Доживемо до суботи

Це інтерв’ю ми записували 10 лютого, в день відкриття 61–го міжнародного Берлінського кінофестивалю. На запитання, чому він досі в Києві, а не на червоній доріжці БерлінПалас, кінопродюсер Олег Кохан, який виступив одним із п’яти співпродюсерів картини Олександра Міндадзе «В суботу» (Україна—Росія—Німеччина), сказав: «Червона доріжка — це важливо, але ми сподіваємося, що будемо на закритті на червоній доріжці».

«Ідентифікаційний» український фільм має бути сильним, своєчасним і бездоганним iз технологічного боку

— Збоку складається таке враження, що на кожний фестиваль класу А у вас є відповідний фільм. Як ви прораховуєте кон’юнктуру?

— Дуже приємно, що збоку складається саме таке враження. Працюючи в авторському кінематографі і намагаючись донести до глядача якісь високі ідеї, ми завжди ставимо перед собою найвищі цілі, і одна з них — це участь фільму в конкурсі фестивалю класу А, але, запевняю вас, угадати кон’юнктуру практично не можливо. Програма кінофестивалю формується із сотень щойно зроблених фільмів з усього світу, і, в першу чергу, стоїть питання не формату, а якості стрічки: посил, ідея, форма реалізації. І коли дирекція фестивалю розуміє, що складається програма з акцентом на таку проблему, тоді й з’являється якась тема — заздалегідь це вгадати майже неможливо. Наприклад, картина, з якою ми виграли «Срібного лева» у Венеції — «Жінки без чоловіків» Ширін Нешат, — це наша перша масштабна копродукція, яку ми довго монтували і пропустили кілька великих кінофестивалів, адже важливо відчути актуальність фільму і вчасно презентувати світу у правильному контексті.

— Оскільки ви працюєте з авторським кіно, чи є для вас табуйовані теми, за які ви ніколи не візьметеся? Чи в кіно не буває табу?

— Юрій Лотман зазначав, що предметом мистецтва можуть стати не тільки синергетичні позитивні процеси, а й руйнівні — деградація і розпад. У такому випадку в автора такого твору має бути чітко проявлене його ставлення до того, що він показує. Тобто в принципі предметом мистецтва може бути все, якщо це не просто стереотипне, ярликове зображення, епатаж, а позиція, співпереживання і виклик собі і глядачеві. Я не задумувався, але, напевне, табу існують — я не можу сказати, що готовий знімати кіно на будь–яку тему. Але ці ворота не до кінця зачинені, і якщо з’явиться «не моя тема», в якій є інша важлива складова, я готовий обговорювати.

У книзі Юрія Норштейна сказано, що будь–яка робота над фільмом — це як лист у майбутнє з питаннями, і фінальну відповідь ти отримуєш не в момент, коли вибираєш чи пишеш сценарій, знімаєш, а коли ідуть титри і напис «Кінець фільму». У цей момент ти отримуєш додаткові відповіді на запитання, які формулював своїм фільмом, вони вилізли із контексту — з акторської гри, операторської роботи, режисури, але, водночас, і ставиш для себе нові запитання — це такий внутрішній двигун, який тебе затягує в цей процес.

Ми вже довели, що в нашій країні можна робити кіно, яке цікавить світ, що можна брати участь у конкурсних програмах фестивалів класу А, отримувати премії — і не випадково, а кожною новою роботою. І це тільки початок, бо культурний, етнічний пласт, який існує на цій території, він настільки глибокий, що мені дуже хочеться про це розповісти світові.

— У кожному інтерв’ю ви говорите, що Україна може дати світу свій кінематографічний погляд, але при цьому робите винятково космополітичні проекти.

— Це не декларація, це наша стратегія. Але тільки відлагодивши ефективні моделі кінопродюсування, виробництва, інвестування, технологію просування на фестивалі, дистрибуцію на території України та за її межами, можна говорити про пред’явлення національного, культурного, ідентифікуючого месиджу. Бо зараз будь–яке авторське кіно, яке побачив глядач, без гучних слів, є маленьким подвигом. Іще один момент: важливо не розпилювати сили, це має бути фільм як стиснутий кулак — сильний, своєчасний, точний — тоді може з’явитися новий кінотренд, яким свого часу став іранський кінематограф, румунський, корейський.

«За весь час незалежності українська держава виділила на кіно стільки грошей, скільки складає бюджет одного фільму Міхалкова»

— Майже на всі свої проекти ви залучаєте державні гроші. Оскільки всі знають, як важко вибити гроші в Мінкульті, навколо цього питання циркулює маса пліток. У 2011 році на кіно виділили найбільшу суму — 15 мільйонів гривень, ви вже подали заявки?

— Будь–яка публічна діяльність супрово­джується великою кількістю розмов,чуток, пліток і так далі, це правда. Я намагаюся не звертати на них уваги. У нас є в планах — на 2011—2012 роки (бо кіновиробництво триває більше року) цікаві проекти, доволі резонансні та амбітні: це кіноальманах «Футбол, любов моя», новий проект із Кірою Муратовою — робоча назва «Кастинг. Однокласники», другий фільм Сергія Лозниці «У тумані», є один масштабний проект на історичну тему за українською класикою — наприкінці цього року ми про нього повідомимо вже в деталях. П’ята картина — це фільм Кирила Михановського Fuga Mortis («Втеча від смерті»), який ми розробляємо вже кілька років.

Я не соромлюся говорити, що держава зобов’язана фінансувати вітчизняне кіно. За приблизними підрахунками, за час незалежності держава виділила на кінематограф стільки грошей, скільки складає бюджет однієї картини Нікіти Міхалкова. Без коментарів. Дуже тішить, що в цьому році прийнято два дуже важливих для кіно питання: новий закон про культуру і окремо постанова про підтримку українського кіно, я думаю, це тільки перші кроки, за ними будуть інші, і з часом у нас буде привід говорити про вітчизняний кінематографічний бум. Ми багато спілкуємося з молодими митцями, таланти є — це однозначно, і хотілося б, щоб держава подивилася в бік освітньої системи. Важливо виростити покоління режисерів, операторів, художників, сценаристів, які б уміли робити якісне індустріальне кіно, масове, але з авторським посилом, щоб був не розтягнутий на півтори години кліп, а змістовне наповнення.

Копродукція — це не соромно

— Деякі ваші недоброзичливці говорять, що у фільмі Міндадзе, крім державних грошей, нічого українського немає.

— Перш за все — це якісний актуальний фільм талановитого режисера Олександра Міндадзе. Те­ма Чорнобиля, зйомки в Україні і т.д., плюс три країни, які брали участь у створенні цієї картини, — це факти. Рік тому, коли ми презентували в Канні фільм «Щастя моє» Сергія Лозниці, знятий в Україні на українсько–німецько–голландські гроші, Росія наполегливо називала російським, адже режисер працював у Росії і т.д. Не дивлячись на спроби приклеїти цьому фільму антиросійські ярлики, російські медіа відразу приписують фільму російське громадянство. А ми не про громадянство, а про деградацію нашого загального суспільства намагалися сказати. Дивна річ відбувається в нашій країні. Я вже згадував і Гоголя, і Шевченка, і Булгакова — в Україні народжується багато талановитих людей, але їх не вміють цінувати на Батьківщині.

Хотілося б, щоб у майбутньому у нас з’явилося вміння радіти чужим та власним успіхам. На перших етапах ми намагалися не помічати заздрісників і недоброзичливців, зараз уже не виходить, бо деякі люди намагаються нашкодити. Але я хочу підкреслити на нашому прикладі — німці, голландці з фільмом «Щастя моє» не соромляться говорити: так, це копродукція. З великим задоволенням ми б зняли цю картину за українські гроші, але, вибачте, бюджет на кіно минулого року був, як три бюджети нашого фільму. Як це може бути? Давайте спочатку поговоримо про першопричину. У Рюноске Акутагави є чудові слова, які можна застосувати до цього способу: поклоніння істині може починатися тільки з моменту її виявлення. Так і тут, я б хотів, користуючись випадком, закликати потроху культивувати в собі вміння цінувати і поважати внесок — нехай це й одна копійка — в загальну справу.

— Коли фільм Міндадзе вийде в український прокат?

— Навесні — десь у березні–квітні–травні. Ми зобов’язані показувати і цей фільм, і картину Лозниці, й інші наші фільми, але дуже важко пробитися на екран, витіснити Гаррі Поттера.

ДРУЖНІ СТОСУНКИ

«Для Ступки у нас завжди є ролі»

— Зараз Богдан Ступка хворіє, ви дзвонили йому, пропонували допомогу?

— Я ці речі не коментую, стан здоров’я має коментувати або сам Богдан Сильвестрович, або лікарі. Безумовно, ми з ним у контакті, ми зiдзвонюємося, підтримуємо, я думаю, нас уже пов’язує не тільки професійна діяльність, а й людські стосунки. Упродовж стількох років ми зробили кілька фільмів, ми разом об’їздили багато фестивалів, багато годин на зйомках, в дорозі зближують. Здоров’я — це дуже інтимна річ: як, що, діагноз, якщо сам Богдан Сильвестрович чи його рідні вважатимуть за потрібне, то повідомлять. Я тільки бажаю, щоб він швидше одужував.

— У вас є для Богдана Сильвестровича нові ролі?

— У нас є завжди, і ми вже навіть обговорюємо деталі. Я за честь і за подарунок долі вважаю зустріч iз такими людьми, як Кіра Муратова, Отар Іоселіані, Кшиштоф Зануссі, Роман Балаян, Богдан Ступка, у моєму житті. Це, правда, велике щастя. Я дуже дорожу не просто знайомством, а дружбою з усіма авторами, з якими ми працюємо.

ДОСЬЄ «УМ»

Олег Кохан. 34 роки. Генеральний продюсер кінокомпанії Sota Cinema Group. Продюсер фільмів «Два в одному» (2007) Кіри Муратової, «Райські птахи»(2008) Романа Балаяна, «Серце на долоні»(2008) Кшиштофа Зануссі, «Мелодія для шарманки» (2009) Кіри Муратової, «Жінки без чоловіків» (2009) Шірін Нешат, «Щастя моє» (2010) Сергія Лозниці, «У суботу»(2010) Олександра Міндадзе.

Одружений. Має сина.