Мовчання Медвідя

У традиціях української культурної журналістики — згадувати письменника у зв’язку з датами. «УМ» традицій не порушує. В’ячеславу Медвідю, лауреату Шевченківської премії, автору романів «Льох», «Кров по соломі», «Таємне сватання», «Збирачі каміння», книжки культурно–філософських есеїв Pro domo sua тощо, виповнюється 60 років. У кожного справжнього письменника має бути містика в біографії. У В’ячеслава Медвідя, якого критики називають найгерметичнішим українським письменником, вона є: щілина в часі розміром в один день між фактичним днем народження і паспортним. Бо третя дитина в сім’ї військового Григорія Кириловича Медвідя та його дружини Ярини Гаврилівни народилася 22 лютого, а у свідоцтві про народження В’ячеслава записали — 23. Так 23–го і святкують усе життя. І ще одне паспортне розходження з дійсністю — прізвище. В архіві письменника зберігається військовий квиток його батька, де прізвище Медвідь закреслене і рукою воєнкома написано «Медведєв», сина теж записали Медведєвим, хоча старші сестри письменника записані по–старому, по–справжньому. Курйози, абсурд, знак? У літературі він — Медвідь, у паспорті — однофамілець російського президента. А може, і в того містична помилка в документі? У зв’язку з цією подвійністю автоматично згадується Сашко Ульяненко, якого Медвідь підтримав одним із перших,— у того в паспорті було записано Ульянов.

В’ячеслав Медвідь свого часу працював бібліотекарем, книготорговцем, функціонером Спілки письменників, редактором видавництва, потім став письменником — у сенсі професії. Утім лінійну біографію письменника, про якого Григір Тютюнник сказав: «Якийсь він мило–лукавий цей Медвідь... Згадаймо, який лукавий був Гоголь...», можна буде прочитати незабаром у виданні «В’ячеслав Медвідь. Імперія мислі. Коденські (Бібліографічний покажчик)», який готує до друку Національна парламентська бібліотека. Не варто забувати, що за освітою В’ячеслав Григорович — бібліотекар («Колись я десь сказав чи написав про нього: «Бібліотекар, який пише без початку й кінця». Це тому, що Медвідь справді закінчив бібліотечний факультет, як, скажімо, Валерій Шевчук закінчив архiвний факультет. Цілком закономірно, Медвідь відтоді не може видобутися на волю з лабіринтів описаної аргентинцем Борхесом всесвітньої бібліотеки, а Валерій Шевчук навіть якусь молоду житомирську міщаночку ладен розглядати крізь призму тисячолітніх архівних писань. Та це так собі» — із листа Павла Загребельного). Напевне цим пояснюється впорядкованість його власних архівів — у «Покажчику» всі дати, всі акції, всі документи розсортовані по роках і містах, навіть перші публікації із районної газети є — вірші, етюди, замітки, а також фрагменти листування зі «старшими колегами».

Художні твори В’ячеслава Медвідя — в’язкі, густі, насичені проклятими філософськими питаннями і чесною селянською правдою. Зазвичай кажуть, що такі тексти пишуть кров’ю серця, може, тому останнім часом він усе більше топче публіцистичну стежку. Втім наївно думати, що публіцистика Медвідя — легко–шампанська, прочитайте видану в 2009 збірку щоденників, есе, літературних мемуарів «Тоталітарні пси свободи» чи видану того ж року «Гранями–Т» «Без гніву і пристрасті», і стане зрозуміло, що осмислення сьогодення цьому письменнику малою кров’ю не дається. Він займається суто літературними справами — редагує, укладає антології, упорядковує книжки інших письменників, пише рецензії, передмови і післямови, веде щоденник.

У 2007 році він ініціював створення Академії лауреатів Шевченківської премії — хороша справа в сенсі практичної користі митців, удостоєних найвищої державної премії, для суспільства і водночас популяризації їхньої творчості у народі, у травні в Рівному ухвалили Декларацію Першої Асамблеї лауреатів, вибрали Медвідя співголовою, та на тому все й закінчилося — пропав інтерес у гуманітарного Києва до цих процесів.

«В’ячеслав Медвідь — харизматична постать у сучасній літературі. Навіть його мовчання часто потрактовується як промовляння беззаперечних істин», написав про нього 10 років тому літературний критик, культуролог, письменник Михайло Бриних.

Сьогочасне мовчання Медвідя найбільш проявляється відсутністю його книжок на книжковому ринку. А також уникання інтерв’ю, авторських колонок, філософських есеїв у пресі не стає подією у літературному житті, оскільки на думку самого В’ячеслава Медвідя, таке літературне життя перебуває у стані корпоративної збожеволеності.

Не без іронії спостерігаючи за сучасним літ–піар–проектами, що на них спокушаються навіть небуденного розуму майстри пера, гадає, що «рятувати» або «пробуджувати» націю годилося б десь на початку дев’яностих років за часу бунтівливого покоління, що домагалося докорінних змін у літературному житті.

ДО РЕЧІ

«Мої світоглядні творчі застанови лишаються незмінними,— сказав пан В’ячеслав «УМ»,—

— чесне визнання поразок;

— мова — не знаряддя, а космічний буттєвий вимір;

— писати складно й «незрозуміло» всупереч тотальному просвітницькому сенсу теперішньої культури;

— роман як державотворча структура, а не розважальне чтиво для обивателя;

— переконливо говорити про старість, любов, дитинство (слова Є. Пашковського);

— уміння вмирати і відроджуватися зі своїм народом;

— повсякчас виборсуватися з міфологічної замисленості до ояснених історичних діянь;

— писати від руки чорнилом або олівцем;

— облишити спроби заповнювати порожнечу, що утворилася не з вини літератури;

— найкращим твором вважати той, що виношується десятиліттями, але так і лишається невикінченим;

— творчість — це стосунки з мисленим буттям нації, а не з її соціумними буднями.

Як і належить віруючій людині, 60–літній Медвідь не впадає в розпач, обираючи смиренність, але й «поповнювати когорту українських самашедших теж не збираюся».

ПРЯМА МОВА

Михайло Бриних,
літературний критик:

Проза В’ячеслава Медвідя пропонує читачеві значно більше, ніж він звик отримувати від сучасної української літератури. І це багатьох невимовно дратує. Як і той факт, що романи письменника потребують перечитування, — це примхливі створіння, котрі не звикли розповідати про себе всю правду першому стрічному; порозумітися з ними — це якесь щасливе прокляття, адже потім ця проза не відчепиться від тебе ніколи, й буде говорити тоді, коли сама захоче.

P. S. Ювілейний вечір, присвячений 60–річчю В’ячеслава Медвідя, відбудеться 23 березня у Національному музеї імені Тараса Шевченка.