Потреба «Трибу»

На п’ять Шевченківських премій, які буквально завтра вже й проголосують члени Шевченківського комітету, в сухому підсумку, в короткому списку претендують 12 митців, серед них Павло Вольвач із книжкою «Триб», що має на обкладинці бурлюківського «Князя Святослава». Фактично він «прийшов» до Комітету не з однією книжкою, а з двома, бо в цю збірку помістилася й попередня — «Тривання подорожі», яка виходила в 2007 році у тернопільському видавництві «Богдан». А взагалі–то в неї помістилося минуле поета — все до краплі, плюс його останній досвід — ходінь, розмов, поїздок, думок, київського письменницько–журналістського життя. Є письменники, які міняють світогляд на кожному етапі свого життя, Павло Вольвач доточує новопрожиті вірші до попередніх, і в київському Вольвачі легко впізнається запорізький — його туга, нудьга, романтика індустріальних околиць, проблиски безпричинного щастя — від сонця, друзів, степу чи дощу.

Що в ділянці тих небес,

що там робиться?

Погляда на Дніпрогес Богородиця?

Що принципово відрізняє Павла Вольвача від інших українських поетів? Він пише так, ніби не живе в добу постмодернізму. Для нього грати в слова, поняття, художній декор, споглядаючи себе збоку, укладати орнаменти з красивих фраз із іронічною усмішкою на устах — якось смішно і нецікаво, йому героїзм пече під шкірою, бунтарство, братство.

А ще — в повітрі роз’ятрений жест —

Неначе спирт взяв загорівсь

Дахів осіння досвітня жерсть

Гримить під ногами боївкарів

... І мимо столів де — на ногу нога —

сидить діамантовий блискітний світ —

Іде хтось... А світ, жуючи чуїнгам —

Безпечний — не дивиться вслід.

У збірці віршів «Південний Схід» ти ніби фізично відчував, як тісно і незатишно поету, у крові якого «хори потужних багатоголось», в індустріальному, техногенному, пролетарському Запоріжжі, як йому не вистачає кисню однодумців, як він думками щодня вилітає в інші міста, де є трохи українського. У «Трибі» поет кружляє київськими вулицями, де «тече подолу вуличне вино», «міст Московський сіріє здаля», «Лавра — біла. І синь, підмерзла аж за Позняки», «мур золотиться президентський і окраїнні манівці», «милий непотріб вулиць арок і перехресть», і теж не чується своїм.

Квіти громадились аж під ліпнину,

Гулкі дзеркала вдивлялися в спину.

Сповнені рухів, букетів, наїдків

І насторожених скошених свідків,

Що разуразно косились–дивились

І одвертали бруківку потилиць,

Що роз прочули такі, розпізна–а–али —

Хтось випадковий до штивної зали.

Тільки ритм його віршів (що дорівнює пульсу життя) у столиці став ламаніший, вірш нервовіший, просте ускладнилося — «в хрещатій лінзі кривиться життя», і рядки улягаються то в частівку, то в тичинівський розмір, то у фольклорну форму. А нові друзі — Вінгран, Римарук, Веніамінич розділилися по світах — хтось на цьому, хтось на тому...

Свій серед чужих, чужий серед своїх — точна формула для всякого справжнього поета. Як тільки знайшов затишок, наситився життям і за столом зручніше, ніж за обрієм — дивись і закінчився поет. І все ж здається роздвоєність — між Києвом і Запоріжжям («Звісно все воно обман — але ж ЯК воно! Так як тут ніде нема — не однаково»), між відчаєм і вірою в краще («...як же воно все нещасливо, батьку! І яке ж одночасно й щастя!...»), між спокоєм і неспокоєм — необхідна для рівноваги діалектика.

...Не розбираю Вольвача на збірки, уся його творчість — тривання поета.