Олексій Касьянов: Гроші у спорті вирішують далеко не все

Ще кілька років тому його практично ніхто не знав. Нині ж він входить до п’ятірки провідних майстрів легкоатлетичного багатоборства у світі. На чемпіонаті України, що минулого тижня відбувся в Сумах, 25–річний Олексій Касьянов був однією з найбільших зірок, при тому що нашій «королеві спорту» є чим пишатися. Утім на чемпіонат Європи, який наступної п’ятниці стартує у Парижі, запоріжанин не поїде. Чому саме, а також про особливості життя «залізних людей», Касьянов розповів «Україні молодій».

«Змагання набили оскому»

— Олексію, яку мету ти ставив собі на чемпіонаті України?

— Хотів перевірити власні сили, оцінити готовність на даний момент. Але вже у другому виді семиборства — стрибках у довжину — зробив три заступи. Настрій зіпсувався, бажання виступати зникло.

— Як же так трапилося?

— Насправді це провина організаторів. Брусок заступу мав бути білого кольору, а він чомусь виявився синього. А оскільки сама доріжка — темно–зелена, то брусок із нею зливався. Потім брусок перефарбували й вибачилися переді мною, але ж виправити мій результат уже було неможливо.

— А не хотілося, всупереч обставинам, спробувати показати максимум в інших видах?

— Ні, адже ані набрати пристойну суму балів, ані претендувати на призове місце було нереально. До того ж норматив, необхідний для участі в чемпіонаті Європи, я виконав ще влітку, тому турнір у Сумах сприймав як контрольне тренування.

— Цього разу в манежі було доволі холодно. Спортсменам це заважало?

— Якщо чесно, то, як на мене, організація не відповідала рівню чемпіонату України. То синій брусок, то температура всього 14 градусів...

— На чемпіонат Європи у Париж збираєшся їхати?

— Ні, не хочу. Хоча мені й казали, що треба б виступити. Але, починаючи з Олімпіади–2008, я змагаюся п’ять сезонів поспіль — і взимку, і влітку. Турніри набили оскомину — не відчуваю того куражу, азарту, як раніше. Тому, аби краще проявити себе влітку, ми з тренером вирішили відпочити від стартів. Насамперед психологічно. Фізично ж почуваюся непогано.

— Скільки триває перерва між «зимою» і «літом» у легкоатлетів, які виступають без пропуску сезонів?

— У кожного по–різному. У мене — десь три тижні. Стараюся в цей час відключитися від спорту, навіть не стежу за новинами. Ходжу з друзями на природу, слухаю музику, можу з’їздити на екскурсію.

«Багатоборець повинен мати лабільну нервову систему»

— Чим багатоборці відрізняються від інших легкоатлетів?

— Різниця суттєва. Потрібно мати високий ступінь відповідальності й концентрації. Бо, якщо даси собі послаблення бодай в одному виді, то потім згаяне не надолужиш.

— А характер також потрібен якийсь особливий?

— Гадаю, треба мати лабільну нервову систему, тобто гнучку. З одного боку — бути «заведеним», але при цьому концентруватися й по–особливому налаштовуватися на кожен вид. А під час відпочинку між дисциплінами — «відключатися», аби не розпорошити емоції.

— Багатоборців називають «залізними людьми». Як ти потрапив до їхніх лав?

— Ще інколи називають «лицарями королеви спорту» (посміхається). Мій батько — тренер із легкої атлетики, тож я з дитинства на стадіоні. Почав і собі займатися різними видами, причому доволі успішно. Пробував себе паралельно і в баскетболі. А професійно — коли вже переїхав до Запоріжжя і вступив до університету, заробив перші гроші.

Мені самому хотілося стати багатоборцем, і я умовив тренера Дмитра Льопу піти цим шляхом. До того ж мій наставник спеціалізується саме на багатоборстві. Норматив майстра спорту я виконав із першої ж спроби на змаганнях у Ялті. На той час мені вже був 21 рік.

— У багатоборців не так багато змагань, як у колег по цеху. Які з них найпрестижніші?

— В австрійському Гецісі — саме там встановили світовий рекорд. Я виступав там двічі, посідав п’яте місце. А на іншому престижному старті, у французькому Талансі, навіть вдалося перемогти.

Загалом турнірів достатньо. Багатоборство — це наче марафон: більше чотирьох разів за рік пройти його важко. Після кожного старту потрібно тривалий час відновлюватися.

— А хто опікується твоїми організаційними питаннями?

— Російський менеджер Ольга Назарова. Познайомилися з нею на турнірі за кордоном і дійшли згоди щодо умов співпраці. Вона займається моїм екіпіруванням, спорядженням, аби я не думав, де мені взяти спис чи жердину.

«Український футбол — це бенкет під час чуми»

— Уперше ти яскраво «засвітився» на Олімпіаді—2008 у Пекіні...

— Із тих пір запам’яталася розповідь батьків. Вони дивилися пряму трансляцію на російському каналі, де коментатор і запрошений фахівець по ходу змагань представляли кожного спортсмена. Коли справа дійшла до мене, то вони не змогли нічого сказати. Але, думаю, після мого сьомого місця в Китаї дещо про мене вже знатимуть.

— По завершенні програми багатоборці часто беруться за руки й разом біжать коло пошани. Це данина традиції чи щирий порив душі?

— Ми насправді щиро підтримуємо один одного, допомагаємо під час змагань, щось підказуємо. Скажімо, той, хто не претендує на високі місця, завжди поступиться місцем на доріжці лідерам. Ворожнечі в нас не буває, адже ми долаємо серйозне випробування — можна навіть сказати, що разом проходимо своєрідну війну (посміхається). Тож після змагань колеги стають тобі наче рідними.

— За які гроші живуть багатоборці?

— На міжнародних стартах заробляє, гадаю, всього 15—20 багатоборців на весь світ. Якщо атлетам в інших дисциплінах за перемогу платять 2 тисячі доларів, то нам — 15. Але ж ми й змагаємося не в одному, а в десяти видах.

Організацією зборів займається національна федерація, а зарплата в міністерстві — символічна, близько 2 тис. грн. Цих грошей за умов нормальної підготовки не вистачить і на тиждень, адже є витрати на фармакологію, масаж тощо. Виходить, аби підготуватися до наступного сезону, потрібно витратити кошти, які заробив у попередньому. Ця система є гнилою, вона й віджила своє. Складається враження, що спорт нікому не потрібен.

— Мабуть, лише футболісти можуть не скаржитися на фінансування...

— Український футбол — це наче бенкет під час чуми. За­р­плати футболістів, особливо легіонерів, — сотні тисяч доларів! Думаю, так не повинно бути. Хоча високі статки ще не гарантують позитивного результату. Наші колеги з легкої атлетики, фехтування, біатлону, плавання, інших видів не мають і близько таких умов, як футболісти, але медалі приносять регулярно.

Мій брат Артем (футболіст), який свого часу грав за молодіжну збірну, розповідав, що якось вони літали на матч до Румунії. Українці мали чудове екіпірування, за перемогу їм обіцяли солідні призові. І «модні» гості програли румунським любителям, які приїхали на матч на старенькому «Ікарусі» після робочого дня.

— Срібна медаль зимового чемпіонату Європи–2009 — не межа твоїх можливостей?

— Це не той результат, після якого можна зупинитися. Хочеться здобути медаль найпрестижніших стартів — чемпіонату світу або Олімпійських ігор. У 2009 році на світовому форумі в Берліні я був четвертим. Начебто непоганий результат. Але коли усвідомив, що до п’єдесталу забракло три метри в метанні списа, стало прикро.

— Призові на зимових і літніх стартах відрізняються?

— Європейська федерація взагалі не винагороджує фінансово, а міжнародна за перемогу влітку платить 60 тисяч доларів. Від нашої ж федерації за те «срібло» я півроку отримував по 800 гривень щомісяця (посміхається).

Добре, що Запоріжжя мене підтримує суттєво — і фінансово, і наданням місця для тренувань, і розв’язанням поточних проблем, як–то сауна чи масаж. Видно, що місцева влада на межі можливостей старається, аби спорт у місті не загнувся.

«У політику я б пішов»

— Олексію, звідки в тебе така незвична для спортсмена спеціальність — фахівець з екологічного туризму?

— Насправді я вчився на фізвихованні, але після четвертого курсу нас перерозподілили. Тож вивчав туристичні маршрути в екологічно чисті регіони. Але, чесно кажучи, не думаю, що це буде для мене справою життя.

— А вже є думки про майбутнє після завершення змагальної кар’єри?

— Припускаю, що міг би зайнятися бізнесом. Але хотілося б працювати тренером, хоча розумію, що за нинішню зарплату фахівця гідне життя сім’ї не забезпечиш.

— Останнім часом модно залучати спортсменів до політичного життя. Скажімо, боксер Котельник представляє в обласній раді ВО «Свобода», а твоя колега по багатоборству Добринська — Партію регіонів. Тебе ще не кликали?

— Поки що ні, але якби пропозиція надійшла, я б погодився.

— І від якої б партії балотувався?

— Від «Регіонів» би пішов на вибори. Зрозуміло, що не зараз, бо на першому місці — спорт.

— А чому від цієї сили?

— Можливо, ще зарано оцінювати їхню роботу. Але, вважаю, у «Регіонів» є своя чітка лінія, яку вони гнуть.

— Усіх нагинають? (Сміємося). На особисте життя спорт залишає час?

— У мене ці сфери переплітаються — я зустрічаюся з багатоборкою Анею Мельниченко.

— Крім спорту, чим ще цікавишся?

— Музикою — у мене вдома є солідна професійна апаратура. Слухаю переважно рок. Можливо, це передалося від батька, котрий колекціонує вінілові платівки.

ДОСЬЄ «УМ»

Олексій Касьянов

Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спеціалізація — багатоборство)

Народився 26 серпня 1985 р. у Стаханові (Луганська обл.).

Срібний призер чемпіонату Європи в приміщенні 2009 р., переможець турнірів у Талансі (Франція) 2009 р., у Кладно (Чехія) 2010 р. Учасник Олімпійських ігор 2008 р. (сьоме місце), чемпіонату світу 2009 р. (четверте місце)

Перший тренер — Сергій Касьянов (батько). Нинішні тренери — Дмитро Льопа, Олександр Філоненко.

Закінчив Запорізький національний університет (спеціальність — менеджер з екологічного туризму).

Зріст — 191 см, вага — 87 кг.

Неодружений.