Досі мені ще не доводилося бачити, щоб на презентаціях фільмів чергували лікарі. Проте коли під час перегляду документальної стрічки «Жінки Чорнобиля» навіть чоловіки почали втирати сльози, я зрозуміла, навіщо тут медики. Цьогоріч виповниться 25 років від того дня, як сталася катастрофа на ЧАЕС. А Чорнобиль і досі болить. Особливо тим, хто втратив своїх рідних, хто був змушений покинути рідні домівки і вчитися жити заново десь далеко від рідного порогу. «Кожна жінка — героїня нашого фільму, згадуючи ті події, починала плакати. 25 років пройшло, а вони досі плачуть, — каже режисер стрічки Микола Бурнос. — Ми знаємо про 300 спартанців, про гусей, які врятували Рим, але незаслужено чомусь забуваємо про тих, хто врятував світ вiд чорнобильської бiди. Я кланяюся людям, які здійснили цей величезний подвиг».
«Що б не трапилося в країні чи родині, поруч із чоловіком завжди була жінка. Саме вона підставила своє плече і тоді, коли сталося чорнобильське лихо, — каже Голова Президії Верховної Ради УРСР у 1985—1990 роках, а нині очільниця Конгресу ділових жінок України Валентина Шевченко. — Це жінки вивозили в каретах «швидкої» постраждалих, чергували в лікарнях біля хворих, це вони готували їсти ліквідаторам і прали їм одяг». Сьогодні Прип’ять — це місто–привид із порожніми зіницями вибитих вікон, а тоді — молодий квітучий мегаполіс, середній вік мешканців якого становив 26 років. Коли було прийняте рішення про термінову евакуацію його жителів, згадує Валентина Шевченко, все організували, по суті, жінки, адже чоловіки в той час були на станції. Важко повірити, але за якихось 4 години 50–тисячна Прип’ять спорожніла! Евакуйованих вивозили до сіл Київської області, й тут їх теж приймали в свої родини жінки. Героїня фільму — секретар сільради села Блідча Надія Палієнко — згадує, як її односельчанка забрала додому цілий автобус евакуйованих! Сказала: заріжемо порося, аби було що їсти, і якось протримаємося.
Вшанувати цих терплячих і милосердних бійців чорнобильського тилу спало на думку Валентині Шевченко. «У нас є багато чоловіків–ліквідаторів, а про жінок, на плечі яких випало не менше складних проблем, досі ніхто не говорив, — каже Валентина Семенівна. — Якщо ви помітили, у фільмі немає ніякої героїки, ми не ставили таке завдання, ми просто показали життя, яким воно було в той небезпечний для країни час». Сама пані Валентина вже за кілька днів після вибуху ініціювала вивезення із забрудненого Києва дітей. Переконуючи в необхідності цього кроку колег–чоловіків, вона навіть розплакалася, адже Москва не дозволяла «сіяти паніку».
«Цей фільм — лише початок великої роботи з увіковічення жінки–матері, жінки–дружини, яка в усі часи, у найскладніші моменти і ситуації бере на себе найважчий тягар, — сказав присутній на презентації фільму Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. — Неможливо словами передати враження і відчуття від того, що ми побачили. Жаль, скорбота, переживання огортають кожного, і насамперед тих, хто має безпосереднє відношення до подій у квітні 2006 року».
Валентина Шевченко каже, що 30–хвилинний фільм був зроблений за досить скромні кошти, хоча її попереджали, що вартість такої стрічки може сягати 300 тисяч гривень. «Зверталася до своїх друзів, жінок–бізнесменів, з миру по нитці — і ми зробили цей фільм, — каже Валентина Семенівна. — Наприклад, нам вдалося абсолютно безкоштовно відправити знімальну групу для зйомок у Москву. Коли їхали знімати в райони, теж просила: прийміть, посприяйте, нагодуйте. Частково допомагав «ЧорнобильІнтерІнформ» — де апаратурою, де машиною. А як зайшла мова про те, хто зробить запис тексту фільму, я запропонувала Олександра Биструшкіна. Мені кажуть: та що ви, це народний артист України, йому треба платити. Коли ж йому зателефонувала, він сказав: — Які гроші? Для мене — велика честь брати участь у такому проекті».
...Чорнобиль — назавжди в нашому повітрі й у нашій землі, нагадують автори фільму. Проте за 25 років страх Чорнобиля майже минув, а в пам’яті тих, кого катастрофа не торкнулася особисто, потроху стираються події тих часів. Але чи забудуть той страшний квітень 1986 року матері й дружини двадцяти восьми пожежників, які першими кинулися на боротьбу з вогнем, знаючи, що полум’я — не найстрашніший ворог? Мати Володимира Правика, Героя Радянського Союзу, каже, що син їй і досі сниться. Володі ще й 24 років не було, як він зі своїм пожежним караулом у ніч трагедії першим розпочав роботи з ліквідації аварії на ЧАЕС. Він отримав велику дозу опромінення й через два тижні помер у московській лікарні. Надія, його дружина, овдовіла зовсім юною. Тетяна, дружина Героя Радянського Союзу Віктора Кібенка, втратила чоловіка у 24 роки, Людмила, дружина Героя Радянського Союзу Василя Ігнатенка, стала вдовою у 22... Мабуть, правий був поет Борис Олійник, який сказав після перегляду фільму: «Якби я міг, то тихо шепнув би Богу, що всі чорнобильці гідні небес, бо пекло вони вже пережили тут, на цій святій і грішній землі»...