Назар Пилатюк: Музиканту треба постійно тренувати м’язи, пам’ять, розум, почуття

У свої 24 роки Назар Пилатюк полонив грою слухачів не тільки в Україні, а й у Швеції, Фінляндії, Норвегії, Німеччині, Польщі, Чехії та інших країнах. Разом із Володимиром Винницьким і Наталією Хомою скрипаль–віртуоз об’їздив мало не всю Америку, де теж заслужив прихильність багатьох шанувальників музики. Нещодавно його змогли послухати й кияни: в Колонному залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України Назар виконував iз Національним академічним симфонічним оркестром України під орудою Володимира Сіренка Концерт для скрипки з оркестром британського композитора Б. Бріттена. Пилатюк затримався на день у столиці, щоб звідси летіти до Парижа, де його чекали наступні виступи. Ця затримка й дала можливість поспілкуватися зі скрипалем.

Наука для сина й онука

— Назаре, вам пощастило з родиною, яка багато зробила для вашого творчого розвитку й становлення. У якому віці ви вперше доторкнулися смичком до скрипки?

— Від дня свого народження я жив в атмосфері музики. Мої батьки працювали в Івано–Франківському музичному училищі. Тато навчав своїх учнів грати на скрипці, а мама, піаністка, була в його класі концертмейстером. Змалку я міг спостерігати, як невтомно вони працюють, як віддаються музиці... Батько почав зі мною займатися, коли мені було шість років. Спочатку не все в нас виходило добре, бо я вперто ухилявся від занять. І часом тато навіть хотів віддати мене іншому педагогові, але знайшов–таки дорогу до мене.

— А як відбувся перехід від дитячого опору нудним щоденним вправам до відчуття радості від вдалого виконання якогось твору?

— Цьому посприяв мій дідо Михайло. Він не мав професійної музичної освіти, але грав на акордеоні, фортепіано, на різних духових інструментах. Не зміг опанувати тільки скрипку. Тому хотів, щоб його мрію втілив хтось із синів. Музики навчав усіх трьох. І не випадково мій тато — Ігор Михайлович — став відомим скрипалем. Мене ж дідо привчав до музикування просто й ненав’язливо: діставав акордеон, брав один, другий акорд і пропонував мені щось грати на скрипці, наприклад танго. Від такої дуетної музики тішилися ми обоє. Це зовсім не сприймалося як урок і зміцнювало наш родинний та духовний зв’язок. Дивовижно, але коли дідо два роки тому пішов із життя, він ніби забрав від мене з собою той сценічний страх, який відчуває перед виступом кожний музикант. Лишилося тільки прагнення якнайкраще відтворити у виконуваному творі ті думки й почуття, що закладені композитором у музиці.

— Пізніше ви навчалися ще й у столиці?

— Коли ми переїхали до Києва, батьки викладали в спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка. Я лишався в класі батька, але одночасно, десь років iз 12, почав їздити на різні майстер–курси — до Захара Брона, Фрішена Шлягера, Анни Чумаченко. Та, побувавши у Москві й у Німеччині, поступово зрозумів, що тими секретами викладання гри на інструменті й тими новаторськими прийомами, якими володіє мій педагог, може поділитися далеко не кожен музикант навіть зі світовим ім’ям. Тато вмів зробити зауваження буквально двома словами, але вони виявлялися ключовими. Такою здатністю володів іще Богодар Антонович Которович, у якого я теж проходив майстер–класи і якого не перестаю згадувати з величезною вдячністю. Саме він вивів мене, коли мені було ще тільки десять років, на професійну сцену. Я тоді виконував Концерт Баха для скрипки з оркестром із ансамблем «Київські солісти», внутрішній трепет від того виступу в мене залишився назавжди.

«...ідеального виконання не буває»

— І ваша старша сестра Анастасія, і ви дуже рано почали перемагати на конкурсах. Тому ваше прізвище було на слуху в київських меломанів. А чому воно потім зникло з концертних афіш?

— Бо я тільки минулого року повернувся з Польщі, де три роки працював концертмейстером в Опольському симфонічному оркестрі, тобто був там першою скрипкою, як у нас кажуть. І мене називали наймолодшим концертмейстером за всю музичну історію Польщі. А сестра Анастасія, до речі, теж учениця мого батька, й сьогодні працює у Валенсії концертмейстером Оперного театру в «Палау де–лес–Артс» і є однією із чотирьох жінок у світі, які займають такі посади. Що ж до мене, то в Опольському оркестрі я отримав корисну практику. Адже це колектив iз дуже добрими традиціями, поруч зі мною грали музиканти з величезним досвідом. Але коли мене запрошували на сольні концерти, я часто змушений був відмовляти, бо моя робота не дозволяла залишити оркестр. Потім я зрозумів, що мене скоро взагалі вважатимуть «відмовником», а тому треба робити вибір: чи й надалі сидіти в оркестрі й заробляти гроші, чи працювати над сольним репертуаром і займатись гастролями. І ось тепер, повернувшись в Україну, багато виступаю в різних містах.

— А як оцінює ваші сьогоднішні успіхи батько?

— Навіть після найуспішнішого концерту, коли вся публіка стоїть і шалено аплодує, мені не обійтись без його зауважень. Тато вважає: як тільки скажеш собі, що зробив усе, до інструмента вже можна більше не підходити. Власне, найвидатніші музиканти знають, що ідеального виконання не буває. Давид Ойстрах говорив, що помилятися можна, не варто тільки повторювати помилки. Відомо, що Святослав Ріхтер, повернувшись після концерту, сідав за рояль і починав грати знову, бо надзвичайно прискіпливо ставився до своєї творчості. До речі, мій батько завжди вимагав від своїх учнів ретельно, достеменно вивчати кожний твір. Він — прихильник класичної школи визначного педагога Юрія Янкелевича, тих традицій, які сповідували всесвітньо відомі скрипалі Ієгуді Менухін, Давид Ойстрах, Леонід Коган. Вони ніколи не дозволяли собі виходити з нотами, навіть коли вперше виконували твори Шостаковича чи Прокоф’єва.

— Ви теж грали великий Концерт Бріттена без нот, що належним чином оцінили слухачі. Завжди дотримуєтесь цього правила?

— Іноді доводиться виходити на сцену з нотами — коли, наприклад, одержую новий твір десь за тиждень до прем’єри. Та частіше граю без партитури. Чесно скажу, в Києві мав сумніви, бо Концерт Бріттена справді підступний для виконавців: у ньому є чимало повторів із різними нюансами й змінами, які треба запам’ятати. А в столиці кожен виконавець хоче зіграти не просто на сто, а на сто двадцять відсотків. Оскільки після львівського авторського концерту Героя України композитора Мирослава Скорика я приїхав до столиці запізно, ми, по суті, мали тільки одну годину для репетиції. Та все вдалося. І на концерті я був просто захоплений тим, наскільки змістовно й глибоко Володимир Сіренко вибудував оркестровий акомпанемент. До речі, коли мене запросили зіграти «на біс», я наважився без нот виконати Другий каприс Паганіні, який до того не грав три тижні. Звичайно, хвилювався. Але коли дуже ретельно розучуєш твір, багато попрацюєш, він потім ніби віддається тобі, лишається у твоїх руках.

— Відчувається, що Ігор Михайлович і сьогодні є вашим головним наставником. А яку роль відіграє в родині ваша мама?

— Тато й справді впродовж усіх років — мій головний педагог. Нині він — професор Львівської національної музичної академії та її ректор, має близько трьох десятків учнів, багато концертує як диригент, проводить майстер–курси. Мама — доцент цієї ж академії, нині віддає перевагу не виконавській, а педагогічній діяльності. Вона завжди багато працювала, та ще встигала турбуватися про всіх нас. Наразі дбає про творчий розвиток моєї молодшої сестри Ані, яка вже добре грає на фортепіано, гарно малює. Коли тато десь на гастролях, я часом прошу маму послухати якийсь твір у моєму виконанні. І вона може висловити свіжі думки щодо ідеї твору, дати мені цінні поради. Взагалі, прислухаюсь і до оцінок моєї дружини Анни, хоча вона не музикант, а медик за фахом. Після прем’єри Сьомого концерту для скрипки з оркестром, який його автор Мирослав Скорик присвятив мені, вона сказала, що їй ввижались картини війни, протистояння німців та євреїв, плач... І це зумовило мене ще й під таким кутом зору поглянути на цю музику, справді напружену та драматично виразну.

— Присвята автора вимагала точного донесення його задуму до слухачів. Не боїтесь першопрочитань музичних творів?

— Ні. Тим більше що цього разу я мав можливість порадитись із композитором. Взагалі, вважаю, що слухачам постійно треба давати шанс почути нові твори, нове їх осмислення. Концерт для скрипки Бріттена я теж виконав першим в Україні, зігравши його у Львівській філармонії з польським диригентом Зігмунтом Рихардом. Звичайно, основу репертуару складають твори Чайковського, Бетховена та інших класиків. Але я поповнюю його й творами американця Філіпа Гласса, англійців Бенджаміна Бріттена та Вільяма Волтона, цікавими зразками сучасної музики. Коли виступаю за кордоном, прагну популяризувати творчість українських композиторів — Миколи Лисенка, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Юрія Ланюка....

— Як вибудовується графік ваших виступів після повернення в Україну?

— Після Києва виступатиму в Парижі з камерним оркестром відомого музиканта Олександра Брусиловського, з яким мені вже доводилося співпрацювати. Це будуть Вечори музики Паганіні та Баха. 14 лютого у Львівській філармонії має відбутися Вечір танго, на якому диригуватиме Мирослав Скорик. Звучатимуть твори як самого композитора, так і інших відомих авторів — Родрігеса, Пьяцолли, Гарде. Такі концерти — один зі способів залучати молодь до справді красивої, гармонійної музики, після якої вже не хочеться слухати попсові пісні. Це дуже важливо, бо сьогодні серед кількох десятків телеканалів, по суті, є тільки один, який пропагує академічну музику, — «Меццо». Велика провина мас–медіа в тому, що вони не популяризують справжнього мистецтва. 24 лютого маю виступ у Тернополі з камерним оркестром «Перпетуум мобіле», створеним свого часу моїм батьком при Івано–Франківській обласній філармонії. У першому відділі диригуватиме Мирослав Кріль, а в другому — Мирослав Скорик. Для слухачів ми приготували чимало цікавих сюрпризів.

«Я пішов» — «З Богом!»

— Певно, з цим містом у вас пов’язаний приємний спогад про перемогу в конкурсі «У благословенні скрипалевих рук» і про вдячність тих, кому ви передали свою нагороду...

— Мені як Гран–прі мали вручити легковий автомобіль. А батько мене вчив від кожної нагороди частку віддавати церкві або тим людям, які потребують допомоги. Я ж бачив тоді у фойє філармонії скриньку для благодійних внесків дитячому будинку «Свята родина». Довідався, що акція відбувається під патронатом львівського «губернатора» Михайла Михайловича Цимбалюка, тобто не було загрози, що хтось ці кошти привласнить. І я вирішив подарувати цей автомобіль. Коли пізніше у Львові на концерті мене знову зустрів «губернатор», він сказав, що дітей дуже порадував мій подарунок, і запропонував поїхати до них з концертом. Цей намір ми здійснимо обов’язково.

— Щоб підтримувати гарну творчу форму, до яких самозречень вам доводиться вдаватися?

— Коли в мене запитують, скільки годин я займаюсь, відповідаю: весь день. Я звик до такого режиму, й він для мене не обтяжливий. Для музиканта необхідне постійне тренування м’язів, пам’яті, розуму, почуттів...

— А як ви концентруєтесь перед виступом?

— Для мене важливо напередодні добре поспати, а в кімнаті перед виходом на сцену мати поруч мій інструмент і склянку теплого чаю. А ще мені потрібна повна тиша. Розігруюсь я на гамах. Перед виходом обов’язково маю почути батька. Якщо його нема поруч, телефоную йому і кажу: «Я пішов». У відповідь чую «Благословляю тебе!» або «З Богом!». І це те, що найбільше мені потрібно в цю мить...

Людмила ЖИЛІНА

ДОСЬЄ «УМ»

Пилатюк Назар Ігорович

Народився 1987 року. Музичну освіту здобув у Київській та Львівській спеціальних музичних школах у класах І. М. Пилатюка. У цього ж педагога продовжував навчання у Львівській національній музичній академії імені М. В. Лисенка, яку закінчив 2009 року. Лауреат міжнародних конкурсів імені К. Флеша в Угорщині (2004), імені Богодара Которовича та Миколи Лисенка в Україні (2007). У 2009 році його відзначено Золотою медаллю Академії мистецтв України. Працював концертмейстером симфонічного оркестру в польському місті Ополє (2007—2010). Після повернення в Україну здобув у жовтні минулого року Гран–прі конкурсу «У благословенні скрипалевих рук» (Тернопіль). Нині — соліст Молодіжного симфонічного оркестру «INSO–Львів».