» фінустанов має іноземне коріння? Чіткої і зрозумілої відповіді на це питання, на жаль, немає. Причому ті самі фахівці, які раніше відповідали ухильно, наводячи порівняльні відсотки в інших державах, сьогодні не цураються категоричності. «Якщо у нас не буде українського сегмента банківської системи, то про якусь незалежність вітчизняної економіки говорити не доведеться», — заявив днями Олександр Сугоняко.

Причин багато. Але головна: деякі іноземні банки прийшли на український ринок для виконання своїх вузьких завдань. «Частина — кредитувати імпорт для розвитку рітейлу, — каже Сугоняко. — Нині ж вони залишилися без роботи». Інші — для надання кредитів та здійснення певних економічних операцій в інтересах своїх материнських структур. Які не завжди збігаються з принципами національної економіки.

Важко побачити чітку стратегію влади щодо злиттів–поглинань, а також намагання залишити чи, навпаки, усунути з ринку дрібні вітчизняні фінустанови. Можливість застосування до банківської сфери принципу з відомого одеського анекдота «Краще великі, але за п’ять» аналітики ставлять під сумнів. Скажімо, Форум провідних міжнародних фінустанов стверджує: неоднорідність банківської системи негативно позначається на довірі вкладників, а крах дрібних банків може викликати ланцюгову реакцію в межах усієї системи. «Нашій економіці потрібні сильні, ліквідні, з високою платіжною спроможністю банки. На часі необхідність впровадження регулятором норм, які б давали нові можливості для боротьби з відмиванням брудних коштів, безумовного виконання банками зобов’язань перед клієнтами. Банки повинні володіти високим рівнем менеджменту, новими інформаційними технологіями, сучасними підходами в оцінці. Усе вище перераховане потребує великих капіталовкладень. Банки повинні мати можливість собі це дозволити. Рівень капіталу, окрім всього іншого, говорить про серйозність намірів засновників», — фактично підтримує цю ідею старший радник «Альфа–Банку» Роман Шпек.

«Криза «вбила» 16 дрібних банків. Але країна цього навіть не почула. Натомість проблеми у п’яти великих фінустановах завдали по ній серйозного удару», — опонує йому Олександр Сугоняко. Але найцікавіше, що слова «лобіста дрібних банків» майже дослівно повторюють ... у самому НБУ. «Невеликі банки часто є стабільнішими, ніж великі. Там менше бюрократії, завдяки швидшій реакції і більшій гнучкості завжди знаходяться конкурентні переваги», — приймає його сторону, діаметральну протилежну від думки представників «великого банківського капіталу», голова НБУ Сергій Арбузов.

За чиї гроші рекапіталізація?

Сьогодні у підвішеному стані знаходяться рекапіталізовані державою банки. Державні гроші фінсектору допомогли. «Якби не рефінансування, криза стала би системною», — вважає Сугоняко. Втім, як і куди рухатися далі, влада і регулятор, схоже, не вирішили. «У «Надрах» НБУ продовжив термін роботи тимчасової адміністрації. Це питання складне, і в ньому задіяно кілька сторін, включаючи МВФ. Тому вирішення питання розтяглося у часі, але ми крок за кроком знаємо, що треба робити, — каже голова Нацбанку Сергій Арбузов. — Капіталізація «Укргазбанку» має відбутися, і він стане третім найбільшим державним банком. У нього є всі шанси і зрозумілий бізнес–план. Невдовзі почнуться виплати у «Родовіді». Ми вже прорахували всі варіанти: йдеться про об’єднання зусиль уряду, НБУ та «Укрексімбанку».

«Із Державного бюджету були вкладені величезні гроші, але держава не отримала позитивного результату. Уряд довго не міг визначити компетентних радників, які би розробили пропозиції щодо подальшої долі проблемних банків. У ситуації, що склалася, надзвичайно важливо не допустити нових витрат iз Державного бюджету. Навіть у випадку потреби вони мають бути максимально оптимізовані. Набагато раціональніше було б, якщо докапіталізація відбувалася за рахунок приватних інвесторів. Адже рекапіталізація банків за рахунок коштів Державного бюджету лягає на плечі платників податків, хоча в Проекті Меморандуму зазначено про необхідність додаткового зменшення бюджетних витрат», — висловив свою думку Роман Шпек.

На думку фінансиста, «проблемні банки обов’язково треба виводити з ринку прозоро і швидко! Адже наявність черг із самого ранку перед відділеннями банку «Родовід» та інших нездорових банків абсолютно не додає оптимізму теперішнім і майбутнім вкладникам і іміджу країни в цілому». Щоправда, за які кошти це планує робити влада — приватні чи державні — вона, ймовірно, ще не визначилася.

На квартиру — у юанях

Окрім стратегічних, немає єдності і в тактичних питаннях фінсектору. Скажімо, на одне з визначальних питань: бути чи не бути валютним кредитам в Україні. «Втрати за валютними кредитами фізичних і юридичних осіб через курсову різницю під час кризи 2008—2009 років були дуже значними, — визнає Роман Шпек і додає: — Нині банки змінили свої вимоги до оцінки ризиків, а також до оцінки фінансового стану позичальника та якості застави. Однозначно є необхідність кредитувати у валюті ті підприємства, що мають валютну виручку. За умови зростання макроекономічної стабільності, подолання від’ємного сальдо торговельного балансу та розвиненого інструментарію розподілу валютних ризиків можна буде розглядати питання відновлення валютного кредитування фізичних осіб».

«У питанні видачі валютних кредитів позиція Нацбанку залишається незмінною і жорсткою. І жодні закиди банкірів шукати компроміс не сприймаються, оскільки йдеться про незахищені верстви населення», — категорично не погоджується з таким «лібералізмом» Сергій Арбузов. Остаточне рішення проблеми де–факто також знаходиться у підвішеному стані.

...На руках у населення — поза межами банківської системи — знаходиться понад 30 млрд. доларів. «Якщо би ми змогли залучити ці гроші, то іншої підтримки для банківської системи вже не треба було би», — каже Олександр Сугоняко. Дискусії, як саме викликати довіру у населення, нині активно тривають.