Ольга Давидко: Кавалерів у мене вистачало завжди

Зустріч на вокзалі, що перевернула долю

— Думаю, що так, — відповідає борчиня. — Мій прихід у великий спорт був неабиякою випадковістю. В університеті я щойно отримала диплом бакалавра — до речі, червоний. І вже прибула на залізничний вокзал — щоб поїхати додому, до Криму. В очікуванні поїзда прогулююся по перону, їм морозиво. Коли підходить до мене здоровенний чоловік — зріст під два метри, вага, мабуть, кілограмів 160, у шортах, сумка через плече... І заводить розмову про те, про се. А потім ні сіло ні впало пропонує зайнятися... боротьбою сумо.

Саме ця зустріч перевернула мою долю. Адже цим здорованем виявився не хто інший, як президент Федерації сумо України Сергій Вікторович Коробко.

Спершу його пропозиція мене знітила, а потім я взяла себе в руки — пояснила, що ще рік маю навчатися в університеті.

З іншого ж боку, стверджувати, що доти я зі спортом зовсім не дружила, теж не можна. Бо росла з братом — на чотири роки старшим. І сусідські діти були переважно хлопці. Тому такого поняття, як ляльки, для мене в дитинстві не існувало. Їх мені замінили пістолети, «війнушки», бійки. Постійно ми гралися то у квача, то ще в щось. А це, як не крути, хоч якесь відношення до спорту має.

У школі трохи баскетболом займалася, гімнастикою. Звідти в мене досі залишилися задатки розтягнутості — і шпагат залюбки роблю, і різні гімнастичні вправи... Незважаючи на те, що я з дитинства була дівчиною величенькою, це в мені поєднувалося із пластичністю.

— А у Харкові в університеті ти як опинилася? Чи долучалася до великого спорту у ВНЗ?

— У Харкові я опинилася дуже просто — в автодорожньому університеті навчався мій брат. До речі, Іван там досить серйозно займався тайським боксом, але потім одружився, і стало вже не до того.

Спортом я в університеті займалася, швидше, для годиться. Та й заохочували нас до цього досить своєрідно. Приміром, після того, як поїдеш захищати честь ВНЗ на легкоатлетичні змагання і поштовхаєш ядро, можна було отримати звільнення від занять із фізкультури на цілих півроку. А фізкультуру зазвичай ставили в розкладі останньою парою, коли вже добряче виснажився на попередніх. То чому б не організувати для себе перепочинок?

Ще я грала у шахи–шашки — навіть чемпіонкою України серед студентів ставала. Але, в принципі, нічого професійного — щоб із постійними тренуваннями і життям власне у спорті — в університеті в мене справді не було.

Дніпропетровський період — найуспішніший

— Як сталося, що ти опинилася в Дніпропетровську?

— Оскільки, як я вже сказала, мені треба було ще рік провчитися у виші, то спершу я тренувалася у Харкові. Найбільше зосереджувалася на сумо, але потроху засвоювала й ази дзюдо. Спершу, звісно, далеко не все виходило, але я отримувала добрий гарт.

Після закінчення ВНЗ не хотіла висіти на шиї в батьків, тож переїхала до Києва. У столиці прожила майже рік. Проте, на жаль, так і не змогла знайти для себе належних умов тренувань, нормального спортзалу, прийнятного партнера і тренера.

Тому звернулася до свого першого наставника. Кажу, або давайте шукати щось пристойне, або ж знайду собі роботу за фахом і житиму, як усі люди. І він підказав мені спортивний клуб «Динамо–Сілейр» у Дніпропетровську, де культивують різні види боротьби. Коли я сюди приїхала, подивилася зал, поспостерігала за ставленням тренера Анатолія Пирога до учнів, відразу збагнула: це те, що треба. Анатолія Івановича турбує не просто мій спортивний результат, а й життя взагалі: що їла? де спала? чи, бува, не захворіла? Тренерові моя жага до боротьби теж сподобалася. Причому він мене побачив перспективною і в сумо, і в дзюдо, і в самбо.

Окремі слова вдячності хочеться адресувати президентові нашого клубу Тетяні Селіховій, яка справді віддає своєму дітищу всю душу. Відтоді, як із 2008 року я стала тренуватися у Дніпропетровську, задоволена всім.

— Може, в тому є якась закономірність, що відразу по переїзді до Дніпропетровська на тебе звалилися грандіозні успіхи?

— Можливо... Хоча до Дніпропетровська я приїхала досить добре підготовленою. Справді, не встигла в новому для себе місті як слід освоїтися, як помандрувала на чемпіонат світу із боротьби на поясах.

— Не надто відомий в Україні вид спорту, треба сказати...

— Є такий вид боротьби. Пояси охоплюють спини двох суперників чи суперниць, і вони не мають права їх розпускати, покладаючись тільки на міць своїх рук. Якщо тобі навіть вдається чистий кидок, але розпускається захват, маєш програний бал. В іншому ж кидки схожі на ті, що і в дзюдо чи самбо.

А змагання ті проходили в африканській країні Того...

— Звучить ще більш екзотично!

— Екзотика там в усьому. Саме в Того я вперше скупалася у Тихому океані. Ще вразила незліченна кількість навдивовижу дешевих фруктів. Даєш їхньому продавцеві долар — і він їх відвалить стільки, що й донести не можеш.

Вулички вузенькі, люди ходять напівголі, діти самі собі у піску граються. Такого поняття, як дитячий візок, не існує — малят носять за спинами у якихось ганчірках, немов рюкзаки.

Зателефонувати додому — велика проблема, бо знайти там щось на зразок нашої пошти чи переговорного пункту просто неможливо. І це — в столиці країни Ломе. Що вже тоді говорити про провінцію?

Щоправда, на океанському узбережжі — чимало європейських готелів. А відійдеш метрів на 200—300 вглиб міста — суцільна розруха без ознак цивілізації.

— Ну а чим запам’яталися самі змагання?

— Теж буквально всім. Особливим випробуванням для мене став фінальний двобій — все ж доти перемагати на чемпіонатах світу не доводилося. Суперницею була представниця Казахстану. Зростом за мене вища, вага явно більше 160 кіло. Звання чемпіонки світу вона раніше вже виборювала. Але я обрала грамотну тактику — ловила її на спробах зробити кидок. Рахунок — 4:0 — засвідчив, що такий підхід був повністю виправданим.

Хочу зазначити, що у змаганнях із боротьби на поясах я вже три роки як участі не беру. Загинув президент всесвітньої федерації, і відтоді чемпіонати світу та Європи не проводяться. Однак зі своїми колишніми суперницями в інтернеті листуюся досі.

— А того ж, 2008–го, року ти стала чемпіонкою світу ще раз — у боротьбі сумо. Усе йшло за планом?

— Усе сталося напрочуд швидкоплинно. Не встигла я як слід отямитися від поїздки до Того, як буквально за кілька тижнів — нові змагання. Цього разу чемпіонат світу з сумо в естонському місті Раквере.

У серйозних турнірах із сумо я брала участь і раніше. Одну срібну і дві бронзові нагороди чемпіонату Європи 2006 року взагалі завоювала тільки через півтора місяця після того, як почала по–справжньому працювати у спортзалі. Потім була першість світу в Японії — там я взяла по одній срібній і бронзовій медалі. Фіналісткою стала і на чемпіонаті світу–2007 у Таїланді.

Зізнаюся чесно, бути другою мені вже набридло. Отож налаштувала себе морально так, що повторення цього буде рівнозначне поразці. Саме так себе налаштовую й надалі. А в Естонії здобула перемогу і вважаю її найвагомішою у своїй спортивній кар’єрі. Тим паче що у фіналі здолала саму Олесю Коваленко. Ця росіянка до поразки у двобої зі мною дев’ять разів перемагала на чемпіонатах світу і 13 — на чемпіонатах Європи. До фіналу в Раквере цілих дев’ять років вона не поступалася нікому взагалі.

Тому цей успіх був для мене принциповим. Адже у фіналах у Японії та Таїланді я двічі програвала саме Олесі Коваленко.

— Вершини досягнуто, але ж у цьому виді боротьби імениті спортсмени нерідко досягають успіхів і коли їм далеко за 40...

— Із цим справді можна погодитися. На чемпіонатах світу та Європи нерідко борються чоловіки і жінки, яким за 40 і які вже внуків мають. Це все пояснюється одним словом — «професіоналізм». До того ж сумо має особливу філософію. Ця національна японська боротьба колись була театральним дійством, у якому людина боролася зі злими духами. Окрім фізичної сили, тут важливі техніка й дух боротьби.

Сама ж сутичка триває кілька секунд. Можеш рік готуватися, а програти — за лічені миті. Суть цієї боротьби зводиться до того, що суперники намагаються виштовхнути один одного за межі кола діаметром 5,54 метра або змусити суперника торкнутися землі будь–якою частиною тіла. Хоч мізинцем торкнешся — і все, поразка.

А взагалі я, вважай, з однаковою інтенсивністю займаюся не тільки сумо, а й самбо та дзюдо. Інколи різне екіпірування змінюю навіть протягом одного дня. А коли за місяць у мене тільки один турнір, вважаю, що цей місяць я просачкувала.

«Можу «завести» будь–яку компанію. І в КВК я грала»

— Олю, одна з дніпропетровських газет назвала твою комплекцію унікальною. Як до цього ставишся?

— Та яка я унікальна?.. Звичайна. Скільки себе пам’ятаю, була душею компанії. Та й кавалерів у мене вистачало завжди. Люблю добре потанцювати. І будь–яке товариство «заведу». Недарма ж п’ять років відіграла у відомій команді клубу веселих і кмітливих «Харківські менти».

Тому зі своєю вагою почуваюся абсолютно комфортно. І вважаю себе людиною щасливою в усьому.

— Наша розмова відбувається напередодні жіночого свята — 8 Березня. Що б ти хотіла побажати нашим жінкам?

— Бути найкращими. Бо ви справді найкращі. І для цього треба небагато — просто затямити, як у спорті, що друге місце рівнозначне поразці. Тому ви неодмінно маєте бути першими. В усьому і завжди.