Та, що буде вічно жити

Історія з ювілеєм Лесі Українки не унікальна — минулого року мали аналогічні неприємності зі вшануванням пам’яті всесвітньо відомого драматурга Антона Чехова, коли на «Білу дачу» гроші виділили в останній момент. Музеїв, присвячених Лесі Українці, в країні нараховується п’ять: у Новоградi–Волинському — Літературно–меморіальний музей Лесі Українки (будинок, де вона народилася), Музей родини Косачів (там певний час жила сім’я), Музей Лесі Українки у Колодяжному (там вона провела значну частину свого життя), Музей Лесі Українки в Ялті (у цьому місті поетеса перебувала на лікуванні) і Музей Лесі Українки в Києві (тут вона прожила майже 10 років). Загалом цим острівкам пам’яті великої дочки українського народу ведеться непогано. Єдине, що в будинку в Ялті провалюється підлога, у Києві, незважаючи на центральне розташування, бракує відвідувачів, а музей у Новоградi–Волинському постійно ігнорує державне керівництво. «УМ» вирішила провести цими місцями віртуальну бліц–екскурсію i зупинитися на проблематиці кожного з них.

Музей за три дні

У Новоградi–Волинському Леся прожила з народження до 8 років. «Період Лесі тут — це період її здорового життя до того, як вона промочила ноги у Луцьку на річці Стир під час Водохреща. Тут вона навчилася читати й написала свого першого листа — до дядька Михайла Драгоманова, який тоді вже був за кордоном. Це був період її безтурботного життя разом зі старшим братом, якраз тоді у них з’являється спільне ім’я Мишелося», — розповідає Сергій Куценко, директор Музею родини Косачів, який відкрили у 1999 році (це відбудована садиба, яку родина Косачів орендувала після переїзду з будинку, в якому народилася Леся).

Перший музей — на громадських засадах — у місті відкрили у 1963 році, до 50–річчя з дня смерті поетеси. І з ним пов’язана авантюрна історія, яка показує, наскільки ініціативною є міська громада й безвідповідальною, незалежно від часу, офіційна влада. «Коли відзначали 100–ліття з дня народження Лесі Українки, Новоград–Волинський чомусь випав із програми святкувань, — розповідає Віра Римська, завмузею Лесі Українки. — Але сталося так, що у Житомирі наше обласне керівництво перехопило Петра Тронька, який у той час як депутат їхав у справах на Волинь, i звернуло його увагу на цю прогалину. На що він відповів: «Буду їхати назад через три дні і як буде музей — будете святкувати». Так ми святкували 100–річчя Лесі Українки». За іронією долі, рідне місто поетеси випало з аналогічної програми тепер уже незалежної України: у жовтні Верховна Рада окреслила план підготовки до святкувань без згадки про Новоград–Волинський. Помилку виправили, як і минуого разу, — мало не хапаючи за поли представника ВР, який проїздив повз. Тепер уряду доручено «вжити заходів щодо забезпечення ремонту, оновлення експозицій і належного функціонування Літературно–меморіального музею Лесі Українки та Музею родини Косачів». Щоправда, таке рішення прийняли аж 16 лютого, й саме сьогодні, в ювілейний день, Віра Римська має подати кошторис.

Тут зароджувалася «Лісова пісня»

Другою батьківщиною Лесі Українки стала Волинь. Тут у селі Колодяжне (розташованому за 8 кілометрів від Ковеля обіч міжнародної траси Київ — Брест) iз 1949 року діє Літературно–меморіальний музей Лесі Українки. Сюди Леся переїхала 11–річною дівчинкою і прожила до 36–ти. Саме тут зароджувалася невмируща «Лісова пісня» під час відвідин дядька Лева. Ось як пригадувала той епізод сестра Лесі — Ольга Косач–Кривинюк: «У дядька Лева в Нечимному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою... У тій шопі на сіні ми ночували, і Леся навіть уночі мала перед очима той краєвид iз «Лісової пісні»... Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польо­ву та про їхні звичаї і відносини між собою і людьми. Коли перечитую «Лісову пісню» або дивлюся на неї на сцені, зараз мені в уяві стає Нечимне з його краєвидом, з тими людьми, що були там iз нами». Про саме ж Колодяжне Леся писала, що «нігде так не добре, як удома, і робота тут найліпше робиться».

Експозиція музею постійно поповнюється новими експонатами: не так давно сюди передали 80 меморіальних речей Ізидори Косач, молодшої сестри Лесі Українки, яка в еміграції врятувала частину сімейного архіву Косачів і Драгоманових. Спеціальної підтримки до ювілею місцева влада не передбачила: «Приміщення відремонтовані, не так давно зробили нове опалення. Хотілося б, звичайно, комп’ютеризувати музейні фонди, мати свою принтерну техніку, бо доводиться багато всього роздруковувати, — каже провідний науковий працівник музею Любов Мержзвинська. До 140–річчя письменниці тут знову звучатиме знаменитий Лесин рояль французької фірми «Плеєль» — добре, що кілька років тому обласна рада виділила кошти на його реставрацію. У музеї в ці дні відкриється також виставка «Український народний орнамент», збиранням якого займалася мати Лесі, Олена Пчілка (у жовтні 2010 р. на Волині презентували репринтне видання альбому Олени Пчілки «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки»).

У самому Луцьку після багаторічної перерви на сцену повернули «Лісову пісню» (у Волинському академічному музично–драматичному театрі імені Шевченка, постановка Віталія Денисенка із Запоріжжя). А сьогодні до Луцька з однойменним балетом приїздить Донецький академічний театр опери і балету — вистава відбудеться у рамках проекту «Схід та Захід» благодійного фонду Вадима Писарєва. Ще одна прем’єра цього дня — інсценізація Юрія Розстального «Голгофа» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка за мотивами творів Лесі Українки «Одержима» та «На полі крові».

«Кримські відгуки»

Не так усе спокійно–буколістично в Ялті. «Наш музей потребує негайної реставрації, в тому числі дерев’яний різьблений балкон — окраса нашого будинку, на якому любила відпочивати Леся Українка. У жахливому стані підлога — ми її прикрили килимовим накриттям, щоб відвідувачі не бачили, що там. Оновлення потребує експозиція», — скаржиться завідувач відділу Музею Лесі Українки в Ялті Олександра Вісич. У Криму, як і на куротах Європи та в Єгипті, незламна Леся шукала порятунку від хвороби. Цей край називають батьківщиною її драматичного таланту: тут вона творила «Іфігенію в Тавриді», «Руфіна і Прісциллу», «Кассандру».

Проблема з будинком у Ялті триває вже кілька років. «Перші звернення до Ради міністрів АР Крим щодо ремонту робились ще 2005 року, — каже Олександра Вісич. — Певні зрушення відбулись 2009 року, коли велося активне листування з Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою. У жовтні минулого року з’явилася постанова, де сказано, що «до 1 лютого 2011 року вжити заходів щодо забезпечення ремонту», але комісiї, до якої безпосередньо можна було би звертатися, немає». Чи варто у даному випадку кивати на антиукраїнський уряд Азарова, якщо навіть присутність на чолі міністерства культури Василя Вовкуна, який був режисером місцевого фестивалю «Лесина осінь», не допомогла?

Історія трагічного кохання в Києві

«Вагома сторінка життя Лесі Українки, пов’язана із нашим музеєм, — це трагічне кохання до Сергія Мержинського: саме в цьому будинку вона сподівалася, що їхні теплі відносини збудуться, — розповідає Ірина Щукіна, завмузею в Києві. — Сюди прийшла звістка, що він невиліковно хворий, і саме тут народилася глибоко лірична інтимна поезія до нього, яку опублікували вже аж у післявоєнні роки. Тут вона переживала його смерть». У цьому будинку відбувся єдиний у житті поетеси арешт — під час так званої «української ночі». Звідси у липні 1907 року вона йшла під вінець із Климентієм Квіткою — вінчання відбулося у церковці, що ще збереглася на Деміївці. Роки життя в Києві пов’язані і з літературознавчою діяльністю Лесі Українки, яка фактично відкрила для України буковинських письменників Ольгу Кобилянську і Василя Стефаника.

Музей у квартирі, яку Косачі знімали з 1899 по 1909 роки, відкрили рівно 20 років тому. Невеличка, але затишна, з оригінальними фамільними речами меморіальна частина продовжується літературною експозицією на другому поверсі. Музей розташований на вулиці Саксаганського, 97 — неподалік залізничного вокзалу й цирку, але центральне розташування не стало козирем для нього. Йому, очевидно, бракує реклами — хоча би простих інформаційних щитів на вокзалі, де люди нудяться годинами в очікуванні потяга. Але адміністрацію музею це, схоже, не обходить, для неї навіть відвалена штукатурка на вході й оббиті сходи — це «древність віків» (як висловилася Олександра Мокану, заступник директора, й додала, що у державі взагалі криза).