На концертах цього гурту ловиш себе на думці, що його учасники — не лише гарні музиканти, а й справжні актори, майстри розмовного жанру. Такі асоціації з командою «... и Друг Мой Грузовик» виникають неспроста, адже їхні пісні є не просто звичною комбінацією музики й куплетів–приспівів. Це маленькі історії, які не обов’язково треба проспівувати — їх можна і просто розповідатися під музику. У новому альбомі дніпропетровців, що тиждень тому вигулькнув практично нізвідки, це оповіді про кораблемоделювання, щеплення, старшого брата й навіть про звичайну марку. Здається, не існує теми, на яку «ИДМГ» не могли б зробити пісню.
Нова робота команди не є «лонгплеєм»: ці шість пісень швидше підпадають під визначення «міні–альбом». Він має назву «Стилизация послевкусия», й у вільному продажу його годі шукати: диск вийшов як додаток до лютневого номера російського комп’ютерного журналу Upgrade Special. Щоправда, одночасно запис з’явився в інтернеті: зараз це найдієвіший спосіб поширювати творчість. Окрім свіжих пісень, які до цього можна було почути лише на концертах, диск також містить 24–хвилинний фільм про саму роботу над записом.
За настроєм «Стилизация послевкусия» швидше нагадує продовження творчості команди періоду диска «Не улыбаются». Його, ніби підкреслюючи цю незвичність, два роки тому видали під назвою «НеГрузовики». І саме на цей альбом більше схожий теперішній свіжачок, ніж на інші попередні роботи. Реліз дворічної давнини тоді виглядав надміру серйозним для цієї команди, нині ж це вже сприймається як закономірність.
Попри саркастичні рядки в одній із пісень про те, що обговорення складу гурту вже давно перетворилося на журналістський штамп (аякже, як ти тут обійдеш увагою нестандартне тріо вокаліст–барабанщик–басист), неможливо не згадати про гру Ростислава Чабана (та й ритм–секції загалом). Моментами здається, що в тій же темі «Звук идет» чутно не лише його бас, а й гітару, як от на давнішому диску «Ищу друга». Але додане сесійне відео розвіює сумніви: все це ефекти та майстерність рук, і нікого та нічого зайвого.
Останньою піснею в міні–альбомі є річ із відповідною назвою — «Последняя». Мабуть, такою темою можна було б символічно завершити творчий шлях, і вже зараз про це з тривогою задумуються шанувальники гурту. Невже за цим надривом і словами «ми йдемо» та «все, це остання» лежить щось більше, ніж просто бажання заінтригувати слухача?
Хоча, хто їх там знає: коли вокаліст Антон Слєпаков на словах «моя прививка не болит» із гримасою на обличчі тягнеться до плеча, виконуючи пісню «Прививка», уже тільки його театральним здібностям хочеться вигукнути «Вірю!». Але це стосується лише здібностей: у те, що «Стилизация послевкусия» могла би бути останньою роботою в історії гурту, вірити не хочеться.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
