Черговий, уже 61–й, Міжнародний берлінський кінофестиваль завершився. Призи роздано. Вони, як завжди, задовольнили не всіх. Незважаючи на відому з минулих років непрогнозованість рішень берлінського журі, вердикт суддів цього разу був на диво передбачуваний. Він збігся передусім з оцінками критиків, які й поставили на перші рейтингові місця журійних обранців — іранську картину «Надер і Сіміна, розлучення» Асхара Фархаді («Золотий ведмідь» і аж два «срібнi» за акторські ансамблі) та угорського «Туринського коня» Бели Тарра («Срібний ведмідь», Гран–прі)...
Бела забуває про ножиці
Цікаво, що тріумфаторами одного з етапів своєрідного «чемпіонату світу» серед кінематографістів (як відомо, Берлінале входить до трійки найпрестижніших фестивалів планети) стали далеко не найсильніші національні кінематографії. Певний час модні іранці в останні роки принишкли — з багатьох причин. Не в останню чергу тому, що їхні лідери або ж працюють за кордоном, або ж проводять курс поглибленого вивчення життя за тюремними ґратами (як Джафар Панахі). І навіть за таких умов можуть видати на–гора, і на саму гору, фільм, здатний стати тріумфатором Берлінале. Й при цьому діагностувати соціальні болячки суспільства з незворушністю комп’ютера і темпераментністю східного театрального ансамблю.
Угорці вже давно не потрапляли у великий конкурс Берліна. Нині в них криза, навіть скасували традиційний національний кінофестиваль. Мабуть, ті обставини підсилили неґацію Бели Тарра щодо великого людського буття. Втім чи ж тільки неґацію? Колись, у 1920–ті, інший угорець — Бела Балаш — написав книгу «Видима людина», в якій спробував розгледіти в кіно можливості нової мистецької мови, нової чуттєвості, яка не має усталеної тривалості й рамок. Тарр крокує далі, і робить ту тривалість складовою глядацького сприйняття. Підрахували навіть, що у картині близько тридцяти склейок (стільки, і навіть більше, їх може бути у сучасному трихвилинному відеокліпі). Чи є це гарантією проникнення в сутність життя?
Колись Сергій Ейзенштейн поставив це під сумнів у своєму відомому відгуці на книгу Балаша «Бела забуває ножиці». Змінити сутність можна одним порухом ножиць — приблизно так звучала позиція Ейзенштейна. Тоді багатьом нетерпеливилось — хотілося пошвидше змінити як сам світ, так і свідомість мас. Кіно уявлялось мало не ідеальним інструментом. А надто монтажні ножиці. Розрізав план на кілька частин і заново склеїв їх: от і нове креслення буття готове. От, не ріжте і не ґвалтуйте — цілішими будете. Спробуйте, хай надсилу, не відводити погляду, додивитись до кінця. Саме це й пропонує угорський режисер.
Виявляється, людське життя є річчю заважкою для прямого споглядання. Фізіологічно важкою... Чи не тому й «підсковзнувся» розумово Фрідріх Ніцше, чиї зіниці не витримали картини побиття тварини? (Про це йшлося в епіграфі до фільму Тарра). Одначе ж немає іншого рецепту, як сфокусуватися на буттєвих моментах вселенського життя. Пріснопам’ятна гламурність останнього часу, яка чи то за допомогою ножиць, а чи віника вимітає будь–які ознаки невпорядкованості, «неправильності» геометрії повсякденного життя, загрожує усім нам неадекватністю уявлень про нас самих.
Наші найкращі вороги
Чим загрожує людям така неадекватність намагався показати Олександр Міндадзе у фільмі «В суботу», який представляв кінематограф одразу трьох країн — Росії, Німеччини та України. Попри всі сподівання стрічка не була підтримана журі жодним чином. Однією з причин є, на мій погляд, неповне розуміння західним глядачем реалій радянського життя. Та що там західним — уже й нашим молодим непросто зрозуміти, що воно таке, «інструктор райкому партії»? І чому герой стрічки дорожить таким майданчиком для кар’єрного зростання?
А от зрозуміти, навіщо люди так багато зусиль витрачають на те, аби навколишня картинка постійно випадала з фокусу, значно простіше. Бо й сьогодні «балдєть» i вдавати, що «нічого такого» не відбувається, є своєрідною нормою щоденної, рутинної поведінки. Щось там горить, вибухає чи загниває — ну, не може ж так бути, щоб якось та не було. «Якось» формується влада, для якої є чимось аксіоматичним практично повна незалежність від нас iз вами. «Якось» щось будується (чи не будується)...
Один із наслідків подібних установок — криза ідентифікації. У позаконкурсній стрічці «Мій найкращий ворог» Вольфганга Мюрнберга відомий актор Моріц Блейбтрей грає роль Віктора Кауфмана, сина віденського власника художньої галереї. Доволі вигадливий сюжет про те, як екстраординарні історичні обставини змушують людину міняти маску, личину, аби залишитись собою, а власне зберегти можливість жити на цьому білому стражденному світі.
В іншому позаконкурсному фільмі «Невідомий» Жауме Коллет–Сера (він щойно з’явився і в нашому прокаті) — карколомні пригоди героя (Ліам Нісон), який приїздить до Берліна і внаслідок автокатастрофи потрапляє в кому. Опритомнівши, виявляє, що він уже не він, а хтось інший, що його місце є зайнятим... Коктейль із трилера, детектива, пригодницької і в чомусь філософічної драми нагадує нам про необхідність боротися до кінця за самототожність і не вірити тим, хто підмальовує дзеркало, до якого ви повсякчас зазираєте. Цікавою тут є й інша ідентифікація — з самим Берліном, чию топографію ретельно відтворено. Аж до ефектного вибуху верхніх поверхів знаменитого готелю Adlon у самому центрі німецької столиці. Добре знання міста і точне відчуття себе у часі і просторі дарує герою перемогу — такою є філософія стрічки. Українцям така філософія не завадила б — ми таки часто випадаємо з історії, а потому не знаємо, яким вітром нас може повернути в рідні пенати.
Македонський режисер Мілчо Манчевський у своєму триптиху «Матері» (його показали в «Панорамі») теж говорить про зникаючу ауру часу і простору. У центральній новелі молоді документалісти знімають фільм про старе поруйноване село і старих людей, що стоять на порозі смерті. Вона невідворотня, смерть, це почуваєш особливо гостро, коли згорають на твоїх очах і фотографії, миті потопельного життя. Хіба що молоді очі можуть утримати в зіницях тіні минулого і забутих предків, останні з яких відходять од нас назавжди...
Закінчується не просто епоха — завершується величезний історичний цикл, за яким одкривається щось нове і, можливо, фатальне. Так багато нині віщувань кінця світу — як ніколи. І кіно не додає надії. Перед нами безодня, й потрібне величезне зусилля й колосальна мистецька інтуїція, аби осягнути те, що відбувається. Може, не все так страшно? Вже стільки разів людство було близьким до катастрофи, а потому сходило сонце.
І глядачі...
Молодий герой фільму Made in Poland поляка Пржемислава Войцішека («Форум») ненавидить усе: уряд країни, росіян, американців... Останніх особливо. Бо ж заполонили все своєю «пластмасою», не продихнути, не провітрити польські легені. Тож юнак малює собі на лобі Fuck off і агресивно кидається у бійку, в полеміку з цілим суспільством. Із ксьондзом, наприклад, якому доводить, що «Бог помер давно» й існує тільки «у хворому мозку» священнослужителя. З інвалідом, якому належить зрозуміти, що таких не дуже треба тут... Словом, «потрібна революція!». Протестна молодь є проблемою всіх часів і народів. Про це нагадав німецький фільм «Хто, коли не ми?» Андреаса Вейеля — тільки на матеріалі 1960–х, коли суспільство пережило справжній шок від наступу молодих на ідеали старшого покоління, від категоричного заперечення традиційних моральних цінностей. Тоді вдалося збалансувати... Чи вдасться зараз?
У корейській стрічці «Нехай дощить, хай сонце сяє» Лі Йон–кі майже класична, чеховського, сказати б, крою драматургія. Коли «люди просто обідають», а в цей час... Напівтони, напівосвітлення, напіврозмови. І безперервний дощ за вікном. Двоє вдома, він і вона. Живуть, немов у невагомості — без точок опертя. Подія — з’ява кошеняти, потому його пошук... І тільки у фіналі накривається стіл, знову з’являється кицька, зображення ніби збирається докупи. «Все буде добре... Все добре буде...»
Сто літ минуло від часів Чехова і Ніцше, а що змінилося? Здавалося б, усе — пейзаж невпізнаваний, зняти фільм про початок ХХ століття є проблемою. А власне людський пейзаж дуже впізнаваний, і чеховський інструментарій навдивовиж актуальний. Для європейців, японців, корейців. Як пробитись до самого себе і відкрити в собі поклади енергії рухатися уперед, будувати щось нове й оптимістичне? Бо на поверхні — нудьга рутинного життя, й «ідуть дощі», і питання про те, «де небо, де сонце?» (як у чеховського великого сучасника Михайла Коцюбинського) зринає замало не повсякчас.
Традиційні нарікання критиків і журналістів на низький рівень фестивальної програми у Берліні дивовижним чином не збігаються з глядацьким інтересом до фільмів Берлінале. Щороку він підвищується, і це є неспростовним фактом. Зали, і немаленькі, щораз заповнювалися вщерть, у чергу за квитками ставали мало не від ночі. Притому, що розваг було замало, значно частіше на екрані поставали жорсткі соціальні, світоглядні драми.
Питання цікаве і для нас. Нині в державному бюджеті передбачено близько ста мільйонів гривень — не бозна–що, а все ж. На що їх витратити, на яке кіно? Он і в росіян це є проблемою, при всій неспівмірності ситуації у нас і в них. Масового глядача привчили до вилизаного, гламурного, пещеного кіно, яке реалізує мріяння дівчаток про принца і принцеське майбуття, казкове у всіх відношеннях. З другого боку, пропонується кіно грубувато–жанрове, де суворі мужчини торохають один одного по голові і шлях у те саме майбуття прокладають винятково кулаками й пістолями. Немає кіно іншого — де соціальні проблеми постають у реалістичній багатовимірності, де ніхто не обіцяє молочних рік iз кисільними берегами. Де кажуть: життя потребує терпіння, щоденної й цілеспрямованої праці. Де немає жодних гарантій на успіх...
Точніше сказати, таке кіно — у Росії — є, одначе масова аудиторія йому вочевидь не симпатизує. То що, віддатися юрбі і продукувати щось таке веселенько–придуркувате? Хочуть «балдєть», то нехай. Одначе ж перед очима досвід Берліна — багатолітня робота, головним підсумком якої є отакий глядач. Він не боїться цієї затяжкої роботи. Він сидить і намагається розгледіти крізь призму екрана самого себе. Прагне пов’язати себе і світ, такий складний і тривожний.
Ні, потрібні фільми, які дозволять запустити внутрішню непросту роботу щодо осмислення себе і свого суспільства. Ми живемо, не знаючи гаразд, у якому світі, в якій країні і місті (місці) живемо. Це треба ламати. Звісно, «криголам не плаває в болоті» (Ліна Костенко), він там і з’явитися не може. Одначе хоч би який посох, аби для початку промацати дно — є воно, немає? Далі щось таки з’явиться. Неодмінно з’явиться.