Вибачення за «Сестер Річинських»

Треба ж такому статися: через півстоліття після появи на світ роману «Сестри Річинські» несподівано відкрилося кілька невідомих сторінок із життя його авторки — Ірини Вільде. Сталося це після того, як «УМ» подарувала цей солідно перевиданий твір відомій франківчанці Уляні Скальській до її ювілею. Внучата племінниця Богдана Лепкого, пані Уляна (дівоче прізвище — Головацька, з тих Головацьких, що й один із засновників «Руської трійці») походить із давнього священицького роду. Як і п’ятеро доньок отця Річинського, вона була галицькою попадянкою.

Прикрість, яку неможливо виправити

За радянської влади Уляні Скальській сповна довелося відповідати перед правовірними атеїстами за своє священицьке походження. Коли в 1951 році вступала до Львівського університету, то в анкеті мусила написати, що її батько — бухгалтер лісокомбінату. Інакше про вищу освіту марно було й мріяти. На третьому курсі всюдисущі нишпорки таки вивідали, що вона — донька греко–католицького пароха. Аби залишитися студенткою, їй пропонували публічно, перед однокурсниками, зректися батька або дати клятву зі словами: «Не вірю в Бога». Від такого святотатства відмовилася без вагань. Тоді її без вагань виключили з університету. Поновили в студентських правах лише за підтримки відомих львівських учених.

На той час юна Уляна ще не була особисто знайома з Іриною Вільде, хоча з дитинства, як зізнається, зачитувалася її «Метеликами на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітніми дітьми». «Я не раз чула від своєї мами Наталі, — розповідає пані Уляна, — що вона добре знає Ірину Вільде, точніше — Дарцю Макогонівну, з якою ходила до гімназії. На три роки старша від матері, вона була такою привітною, що ця різниця в ті давні роки молодості не заважала їхньому спілкуванню. Обидві вони були ніби чужі в Станіславській гімназії: моя мати приїхала сюди з Поділля, а Дарця — з Буковини, окупованої румунами. Тому мамі, яка згодом стала дружиною отця Любомира Головацького, мого майбутнього тата, було дуже прикро, що в «Сестрах Річинських» її гімназійна приятелька зобразила українських священиків із відвертою насмішкою, а подекуди — і з сарказмом. Про це після довгих років розлуки дізналася й Ірина Вільде, коли зустрілася з мамою в Дорі. І вже знаменита письменниця просила пробачення за ті недоречності. І не один раз. Та змінити щось уже було неможливо».

Два в одному: визнання і немилість

Про ці одкровення тоді ніхто не знав. «Сестри Річинські», побачивши світ у першій половині 60–х років, стали явищем в українській літературі — майже відразу удостоїлися Шевченківської премії. В основу роману Ірина Вільде поклала історію родини отця–каноніка Аркадія Річинського, після раптової смерті якого без годувальника і звичних побутових благ залишилося в провінційному місті п’ятеро його доньок. Їхні майстерно виписані образи, відчайдушні спроби самотужки вибратися зі злиднів, що почали обсідати з усіх боків, правдиве зображення галицького суспільства в перед­воєнні роки й колоритна мова як магнітом притягували читачів до сторінок захоплюючого роману–епопеї.

Це вже сучасні літературознавці визнали «Сестер Річинських» не тільки найбільшим творчим досягненням Ірини Вільде (справжнє ім’я — Дарина, дівоче прізвище — Макогон, по чоловікові — Полотнюк), а й найбільшою поразкою письменниці, яка шукала компроміс між реальністю й соцреалізмом, талантом і кон’юнктурою. Проте навряд чи десь в офіційній радянській літературі можна ще знайти такий позитивний образ оунівця — одна з сестер Річинських закохалася в Маркіяна, діяча українського націоналістичного руху, й одружилася з ним. Вочевидь, цю «крамолу», хоч і запізно, таки розгледіли компартійні цензори, відтак «Сестри Річинські» потрапили в немилість. Тривалий час їх не видавали для масового читача, і з’явилися вони лише невеликим накладом та зі значними скороченнями в серії творів Шевченківських лауреатів. Щоправда, впродовж кількох останніх років приватні видавці беруться за цей роман один поперед іншого — читати його знову стало цікаво й модно.

Під ризами — патріотичні серця

Автору цих рядків пощастило мати в домашній бібліотеці автентичне видання «Сестер Річинських» середини шістдесятих років. Його «прикрашає» епіграф від Карла Маркса про те, що «остання фаза, яка несе в могилу застарілу форму життя, — комедія». Вона потрібна для того, «щоб людство, сміючись, розлучалося зі своїм минулим». Навряд чи до цього ідеологічного «доважка» додумалася сама Ірина Вільде без настійних рекомендацій рецензентів. Та він багато що пояснює, особливо в іронічних оцінках авторкою отця Аркадія та його колег по душпастирському служінню. «Мабуть, траплялися й такі священики, як показано в романі, — погоджується пані Уляна, — меркантильні політикани й гендлярі, але це були винятки в середовищі галицького духовенства. Мене з дитинства оточували священики, серед яких не було жодної особи, подібної до отця Річинського. Вихованці митрополита Андрея Шептицького зазвичай відзначалися шляхетністю, високою мораллю і щирим патріотизмом. Такі отці церкви, для яких національна ідея була понад усе, виховувалися в близьких мені родинах Казновських, Глібовицьких, Тарнавських, Головацьких, Кучабських. Вони дали нашому народові відомих просвітянських діячів, яких передусім знищувала радянська влада. Між іншим, більшість лідерів ОУН та УПА, зокрема Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець, — теж вихідці зі священицьких родів. Правда, тоді почувалася в силі й ціла когорта москвофілів, яких підтримувала польська влада. Звісно, вони й близько не стояли біля справжніх українських патріотів. Пам’ятаю, хоч була ще дівчинкою, як у містечку Журавно москвофіли демонстративно вийшли з церкви посеред Богослужіння, коли запрошений моїм татом–парохом артист заспівав «Вірую» українською мовою».

Моя співрозмовниця неодноразово наголошувала та тому, що її батько надзвичайно шанобливо ставився до селян і вони відповідали йому взаємністю. Коли митрополит Шептицький призначив о. Любомира Головацького парохом Глубічка, то за возами, що перевозили його сімейні пожитки, із Насташиного йшла процесія аж за кілька сіл: люди плакали за подружжям Головацьких, як за рідними. Такою великою, стверджує пані Уляна, була різниця між цією реальністю і тими взаєминами душпастирів та прихожан, що зображені в «Сестрах Річинських».

Простота — природний стан таланту

У розташованому в передгір’ї Карпат, неподалік курортного Яремче, селі Дора Головацькі поселилися вже в поважному віці, викупивши занедбаний дерев’яний будинок над потічком. Звикла до частих переїздів чоловіка–священика їмость Наталя невдовзі з необжитої халупи зробила затишну українську хату. Сюди до гімназійної подруги залюбки приходила Ірина Вільде, коли влітку відпочивала на своїй віллі тут–таки, в Дорі. Разом пили чай, смакуючи цілющий мед, яким неодмінно пригощав о. Любомир. Він захоплювався бджільництвом і мав під хатою невеличку пасіку з кількох пнів.

Саме в оселі своїх батьків пані Уляна й познайомилася з відомою письменницею. Хоча з Івано–Франківська до Дори лише з півсотні кілометрів, та донька навідувалася туди рідше, ніж хотілося. Весь час поглинали робота над кандидатською, а потім незахищеною через відмову вступати до лав КПРС докторською дисертаціями та сімейні клопоти — підростало ж двоє хлопчаків. «При першій зустрічі з Іриною Вільде, — пригадує, — я аж розгубилася, така вона була звичайна на вигляд, усміхнена і простенько вдягнута: як була вдома, так і прийшла. Від її вілли до хати моїх батьків — кілька кроків. Перед тим я думала, що засиплю її різними запитаннями, щодо «Сестер Річинських» зокрема, проте заледве спромоглася сказати, що зачарована її творами. Мабуть, ця фраза прозвучала зовсім неприродно, бо письменниця, здавалося, втратила до мене будь–який інтерес і розмовляла лише з татом і мамою. Я лиш мовчки слухала їхню бесіду».

Між тим, як розповіла згодом мама, знаменита гостя непомітно приглядалася до доньки отця Головацького і зробила висновок, що вона не схожа ні на класичних попадянок, ні на радянського інженера–науковця.

«Наступні зустрічі, — продовжує пані Уляна, — були вже зовсім інакшими. Письменниця розпитувала, як працюється мені в такій нетрадиційній для жінки нафтогазовій сфері, цікавилася, що читаю, і здивувалася, почувши, що передплачую всі українські літературні жур­нали. Дуже їй сподобався мій чоловік, що й не дивно. Він переважно всім жінкам подобався: «східняк» — і так добре «вписався» в наше середовище. Влітку вілла Ірини Вільде була переповнена письменниками, акторами, співаками зі Львова, Києва та ще бозна–звідки. Вона любила веселе товариство. Але в мами воліла бути сама, без сторонніх. Після кожного візиту пані Дарця повторювала: «Дякую, що я у вас була!». А мама, навзаєм, квапливо відповідала: «То я дякую, що ти в нас була!». Обоє раділи цим зустрічам, і мама дуже сумувала, коли пані Дарця вже не приїжджала в Дору».

В останні роки життя різко похитнулося здоров’я Ірини Вільде — прогресував розсіяний склероз. Окрім того, далися взнаки переживання після частих арештів молодшого сина Максима, за яким пильно стежило КДБ, запідозривши у створенні української націоналістичної організації. Дивна жінка часто й безцільно блукала Львовом, поки хтось із знайомих не приводив її додому. Письменниці, яку ЮНЕСКО внесло до списку видатних людей ХХ століття, не стало 30 жовтня 1982 року.