...У її маленькій квартирці, розташованій на другому поверсі старого будинку на вулиці Московській у Луцьку, живе багато споминів. Гірких, як її невільницька доля, і приємних, бо, попри все, вона вважає себе щасливою жінкою. Вони сьогодні — єдині її співрозмовники, що не дають впадати у відчай чи збожеволіти від самоти. Довгими вечорами вона розмовляє з найріднішими людьми, які дивляться з великих фотографій на стіні. Тато, молодий і красивий, у формі вояка петлюрівського війська... Єдиний і коханий чоловік Євген, з яким поєднала її така сама гірка невільницька доля. Настраждався по тюрмах і засланнях, але побачити Україну вільною йому не судилось — відійшов у вічність у 1991–му. А діти? Вони повернулися до далекого Сибіру, де народилися, щоб своїм розумом і талантом множити здобутки чужої країни...