«Мрійник з очима дитини і розумом філософа»

«Тичину важко вкласти в рамки одного якогось напряму чи навіть школи. Він із тих, що самі творять школи... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». Ці слова літературознавця Сергія Єфремова могли б стати прологом до літературно–мистецького свята «Біжать світи музичною рікою», що відбувся у Національному музеї літератури України з нагоди 120–річчя поета.

Його називали «яблуневоцвітним генієм України», «феноменом доби». І справді, в постаті Павла Тичини дивовижно поєдналося все найсвітліше і найтрагічніше, що визначало епоху першої половини ХХ століття. Поет, який підкорив серця найвимогливіших читачів збірками «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», людина–оркестр, котрому в 1930–ті роки випало набути страшного дисонансу.

Про ці суперечності долі митця говорили учасники вечора — провідні науковці різних поколінь. «Він витворив свій образний світ, де панувала гармонія, — говорить професор, літературознавець, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Юрій Ковалів. — Язичницька і християнська культура тісно переплетені й не протистоять у його поезії». Творчий стиль Тичини, відзначив Ковалів, фокусував у собі всі тенденції тогочасної не лише української, а й світової культури. Говорив літературознавець і про передчуття митцем трагедії кривавих і голодних 1930–х, яке не можна не вловити, читаючи поему«Скорбна мати», вірші «Антистрофа», «Кукіль», «Хто ж це так із тебе насміяться смів?»...

«Тичина побачив розлом світу, і гармонія «Кларнетів» була розладнана, — вважає Юрій Ковалів. — Останніми сплесками «кларнетизму» Тичини були збірка «Вітер з України», поема «Похорон друга». У 1930–ті роки поет утратив притаманну йому мову, і те, що він писав, скидалося на істерику. Водночас у цих вимушено написаних творах він подає нам внутрішній портрет людини 1930–х — переляканої й нажаханої».

Цікавими думками про Павла Григоровича поділився з аудиторією доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський: «Десь на початку 1960–х я зустрів неперевершеного знавця літератури Григорія Кочура й запитав у нього, хто такий Тичина і як треба до нього ставитися. Він відповів: «Тичина — це пропаща сила».

«Цей поет — унікальне явище у світовій культурі. Він чув музику світу й адекватно віддавав її у просторі музичного слова. Тичина — один з найсильніших лінгвістів в українській літературі», — вважає Вадим Леонтійович.

Традиції вітчизняної літературної критики продовжують вдумливі й обдаровані представники молодого покоління. Один із них — Дмитро Дроздовський, який очолює відділ критики журналу «Всесвіт», ознайомив присутніх з деякими тезами власної статті «Три смерті Тичини». І поставив тривожні запитання, що ж чекатиме далі українських школярів та студентів з огляду на нову концепцію літературної освіти, що її впроваджує Міністерство освіти і науки. Адже там є пункт про те, що «найбільший вплив на українську літературу справила російська література». Так би мовити, визначено і сумнівам не підлягає. До того ж із навчальних програм знову вилучатимуть твори, які містять бодай згадку про голод як 1920–х, так і 30–х років...

На жаль, після таких «новацій» можна прогнозувати: вже завтра мало хто з молодих українців матиме уявлення про те, що Павло Григорович у своїх щоденникових записах не рідше, ніж російських письменників, згадував добрим словом і Гете, Шиллера, Шевченка, Лесю Українку, Гейне, Рабіндраната Тагора...

Звичайно, під час літературно–мистецького свята з милозвучною назвою «Біжать світи музичною рікою...» (з вірша «Не Зевс, Не Пан, не Голуб–дух, лиш Сонячні Кларнети!») не тільки говорили про творчість Павла Тичини. На повен голос звучала його поезія, яку блискуче читала актриса Галина Стефанова. Також усі охочі змогли подивитися експонати Національного музею літератури України, пов’язані з особистістю зав­жди молодого духом Павла Тичини. Серед них — рукописи його творів, перші видання книжок, кларнет, на якому грав Павло Григорович, особисті речі, зокрема письмове приладдя письменника.

Тетяна КРОП