Кіно не без політики

Останньої суботи фільм Олександра Міндадзе «В суботу» (спільного виробництва Росії, України, Німеччини) залишився без призів. Журі Берлінале, очолюване Ізабеллою Росселіні, його ніби й не помітило. Утiм це було прогнозовано: надто очевидно, що картину про Чорнобильську катастрофу на фестивалі не сприйняли. Чого не скажеш про переможця, яким став фільм іранського режисера Асхара Фархаді «Надер і Сіміна, розлучення» — він і в критиків у фаворі, і у глядачів, і в журі. Два роки тому Фархаді вже тріумфував у Берліні, отримавши «Срібного ведмедя» за режисуру. І от тепер фестивальне «золото»... А до нього ще й два «Срібні ведмеді» за найкращий акторський ансамбль — замість звичних призів за чоловічу та жіночу ролі.

Життя хитається

Звісно, тут легко віднайти політичний мотив. Фестиваль освячувався протестом проти арешту іранського кіномитця Джафара Панахі. Останній був віртуально присутній у журі, німотно засвідчуючи вагу свого національного кіно.

Одначе ж сама політика навряд чи допомогла б за іншої якості стрічки. Фільм дивовижно органічний — акторські призи теж є закономірними. Майже не видно якихось «швів» — сценарних, режисерських, акторських. При тому, що подій нібито забагато. Подружжя Сіміни і Надера захиталося. Вона хоче емігрувати, він проти. Вона бере паузу, від’їжджаючи до села. Надеру доводиться взяти жінку, Разих, для догляду за важко хворим батьком. Виходить це в неї не дуже добре, в одному з епізодів розсерджений Надер виштовхує її з квартири. Разих падає, потому в неї трапився викидень (виявилося, що вона була вагітною). І пішло–поїхало. Судові розгляди, суперечки — іноді найвищого емоційного градусу... Скажете, фабула мильної довгограючої «телеопери». Ну так…Ніби підгледіли життя як таке. Реалізм у чистому вигляді — те, за чим ми скучили, спостерігаючи безкінечні конструкції і деструкції, постмодерні ігрища і цинічні «споглядалки». А ніби ж про таке закрите — принаймні від нас — іранське суспільство.

Другий за значенням приз — «Срібного ведмедя», Гран–прі журі — отримав угорець Бела Тарр за картину «Туринський кінь». Знято у властивому для цього автора неквапливому темпоритмі. Історія коня і його власника, які, за легендою, вивели з ладу знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше. Той сприйняв спостережений ним епізод побиття коня як знак кінця цивілізації і полишив активне життя. Режисер ніби дограє сюжет до логічного кінця. Пересічний глядач може сприй­няти фільм як знущання — тривалість кожного кадру видається безкінечною, невгамовне завивання вітру, яке підсилюється таким собі шумомузичним «виттям». Життя позбавлене усіх фарб, передусім емоційних. Воно, життя, повторюється як тюремна муштра — вранішній підйом, тупувате споглядання того, що відбувається за вікном. У чомусь екзистенціалістська концепція людського буття як страждання... Тільки тут страждаємо й ми, глядачі. Перегляд цієї картини пов’язаний iз великим фізичним і психологічним випробуванням. Бела Тарр, одначе, мало не силоміць змушує нас побути «в шинелі» маленьких страждальців, що живуть в епоху кінця цивілізації. А яку епоху проживаємо ми? Хіба не таку саму? З комп’ютерами, мобілками й теплими унітазами і з великою пусткою в душах...

Радикалізм проти сімейних цінностей

«Срібного ведмедя» за найкращу режисуру отримав німець Ульріх Кьоглер — відзначили його фільм «Сонлива хвороба». Дебютантка Паула Марковіч оповіла про свої дитячі враження у стрічці «Премія» і була підтримана журі «Срібним ведмедем» за «визначне мистецьке досягнення». Ще один посріблений «ведмідь» дістався сценаристам фільму «Прощення крові» (США, Албанія) Джошуа Марстону і Андаміону Муратаю. Події відбуваються в Албанії, де все ще є сильними родо–племенні моральні устої. Сім’я упродовж всього фільму перебуває у стані облоги після підозр щодо глави сімейства у вбивстві. Його син прагне повстати проти середньовічних правил поведінки у центрі сучасної Європи, одначе надаремно... Мотиви, які багато в чому визначали кінематограф і України, й інших республік колишнього СРСР у 1960–ті та на початку 1970–х. Тож новаціями тут не пахне.

А от спеціальний приз імені Альфреда Бауера (один із засновників фестивалю) за «особливу інновацію» присуджено німцю Андреасу Вейелю за фільм «Хто, коли не ми?». Йдеться про історію лівацької терористичної організації RAF. Головні персонажі стрічки — письменник Бернард Веспер та його дружина Гудрун Енслін — зовсім не вигадані. Режисер картини є документалістом й історію цілої епохи він відтворює з прискіпливістю історика. У німецькій картині син звинувачує батька в тому, що той славив Гітлера у своїх літературних опусах. Мати, щоправда, нагадує синовi, що той теж мусить завдячувати фюреру — самим життям своїм. Бо ж батько дітей не хотів, одначе послухав Гітлера, що закликав плодитися в ім’я майбутнього нації... Такі парадокси живого життя, де все сплетено в єдиний клубок.

Сімейний союз Бернарда і Гудрун руйнується внаслідок радикалізму останньої. Жінка зрікається сімейних цінностей в ім’я революції. Зрікається і власної дитини. Знову ж таки виходить — вона у цьому питанні є радикальнішою за самого Гітлера. Це теж треба було пережити німецькому суспільству. Революціонери 1960–х ставилися до нього, як до бидла, яке треба зброєю, силою гнати у світлу будущину. Знайомі мотиви — із нашої, не такої вже й далекої історії. Тільки ми про те говоримо все рідше. Мабуть, тому наше суспільство є отаким, яким воно є сьогодні — доволі аморф­ним, здатним тільки на спонтанні, «ракетні» спалахи. Відтак і не відбулися у нас системні зміни, без яких болячки минулого вилізають на поверхню знов і знов...

Детальнiші висновки щодо Берлінале–2011— у наступному матеріалі.