«Я не розтягуюсь у політичних шпагатах»

Леся Оробець відрізняється від своїх колег–депутатів не тільки юнацькими чоботами–угами, віком i дiвочою красою. В її офісі відчувається молодечий запал і креативна атмосфера — тут співробітники запросто працюють... босоніж. У кабінеті 28–рiчної депутатки в Комітеті ВР iз питань науки і освіти — творча напівтемрява: на столі фото молодшої донечки Еріки, заварник із зеленим чаєм та ноутбук — життєво необхідна річ. Оробець — найбільш присутній в інтернеті парламентарій, активний блогер, а її твітер–екаунт зi стислими «пiдкилимними» звiтами з Ради часто стає уже подією в укрнеті. Попри зайнятість, пані Леся записалася вільним слухачем до Школи цифрової журналістики в «Могилянці», професійно захоплюється фотографією. «Це в нас сімейне», — каже Леся. Дочка загиблого в автокатастрофі депутата–«нашоукраїнця» Юрія Оробця постійно в інтерв’ю згадує про свого батька та його настанови.

«Псевдореформування ЗНО є неприпустимим»

— Пані Лесю, Закон «Про вищу освіту» громадськість i студентство поки що зупинили. Як ви вважаєте, яка тепер його доля? Чи, бува, не приймуть його похапцем, як це тепер у нас часто буває?

— Ухвалити похапцем його вже не вдалося — це радує. Це досягнення не тільки тієї частини парламенту, яка ще пам’ятає, як треба приймати закони, а й перемога освітянської громади й студентів, які вчасно звернули увагу на ризики й випередили загрозу.

А щодо перспективи... Усе залежить від настроїв як у Верховній Раді, так і на Банковій. Бо ця реформа зачіпає надто багато людей, як показала реакція суспільства. Найімовірніше, що парламентські слухання відбудуться. Скоріше комітетські, бо розклад парламентських слухань розписаний уже до жовтня. Їхня мета — з’ясувати, яких саме змін потребують наші вищі навчальні заклади. Думаю, що буде серйозна розмова й про те, чи потрібна нам така велика кількість ВНЗ, яким чином відбуватиметься ліцензування вишу. Особисто я буду дуже наполягати, щоб там були зафіксовані такі речі, як ЗНО.

— А чого б ви не хотіли бачити в тому законі?

— Імітації реформ. Я дуже сподіваюся, що там не буде таких речей, як підвищення рівня оплати навчання, бо цей рівень уже давно не відповідає якості освіти. Мені не хотілося б, щоб залишилася стара модель, коли наукові, навчальні праці пишуться не тими, хто підписується на титулці. Неприпустимим також є і псевдореформування ЗНО, коли під виглядом тестування туди проштовхується середній бал атестата в розмірі, який спокушає будь–якого директора школи зробити на цьому хороший бізнес. Коли туди протягується бал від вищого навчального закладу, який по суті є тим самим вступним екзаменом. І залишається загадкою — для чого ж тоді ЗНО?

Натомість я дуже сподіваюся, що в законі будуть такі речі, як студентське самоврядування. І не буде таких ганебних речей, як кількісний підхід і перерозподіл у ручному режимі, коли визначається, кому бути університетом, а хто удостоїться звання коледжу.

А якщо говорити глибше, то я б дуже хотіла, щоб за «розборками» навколо цього законопроекту ми не втратили свій шанс і не перетворили його на порожній піар.

«Ми не знайшли докторську дисертацію Табачника»

— Ви неодноразово заявляли про своє негативне ставлення до міністра Табачника. І прогнозували його звільнення ще до Нового року. Але міністр освіти лишається на посадi, видає «на–гора» нові антиукраїнські ідеї, і йому все сходить з рук. Що ж це за така «священна корова», яку не можуть звільнити ні громадськість, ні впливові чиновники?

— Я скажу таке. Будь–якого великого державного діяча може погубити кадрова політика. Скажімо, Ющенку свого часу дуже зашкодило кадрове призначення Тимошенко. Я бачу таку кадрову помилку Януковича в призначенні Табачника. З огляду на проросійську риторику пана Табачника, підозрюю, що він себе бачить в політиці далі, ніж міністр освіти. І навіщо Президенту зараз створювати потенційного конкурента на проросійському полі? Тим паче що своїми діями пан Табачник ніяк не підриває власний авторитет. Він підриває авторитет Президента, який дещо пообіцяв у царині освіти, і його команди.

— Ви не так давно виступили з ініціативою перевірити достовірність наукових праць Табачника. Щось вдалося з’ясувати?

— Тексту докторської дисертації так і не знайдено. Та ж сама історія і з кандидатською Табачника. Тобто всі наукові бібліотеки, які мали б їх зберігати, не мають цих праць.

— І який висновок можна зробити?

— Ті, хто пройшов самотужки всі щаблі наукового захисту, лише розводять руками. Висновок який? Найбільш обережний — це те, що здобувачу Табачнику дуже сприяли у захисті. Найбільш суворий — наукового доробку як такого просто не було. Це висновки експертів. Ми мали отримати тексти дисертаційних досліджень, а отримали посилання на автореферат. Якого не мало би бути взагалі — адже, відповідно до чинних тоді вимог, автореферат не готувався в тому разі, якщо дисертаційне дослідження захищалося у формі наукової доповіді. Тексти таких дисертаційних досліджень мали б зберігатися відповідно до встановленого порядку, щонайменше в кількох місцях. А їх нема, жодного. Висновки очевидні.

— Зараз у багатьох з’являється острах за майбутнє української освіти. Нещодавно звільнений директор Українського центру оцінювання освіти Ігор Лікарчук запевнив, що зовнішнє оцінювання зведуть нанівець. Яку перспективу бачите ви?

— Мій висновок не буде дуже різнитися від висновку Лікарчука. Але, сподiваюся, ми переживемо цей час смути, і він нас чомусь навчить. Має щось помінятися в ментальності людей: демократичні досягнення не є надто тривкими, якщо не виробляється суспільна потреба в таких речах. Скажімо, якби батьки були готові захищати право своїх дітей конкурувати, то ми б мали зовсім іншу картину: не протестуючих студентів, а батьків. Але такої картини ми не спостерігаємо. Невже батькам легше заплатити хабар, аніж повірити у свою дитину та її сили?

Я дуже надіюся, що ЗНО вдасться відстояти. Бо якщо Банкова поставила для українських ВНЗ завдання потрапити у топ–500 кращих вузів Європи, то для цього потрібні не лише величезні кошти й геніальна професура, а й головасті студенти. А кращого способу їх виявити, як через відкритий конкурс, просто немає.

«Хочу домогтися повної заборони реклами тютюну»

— За даними ВООЗ, в Україні менше стали курити. Ви якось казали, що пишаєтеся цим, бо це сталося і завдяки вашим законодавчим ініціативам.

— Задумуватися я над цим почала дуже давно. Спостерігала, як усе більше й більше моїх однокласників, одногрупників, знайомих жінок і просто близьких людей почали «підсідати» на цю звичку. Мене це сильно непокоїло. Я доєдналася до антитютюнової кампанії, і ми разом прийняли кілька законопроектів, які визначали ключові напрями боротьби за здоровий спосіб життя українців. Для мене було справжнім відкриттям, що ніякі лекції й публічні заходи у школі не дають такого ефекту, як підвищення цін на сигарети. Дає ефект заборона реклами, заборона паління у громадських місцях. І чим більше громадян у транспорті, кав’ярнях робитиме зауваження тим, хто намагається палити в їхній присутності, тим менше буде курцiв.

Із останніх досягнень — уряд таки ухвалив перелік попереджувальних зображень, які будуть публікувати на пачках цигарок iз 2012 року. Це має на меті одну річ — щоб діти чітко уявляли, що таке паління, до чого воно призводить. Наступна наша мета — домогтися повної заборони реклами тютюну.

— Ще один ваш профіль — екологія. Розкажіть, що в цій царині ви робите зараз.

— Наразі прагну роздобути фотографію, аби підтвердити лист від Генпрокуратури про те, що ми таки досягли успіху, i сміттєспалювальний заводик на Солом’янці було демонтовано. Хочемо на власні очі переконатися в цьому. Що ще? Можна привітати вето Президента на законопроект про містобудівництво, який передбачав скасування громадських слухань та екологічної експертизи. Зараз готуємо поправки до цього законопроекту, щоб усе–таки відновити запобіжник із боку громади та екологів щодо небезпечного будівництва в містах.

РОДИНА

«Мій чоловік — навіть кращий, ніж мрія»

— Суто жіноче питання: як ви — мама двох малесеньких донечок — все встигаєте, як вдається все поєднувати? Якщо не помиляюся, вашій молодшій дитині ще нема й півроку...

— Немає. П’ять iз половиною місяців.

— Я так розумію (на годиннику по восьмій вечора. — Авт.), до малечі ви потрапите досить пізно...

— Так і є. Але молодша донька щойно приїздила до мене — поїсти. А як встигаю — не знаю. Чесно (сміється). Особливих секретів у мене немає... Хоча кілька порад із власного досвіду можу дати. Правило номер один — бути там, де ти є: бо в той момент, коли ти на роботі думаєш про дітей, а з дітьми думаєш про роботу, ти насправді «ніде». І таких результатів досягаєш. Правило номер два: кількість ніколи не замінить якість: іноді однієї щирої СМСки бiльш достатньо, ніж десяти годин нещирих розмов. І правило номер три: дітей потрібно любити. І роботу потрібно любити. Бо якщо займаєшся тим, що не любиш, одразу позначається на результаті.

— А як чоловік мириться з дружиною–політиком?

— Мене це страшенно хвилювало, бо мій тато колись казав, що із тих жінок, які були депутатками першого скликання (здається, їх було осіб 14), усі розлучилися. А все через невміння знайти в собі «перемикач» між «я — політик» і «я — жінка».

З іншого боку, ми з чоловіком стільки пережили, знаємо одне одного ще з десятого класу. Я в нього закохана ще зі шкільної парти. Він мені й тоді, і зараз здається кращим, ніж мрія. І я готова на дуже багато чого заради того, щоб ми були щасливі у шлюбі.

— А ваша мама, здається, боялася, що ви лишитеся старою дівою...

— Я і сама була переконана, що так буде. Бо ми разом iз татом багатьох хлопців «вибраковували». У тата була навіть така фраза: «Не орел!» Це значило все: якщо хлопець — не орел, тоді вже ніякий «маркетинг» і «ребрендинг» йому не допоможуть пройти крізь погоджувальну раду мого батька. А я в нього була єдина донька, улюблениця.

— Ви якось казали, що вирішальну роль у виборі зіграла українська мова вашого чоловіка...

— Так і є. Свого часу моя подруга виїхала у Британію, вийшла заміж за іспанця, і їхня дитина з ними говорить англійською. Для мене це була картинка–розпач: рідна бабуся, мама подруги, не може спілкуватися зі своїм онуком, бо не знає англійської. Я тоді запитала у батька: «Скажи мені, в який момент потрібно було розказати дівчинці, що виходити заміж потрібно за українця?» На що тато відповів: «Якщо встигнеш до двох iз половиною років, — тоді будеш молодець». І ось я дивлюся на своїх дітей — скільки всього ще треба встигнути...

ПОЛІТИКА

«Про призначення Балоги дізналася з інтернету»

— Нещодавно ви вийшли з партiї «Єдиний центр». Це була ваша реакція на призначення провiдника «ЄЦ» Вiктора Балоги в уряд Януковича міністром із надзвичайних ситуацій?

— Не тільки на це. Для мене політична партія є командою однодумців, яка, координуючи свої дії, посилює один одного. І відстоює спільні цінності. Не прагну належати до політичної сили задля працевлаштування у владі або пошуків політичного даху. У «Єдиному центрі», на жаль, з командною грою не склалося. Так само було і з призначенням Віктора Івановича. Ми сиділи з колегами і радилися в цьому кабінеті. Виходимо після наради, а в кожного на мобільному — мінімум по десять пропущених дзвінків. Заходимо в інтернет і бачимо: Балога став міністром... Якщо про це рішення я, як один із лідерів партії, дізнаюся з новин, про яку команду може йти мова?

Я чітко усвідомлювала, що не можу співпрацювати з урядом, який має кадрову помилку на прізвище Табачник. Я не звикла розтягуватися у політичних шпагатах, будучи і в опозиції, і у владі водночас. Тому на даний момент я позапартійна — як і тоді, коли мене обирали до парламенту.

— А ви з Балогою говорили після цього?

— Із ним говорили днями мої брат і мама — вони випадково перетнулися в аеропорту. А оскільки моя мама давно знає Віктора Івановича, вони, звичайно, не вдали, нібито не побачили одне одного...

Я можу зрозуміти Віктора Балогу. Він — хороший менеджер. Я щиро хочу, щоб йому вдалося залишити гідний слід і довести, що його рішення було правильне. А те, що моє було правильне, — у цьому мене переконали відгуки моїх друзів у соціальних мережах.