Худо без худоби

Щоразу, коли приїжджаю до свого тата на Полісся, їду в райцентр на базар, щоб купити білоруського масла, сиру, сметани, згущеного молока й обов’язково вівсянки, смак якої не порівняти із вітчизняним продуктом. Білоруські «човники» приїздять на торги щонеділі, й мої земляки з нетерпінням чекають їх, щоб закупити якісні, а головне натуральні харчі. Тамтешньому краму поліщуки звикли довіряти більше, ніж сучасному українському. Бо у сябрів ніхто не насмілиться продавати спред за ціною вершкового масла та ще й обманювати покупця брехливими написами на етикетках, як роблять це українські виробники. І білоруська «згущенка» — то справді натуральний продукт, виготовлений з молока, а не з пальмової олії.

Бiлоруське — з–пiд поли

Молокопереробні заводи сусідньої Брестщини й зараз працюють чи не в кожному райцентрі. Як працювали вони колись і на Волині. У моєму Камені–Каширському, скажімо, виготовлялося вершкове масло, що його відправляли в Москву та Ленінград, а прості поліщуки його майже не їли. Після приватизації цей маслозавод давно стоїть руїною. У такий спосіб молочні монополісти вибивали потенційних конкурентів із ринку, сконцентрувавши переробку на великих підприємствах. Не тому, що боялися конкуренції як такої, просто молочної сировини на всіх уже не вистачало. Колгоспи розвалили, а селяни–одноосібники не могли задовольнити апетити переробників, які в гонитві за доларами основну частку молока переробляли на казеїн, продаючи його за кордон. Зрештою бізнес надурив селян, скуповуючи молоко за копійки й кладучи суперприбутки у свої кишені. Селянський терпець увірвався й господарі пустили корів–годувальниць під ніж.

Оскільки Волинь із Брестською областю — сусіди, то волиняни мимоволі дивляться, що і як робиться у найближчого сусіда. Родина мого батька мешкає у покинутому Богом і людьми неперспективному білоруському селі на кордоні із Любешівським районом. Типове село у поліських нетрях, оточене лісами, вже давно забуло, що таке дитячий сміх на його одній–єдиній вулиці. Молодь звідси виїхала давно, а доживають віку в основному пенсіонери. Тепер і вони змушені перебиратися із таких ось острівків самотності ближче до людей. Не так давно гостювали у білоруських родичів і коли в полі побачили велике стадо корів, доярок у білих халатах, бідони з молоком, мій дядько не міг стриматися і закричав так, ніби побачив інопланетян: «Дивіться, дивіться, тут навіть корови є!».

Бо таку картину на волинському Поліссі вже давно не побачиш. Зруйновані корівники, розібрані по цеглинах на майнові паї, тваринницькі приміщення, що світять голими дахами, забур’янені поля, яких давно не торкався плуг — це наші реалії. У поліських районах, якщо починати відлік від 1991 року, поголів’я худоби скоротилося більш як у 30 разів. А білоруси не лише себе годують молокопродуктами, а ще й сусідів. 94,4 відсотка експорту молокопродуктів із Білорусі припадає на Російську Федерацію. І сябри запевняють, що виробництво молока та м’яса у них має велику рентабельність. Вони давно зацікавлені у створенні спільного білорусько–українського підприємства на Волині. Та наші ветеринарні служби не поспішають сертифікувати білоруську продукцію. Про це говорили керівники державного концерну «Белгоспищепром», які наприкінці минулого року побували в Луцьку із робочим візитом. Вони просили сприяння у цій справі в голови Волинської ОДА Бориса Клімчука. Плани у наших сусідів далекоглядні — вони готові реекспортувати свою продукцію в ЄС через Волинь, оскільки самі цього не можуть робити, бо Білорусь не є членом СОТ.

А поки що на луцьких ринках білоруські молочні продукти продають з–під поли.

Однiєї корови для селянського щастя достатньо?

Дбаючи про місцевий патріотизм та підтримку місцевого товаровиробника, влада торік дала вказівку заборонити ввіз цієї продукції з Білорусі, мовляв, невідомо якої якості та продукція. Тепер її возять нелегально у торбах перекупники. Але той, хто купував білоруське, той і купує. Людей ніякими адміністративними заходами та заборонами не змусиш купувати масло із пальмової олії, але вітчизняного виробництва, якщо за такі ж гроші можна купити натуральний смачний продукт із давно забутим смаком. Попри те, що Білорусь не є членом СОТ, тамтешня переробна промисловість працює на рівні високих вимог, які діють у країнах ЄС. Контроль за вмістом антибіотиків, скажімо, у молоці та м’ясі починається ще на рівні дослідження первинної сировини. Сьогодні кожна білоруська ферма забезпечена приладами для проведення експрес–методів виявлення у молоці антибіотиків. Молоко від корів, що потребували лікування, використовують для випоювання телят або відправляють на виробництво казеїну. Проводиться також аналіз кормів. Другий етап котролю здійснюють на переробних підприємствах, що експортують продукцію. І третій етап — це проведення регулярного моніторингу з використанням хромато–мас–спектрометричних методів.

Торік волинська влада поставила перед собою амбітне завдання — збільшити поголів’я худоби в області. І зацікавити сільського дядька купувати корів. Для цього було започатковано програму відшкодування процентної ставки по кредиту на закупівлю худоби. Тобто селянин може взяти кредит і купити племінну корову, а відсотки по кредиту будуть погашатися за рахунок обласного бюджету. Але селяни не побігли до банків, і поголів’я ВРХ в одноосібників і далі скорочується. Чому? Керівники області вважають, що недопрацьовують районні та сільські керівники, погано інформуючи людей про сутність цієї програми. Можливо, справжня причина не лише у браку інформації. Владці не врахували іншого — наш селянин, не раз кинутий державою зі своїми проблемами напризволяще, став іншим. Його вже не змусиш працювати собі у збиток, віддаючи за копійки плоди своєї нелегкої праці. Я суджу про це навіть по своєму селу: на моїй вулиці з 20 хат корів тримають лише три господарі, хоча ще донедавна годувальниця була майже в кожній хаті. Навіть молоді сім’ї, де є кому працювати, воліють поїхати ліпше десь на заробітки, аніж тримати корову, на яку треба добряче попрацювати. Або посадять кілька гектарів бульби чи моркви, яку восени продадуть за хорошу ціну і матимуть прибуток. Якщо пощастить із ціною, звичайно. Минулої осені чимало господарів залишилися у програші, бо ціну на моркву перекупники зі сходу збили нанівець.

— Позаторік морква пішла добре. А цієї осені у мого швагра 20 тонн моркви залишилося. Просився, щоб хоч по гривні хто забрав на корм худобі, — розповідав нам пізньої осені господар із любешівського села Угриничі Іван Домальчук. — Господарюємо наосліп. Угадаєш — пощастило, не вгадаєш — матимеш мороку куди подіти ту бульбу чи свиню. Кілька років тому до нас повадилися бізнесмени з півдня по поросят їздити. Ціну нагнали до тисячі гривень за пару. Влада районна поставила завдання — щоб у кожному селі було не менше 100 свиноматок. Люди відгукнулися. І що? Тепер по 100 гривень за пару не можна було продати. Таких дешевих свиней вже давно не було. Знову селянин «у прольоті». А ви кажете кредит взяти на корову. У нашому селі більше однієї корови ніхто не тримає. Для себе, щоб молоко було. Хоч мають люди і трактори, і землю. Майже у кожній хаті, де живуть молоді, трактор є. То на картоплі заробиш, то на м’ясі. У мене, наприклад, п’ять гектарів землі, і техніку всю маю. Сію всього потроху, щоб для своєї господарки кормів вистачало. Бичка вигодував, продав перекупникам, трохи заробив. Свиней тримаю на продаж. А корову тримаю одну, більше не хочу. Уявіть, що з тією племінною коровою на наших поліських пасовищах станеться! Вона або здохне, або молока даватиме стільки, як і наші, не племінні.

Дай Боже телятi до лiта вцiлити...

Та й не хочуть селяни з банками справу мати. Хто хоче корову купити, той ліпше позичить у свата чи брата, а кредит не братиме. А хтось, може, й хотів би взяти, але не може, бо треба банку довідку про доходи надати, а в селах майже всі безробітні. Тому програма «му–му», як назвали її волинські журналісти, поки що суттєво не вплинула на збільшення поголів’я ВРХ. За кредитні гроші корів придбав лише 81 селянин. Тенденція до зменшення поголів’я ВРХ в області зберігається — станом на початок лютого кількість корів у приватних господарствах зменшилася на 3,7 тисячі (селяни–одноосібники утримують 77 відсотків молочного стада області).

Після нещодавнього візиту в область аграрного міністра Миколи Присяжнюка, який порадив заборонити вирізати телят молочного напряму й закуповувати їх у населення на відгодівлю, волинська влада взялася відразу виконувати цю рекомендацію. Вже розроблено механізм відшкодування з обласного бюджету по 5 гривень за 1 кілограм ваги теляти. Але не тим, хто продає, тобто селянину, а підприємствам, що купуватимуть телят на відгодівлю. Зрозуміло: агроформування хотітимуть купити теличку у дядька не за ринковою ціною, а дешевше, ніж готові заплатити заготівельники. Отож знову це вигідно великотоварним виробникам, а не одноосібникам. Переробникам і за молоко платять більше, тепер за телят дотація буде. Хоча в області потужних сільськогосподарських підприємств, що можуть займатися відгодівлею телят, на пальцях можна порахувати. А на Поліссі практично не залишилося. Дядькові ж тепер навіть теля вигідно продати не можна, бо заготівельники, які скуповували по селах худобу, бояться їхати, щоб не мати неприємностей.

Пробираються в села, як партизани. На ситуацію миттю відреагував ринок — ціна на телятину на ринках Луцька різко пішла вгору, хоча саме цієї зимової пори ціни завжди були найнижчими, бо корови масово теляться саме взимку. З одного боку, добра справа ніби — виростити бичка на м’ясо чи теличку на молоко. Сам селянин робив би це із задоволенням, якби закупівельні ціни покривали його збитки. Люди давно вже підрахували, що вигідніше продати теля молочне, аніж цілий рік до нього у хлів заглядати, щоб заробити на гривень чотириста більше. Якби держава дотувала не лише господарства, а й одноосібників — вони виростили б м’яса скільки треба. Адміністративними методами і заборонами ситуації не виправити. Тільки тоді, коли селянинові буде вигідно тримати корову чи годувати бичка на м’ясо, він і без чиновницького втручання це робитиме.