— Пане Василю, під час представлення твору, який претендував на здобуття премії, а потім й після рішення Шевченківського комітету ви весь час заявляли, що відмовлятися від премії не збираєтеся. Чому ви якщо й не змінили думку, то зробили такий крок убік?
— Я свою думку не змінив. Я казав, що від премії не відмовлюся, надто святе ім’я Тараса і сакральна ця премія. Тому ніхто за 50 років від неї не відмовився. Я колись думав, що може Ліна Костенко відмовиться, адже були всілякі часи.
Тому міркував, як це зробити — ні з ким не радився, навіть з найближчими людьми, і знайшов саме таку форму: заявити протест проти перебування українофоба на посаді міністра й від самої премії не відмовлятися. Я дуже довго обмірковував це рішення і зробив заяву в п’ятницю, мене до цього рішення підігнало запрошення на програму Кисельова (п’ятничний випуск «Велика політика з Євгеном Кисельовим». — Ред.): я хотів виступити із заявою, розвернутися й піти, бо там немає з ким дискутувати.
— Ваша заява з’явилася за кілька годин до оприлюднення указу Президента про нагородження шевченківських лауреатів, де вже вашого імені не було. Деякі коментатори кажуть, що ваша заява пов’язана з тим, що ви знали, що вашого імені в офіційному документі немає.
— Я не думаю, що там не було мого імені. Тобто я цього не знаю. Можу тепер тільки припущення робити. Але я не знав, яким буде указ. Я поспішив це зробити вчасно — у першій половині дня у п’ятницю, інакше був ризик, що моя заява не потрапить до Президента. Я не знав, що вона так швидко піде в пресу.
— Але ж ви мали усвідомлювати, що Президент не піде вам назустріч і ваш роман залишиться без відзнаки.
— Це не був ультиматум «Або я, або Табачник», як трактують деякі наші ЗМІ. Я, звичайно, не сподівався, що Президент видасть указ звільнити Табачника й дати Шкляру премію. Але я знав, що доможуся своєї мети. Я відчував, що за мною постане велика кількість митців і майже так воно і сталося: я отримав дзвінки майже від усіх лауреатів Шевченківської премії — це письменники, композитори, художники, співаки. Вони зі мною солідаризувалися. Я думаю, вони готові до рішучих акцій, які не завершаться на рівні наших письмових заяв.
— Дійсно, дієвість вашої заяви — у громадській підтримці. Але її ще не видно.
— Я переконаний, що це буде. Мені дзвонили й казали, що львів’яни готові повторити мій крок. Але те, що буде серйозне продовження всього цього, — я переконаний. Щонайменше почнеться з того, що всі лауреати — а їх більш як півсотні — вимагатимуть зустрічі з Президентом, щоб прямо запитати в нього: «Що вам ще треба від нас, щоб цей чоловік не плював нації в обличчя: спалити себе, голодувати?!» Далі розвиток подій побачимо.
— Ваша заява все ж політична. Чи збираєтеся в політику?
— Ні, звичайно (сміється). Я від політики давно відійшов, коли був прес–секретарем УРП. Політика мене не приваблює. Мені бракує часу на втілення моїх задумів.
— В ефірі телеканалу «ТВі» ви казали, що все одно отримаєте премію. Ви отримали якісь запевнення з Адміністрації Президента?
— Ні, звичайно. Звідки я міг отримати такі запевнення, коли робив абсолютно самостійну заяву? Якщо Президент захоче показати, що він є самостійною фігурою, що він є Президентом України, то він мусить це зробити. Адже він сам призначав Шевченківський комітет, і щоб не погодитися з рішенням Комітету — за 50 років такого не було. Це було б великою зневагою до мистецької еліти. Тому думаю, що наші вимоги повинні бути виконані.