Усередині минулого століття до Києва приїхала письменниця і художниця Таїсія Петрівна Жаспар. Вона втратила чоловіка — дипломата, француза Андре Жаспара, з яким багато років провела у Китаї на дипломатичній службі. Там вони зібрали колекцію, що налічувала понад 350 сувоїв шовку з творами китайського класичного живопису. Жінка закохалася в місто над Дніпром і передала одному з найкращих його музеїв своє зібрання, половину якого продала, а другу — подарувала. (Були ж колись широкі, безкорисливі натури!) Так у Музеї Варвари та Богдана Ханенків з’явилося солідне зібрання предметів китайського мистецтва. І хоча колекція цього музею — одна з найбагатших, можливості експонувати її у повному обсязі через брак площi немає. Цій проблемі хоча б частково має зарадити виставка китайського класичного живопису та предметів ужиткового мистецтва — «Є жінки, подібні до хмарин...», яка триватиме до кінця березня.
Потрапивши в цей світ міфів, історичних епосів, котрий населяють герої і героїні, які навіть у хвилини випробувань не втрачають спокою, мудрості та філософського ставлення до життя, отримуємо неабияку поживу для душі й розуму. Дізнаємося, приміром, що однією з провідних тем китайського класичного живопису від перших століть його становлення на початку нової ери й до сучасності було зображення жіночої краси.
Образ жінки став уособленням ідеалів складного релігійно–філософського комплексу. В ньому переплелися конфуціанські настанови про моральні чесноти скромності, розважливості, внутрішньої краси, що зовні знаходять вираження у вишуканій поведінці; даоські ідеали надприродної фізичної краси й гармонії, втілені в образі небесної феї; уявлення буддистів про значення природи жінки...
Лаконічні зображення жінок та предметів, що їх оточують, подібно до ієрогліфів (а вони тут також присутні як віршовані супроводи картин), прочитуються в їхньому багатозначному символічному сенсі.
На виставці представлено роботи, що дають уявлення про творчість обдарованих жінок–художниць Тун Ші (близько 923—956), Гуань Даошен (1262—1319), Юнь Бін (1650—1735), чиї імена увійшли в історію китайського мистецтва поряд з іменами найвидатніших майстрів–чоловіків. Із числа відомих художників — представників сильної статі експоновано твори Тан Інь (1470—1523), Цю Ін (1494—1522), Чжан Чжун (XVIII ст.), Юй Цзі (1737—1823).
«В експозиції бачимо образи жінок поетичних, закоханих у природу, ліричних, — коментує картини куратор колекції китайського живопису Національного музею імені Ханенків Марта Логвин. — Неординарне трактування постаті Будди знаходимо у творчості китайських живописців, зокрема на картині Дена Менляна «Гуаньінь з лотосом». Він готовий перейти в Нірвану , знайшовши найвище просвітлення, проте заради віруючих лишається в цьому світі, аби допомагати їм. Тож Будду, починаючи з ХІІІ століття, зображували як божество жіночої статі — Бодісатва, більш схильну до виявів доброти, милосердя. Окрім портретів придворних красунь, уявних персонажів, історичних осіб, в експозиції представлені зображення жінок, які стали предметом гордості китайської культури, взірцями для наслідування. Серед них, зокрема, сестри Цзяо — розумні, кмітливі, вродливі, вони неабияк допомагали чоловікам у політичній кар’єрі. Або — мати китайського філософа Менцзи, відомого послідовника Конфуція. Ця жінка досить рано овдовіла, але, попри скрутний стан, багато уваги приділяла вихованню сина. Він згодом став мислителем, який розмірковував над морально–етичними й філософськими проблемами правління».
Вітрини, де розміщені предмети китайського ужиткового мистецтва, оглядаємо разом із науковим співробітником відділу Сходу Людмилою Бех. Яка розповідає, зокрема, про те, що віяло було повноцінним не тільки дамським, а й чоловічим атрибутом. Але ці предмети залежно від статі власника, оздоблювали різним декором. Зокрема, віяла, прикрашені жіночими фігурами, вважалося непристойно використовувати чоловікам.
Експоновані на виставці віяла виконані в особливій техніці й мають назву «1000 облич». Якщо придивитися до них ближче, можна побачити, що всі обличчя персонажів виготовлені з відповідно розписаної слонової кістки і в техніці аплікації приклеєні до паперової чи шовкової основи.
Відвідувачі мають нагоду оглянути і ювелірні вироби, які в Китаї виготовляли з напівкоштовного каміння. А найпопулярнішим, безумовно, був нефрит, що вирізнявся сакральним значенням.
Експозиція ознайомлює також зі своєрідним стилем одягу в стародавній країні Сходу. До речі, досить важливими жіночими прикрасами вважалися шпильки — символ жіночності у Китаї. Часто ієрогліф «шпилька» навіть був складовою імені тієї чи іншої пані.
Тетяна КРОП