Історія з ювілеєм Лесі Українки не унікальна — минулого року мали аналогічні неприємності зі вшануванням пам’яті всесвітньо відомого драматурга Антона Чехова, коли на «Білу дачу» гроші виділили в останній момент. Музеїв, присвячених Лесі Українці, в країні нараховується п’ять: у Новоградi–Волинському — Літературно–меморіальний музей Лесі Українки (будинок, де вона народилася), Музей родини Косачів (там певний час жила сім’я), Музей Лесі Українки у Колодяжному (там вона провела значну частину свого життя), Музей Лесі Українки в Ялті (у цьому місті поетеса перебувала на лікуванні) і Музей Лесі Українки в Києві (тут вона прожила майже 10 років). Загалом цим острівкам пам’яті великої дочки українського народу ведеться непогано. Єдине, що в будинку в Ялті провалюється підлога, у Києві, незважаючи на центральне розташування, бракує відвідувачів, а музей у Новоградi–Волинському постійно ігнорує державне керівництво. «УМ» вирішила провести цими місцями віртуальну бліц–екскурсію i зупинитися на проблематиці кожного з них.

У збірці «Леся Українка. Драми та інтерпретації» (видавництво «Книга» за підтримки Фонду «Відродження») представлено 15 творів авторки із супровідними текстами сучасних українських літературознавців: Тамари Гундорової, Володимира Панченка, Оксани Забужко, Ростислава Семківа, Миколи Сулими та інших. Як пояснила «УМ» упорядник і автор передмови до збірки доктор філологічних наук Віра Агєєва, до роботи вона запросила колег, яких вважає найцікавішими літературознавцями. Планувався вихід збірки, що вмістила би всі 23 драми Лесі Українки, проте з фінансових причин удалося видати лише 15 накладом одна тисяча екземплярів і обсягом 912 сторінок. Над оформленням працювали молоді художники Сергій та Людмила Лук’яненки. Видання вийшло дороге — у роздрібній торгівлі його ціна складає більше 200 грн.

Відомі слова Лесі Ук­раїнки: «Коли б я не була українкою, я би хотіла бути грузинкою». Таку ж приязнь до Українки відчувають і грузини: у 1952 у містечку Сурамі, куди поетеса приїхала на лікування і де померла, було створено музей. Тепер грузини не лише запрошують туди кожну офіційну й через одну неофіційну делегації з України, а й придумали щорічне свято «Лесіаоба».

Ларису Мірошниченко, провідного наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України й авторку книжки «Леся Українка. Життя і тексти», до видавництва «Смолоскип» свого часу привела нині вже покійна Михайлина Коцюбинська, зазначивши, що та досліджує Лесю Українку під особливим кутом. Сама ж потім у перед­мові до книжки пані Лариси зазначила: «Перед нами високої проби «камерне» літературознавство. Неголосне, неквапливе, філігранне, де домінують два головні герої — Текст і Особистість». Працюючи винятково з рукописами й оригіналами, Лариса Мірошниченко провела текстологічні дослідження, в яких поєдналися традиційне літературознавство, текстологія, психологія творчості, елементи графології і психоаналізу. Авторка відзначила «УМ»: «Нам дуже пощастило, адже зберігся великий рукописний архів Лесі Українки, бо тоді тексти часто виходили з помилками чи у скороченому вигляді». Лариса Мірошниченко розповіла, що, працюючи над текстами, спостерігала зміни у почерку поетеси, внесення правок, і бачила, як рухалася і пульсувала її думка.