Олександр Долгополов: Чи зміню громадянство — вирішиться найближчим часом

Виходом до чвертьфіналу відкритого чемпіонату Австралії Олександр Долгополов створив найбільшу сенсацію турніру. Відтак він знову став першою ракеткою України, піднявшись у рейтингу АТР на 14 позицій — до рекордного для себе 32–го місця. Однак ажіотаж навколо прізвища 22–річного киянина почався ще й через те, що саме після Мельбурна пішов поголос про можливу зміну Сашком громадянства — з українського на російське.

Перед тим як поспілкуватися з Долгополовим–молодшим, кореспондент «УМ» поговорив із його батьками — відомим тренером Олександром–старшим та чемпіонкою Європи з художньої гімнастики Оленою. Вони кажуть, що навколо історії зі зміною Сашком паспорта більше балачок, ніж правди. Підстави щось міняти дійсно є, але чи дійде до такого кардинального кроку — наразі не відомо. Врешті за столиком кафе з’явився й Сашко, який переодягнувся після тренування. Трохи втомлений. І, як здалося, застуджений.

«Чи зміню громадянство — вирішиться найближчим часом»

— Ходив до лікаря. Після обстеження він сказав, що я не хворий, — починає розмову Олександр. — Нежить, весь день кашляю, очі сльозяться — наслідки акліматизації, бо з Мельбурна приїхав відразу до Києва.

— Олександре, те, що ви зараз переживаєте, мабуть, називається славою. Вона ще не стала для вас тягарем?

— Це зовсім нові відчуття. Поки що ними смакую, тому не відмовляю нікому в інтерв’ю. Я ще молодий, тільки починаю кар’єру, тому зараз важливо привернути до себе увагу. Зрештою, подивлюся, як воно буде — з такими відчуттями виступати на турнірах. Це зараз я вільний, бо відпочиваю після «Аустреліен оупен» і під керівництвом батька в Києві готуюся до ґрунтової частини сезону.

— Нема побоювання, що слава матиме побічний ефект?

— Натякаєте на зіркову хворобу? Думаю, що мені це не загрожує. Принаймні зараз, бо я ще нічого вагомого в житті не виграв. Так, приємно вперше дійти до чвертьфіналу турніру серії «Великого шолома». Втім для мене це більш–менш очікуваний результат. Приблизно такі завдання я й ставив перед собою напередодні сезону. Надалі буду розвивати успіх і до кінця року спробую увійти до топ–20. А в майбутньому хочеться виграти «Великий шолом». Тому розслаблятися зараз було б нерозумно.

— Вас визнали головною сенсацією відкритого чемпіонату Австралії–2011. Про вас говорить світ і українська преса зокрема. А як реагує держава?

— Мене привітало керівництво Федерації тенісу України. І все. Ні Національний олімпійський комітет, ні спортивне міністерство до мене не зверталися.

— Шкода. Мабуть, через таке ставлення й виникають думки про зміну громадянства?

— На міжнародній арені я представляю себе особисто, а не якусь окремо взяту команду. Тому обираю те місце, де зможу реалізувати себе найбільш якісно. Не буду приховувати, що після мого виступу в Мельбурні українська федерація активізувалася й почала зі мною переговори стосовно участі у складі збірної на Кубку Девіса. Зі мною спілкується віце–президент ФТУ Сергій Лашкул.

— У вас був конфлікт із федерацією?

— Не було. Якщо ми не змогли домовитися стосовно певних питань, то це не означає, що в нас конфлікт. У них своє бачення, в мене своє. Ось і все. Мене завжди не влаштовував підхід до справи в українському тенісі в цілому. Тут звикли вважати, що хтось комусь щось винен. На мій погляд, перш ніж від спортсмена щось вимагати, треба в нього бодай трохи вкласти. В мене ніхто (маються не увазі держава й ФТУ. — Ред.) не вклав і копійки. На всі турніри ще змалку я їздив за батькові гроші.

— А хто на вас виходив з російської сторони?

— Наразі не можу про це говорити.

— Ви вже визначилися остаточно, під чиїм прапором будете виступати?

— Ні, але зроблю це найближчим часом.

«Дитячі «тренування» з Мустером і Россе позбавили мене комплексів»

— Давайте поговоримо безпосередньо про теніс. Після мельбурнського чвертьфіналу, програного британцю Енді Мюррею, ви сказали, що обрали правильну тактику. Що завадило втілити її в перемогу?

— Мабуть, я трохи втомився. Аби обіграти Енді в той день, мені треба було стрибнути вище голови. Мюррей об’єктивно грав краще.

— Зі шведом Робіном Содерлінгом і французом Жо–Вільфредом Тсонга ви стрибнули вище голови?

— Їхній стиль гри зручніший для мене. Тому в зустрічах із ними я обирав іншу тактику, яку простіше реалізовувати.

— Може, річ ще й у тому, що на попередніх стадіях ви діяли розкутіше? Адже від вас ніхто не очікував надзвичайних досягнень.

— Не скажу, що перед чвертьфіналом я себе сильно напружував зайвими думками. Своїм результатом був задоволений і розумів, що, аби пройти Мюррея, потрібне додаткове везіння.

— Так чи інакше, ви перший серед українців дійшли так далеко на турнірі «Великого шолома» на твердому покритті. Досі лише Андрій Медведєв на ґрунтовому «Ролан Гарросі» доходив до фіналу й півфіналу. Але то ґрунт, який вважався стихією гравців із пострадянського простору. Та й ви на юніорському рівні себе найбільше проявили, дійшовши до чвертьфіналу того ж «Ролан Гарроса» серед юніорів...

— Зараз можу називати себе універсалом, оскільки багато граю на різних покриттях. Раніше, серед юніорів, в основному грав у сусідніх країнах, де більшість змагань проводять на землі. Та й у Києві тренувався винятково на ґрунті. Зрештою, навіть тоді мене вабив швидкий теніс. Зараз у мене нема улюбленого покриття. Намагаюся пристосовуватися до всіх.

— Вашими кумирами є Медведєв і чилієць Марсело Ріос, а в дитинстві завдяки батьку ви часто перетиналися з австрійцем Томасом Мустером. Кожен — видатний ґрунтовик...

— Мені подобалися їхні ігрові риси, а не те, на якому покритті вони грають. А стосовно спілкування, то в дитинстві, коли батько брав мене з собою, я бігав поруч не лише з Мустером, а й зі швейцарцем Марком Россе, німкенею Штеффі Ґраф. Тоді я ще був надто маленьким, аби щось у них переймати. Хіба що те спілкування вплинуло на мою підсвідомість. Тепер розумію, що спілкувався з великими гравцями змалечку. Тож не відчуваю комплексів, коли зустрічаюся з Федерером, Надалем чи Роддіком.

— До речі, з першими двома ви зустрічалися по разу. Обом програли в боротьбі...

— Щоб вигравати в таких майстрів, треба набиратися досвіду й вдосконалювати майстерність. До перемог над Роджером і Рафаелем ще треба дорости. Цьогоріч перемогти їх буде складно. Гадаю, мені потрібен рік, щоб навчитися боротися зі світовими лідерами на рівних. За цей термін хочу зустрітися з грандами бодай по двічі й чіткіше розібратися, чого мені бракує. А потім, думаю, перемоги прийдуть.

«Ми з батьком розійшлися вчасно»

— На початку розмови ви сказали, що наразі тренуєтеся під керівництвом тата. Розбіжності у ваших професійних стосунках уже позаду?

— Завжди, коли приїжджаю до Києва, тренуюся з татом. Так, був період, коли наші стосунки були складними. Нічого дивного тут нема. Близьким людям важко зберігати добрі взаємини, коли вони співпрацюють у професійному спорті як тренер і підопічний. Гадаю, ми розійшлися вчасно, а тепер знову почуваємося рідними людьми. Та й по тенісні поради до батька я звертаюся регулярно.

— Тато жорсткіший, ніж ваш нинішній наставник — австралієць Джек Рідер?

— Безперечно. Але, мабуть, на той час по–іншому працювати не можна було. Зараз Джекові не треба вчити мене бити по м’ячу, навчати технічних тонкощів — усім цим займався батько. Звісно, іноді він мусив і прикрикнути, й покарати. Зараз деякі речі я здатен робити самостійно.

Нинішній наставник координує мою роботу, спрямовує її в потрібне русло. Джек указує на типові помилки і дає програму, за якою я працюю над їх усуненням. Також нинішній тренер підправив мені чимало тактичних моментів та допоміг підтягнути фізичний стан. Іншими словами, новий наставник мені дав усе, чого не вистачало до початку співпраці з ним. Джек Рідер підійшов ідеально ще й тому, що допомагає на кожен матч виходити в доброму настрої. Для мене це дуже важливо.

— Із вашим батьком Рідер радиться?

— Не знаю, про що саме говорять, але вони регулярно зідзвонюються. Скажімо під час «Ролан Гарроса» тато з Джеком щовечора ходили вечеряти разом.

— Зараз, коли ви тренуєтеся тут тільки з батьком, відчуваєте якусь різницю?

— Ні. Мабуть тому, що я звик до батька. Раніше він хоч і не їздив зі мною на всі турніри, але постійно допомагав.

— А ви розділяєте турніри на основні і другорядні?

— Виграти прагну кожен поєдинок. Інша річ, що підхід буває різним. Скажімо, якщо поступаюся на якомусь другорядному турнірі і погано почуваюся, то не буду «вмирати», аби лише врятувати матч. Або, приміром, зараз їду на турнір у Бразилію. Навіть якщо не встигну видужати до цього старту, трагедії не робитиму. То не «Великий шолом». Потім буде більш престижний турнір в Акапулько. А в оптимальній формі прагну підійти до «мастерсу» в Маямі.

«Завжди веселий і в русі, люблю жити в великому місті»

— Ви згадали про самопочуття. Андрій Медведєв свого часу був надзвичайно вразливим. З рівноваги його могла вивести будь–яка дрібниця...

— Раніше я теж міг відреагувати на вітер, суддю, вигук із трибуни тощо. Після такого міг зірватися і грати жахливо. Тепер такої бурхливої реакції за собою не помічаю. Суттєво вивести з рівноваги мене важко. Просто в один момент я зрозумів, що треба взяти себе в руки і концентруватися тільки на грі. Спонтанний прояв емоцій трапляється, але я відразу збираюся і не допускаю психологічних зривів. На це мені зазвичай вистачає гейму чи двох.

— А невдачі переживаєте боляче?

— Ні. Намагаюся відразу їх забути і жити підготовкою до наступного турніру. Буває, що трохи нервую напередодні матчу або у важливі моменти гри. Але то нормальна реакція. Так, бувають матчі, після яких стає прикро. Та навіть після них відходжу швидко. Це теніс, від нього треба отримувати задоволення незалежно від того, виграв ти чи програв.

— У житті ви також оптиміст?

— Звісно. Завжди веселий, зав­жди в русі, люблю жити у великому місті, їздити на машині, зустрічатися з друзями. Сидіти вдома не люблю, телевізор не вмикаю майже ніколи.

— У вас багато друзів?

— Приятелів маю дуже багато. Але справжніх друзів, яким можу довірити всі свої переживання, — кілька.

— На дівчат «полюєте»?

— Подруг у Києві чимало, але постійної дівчини нема. На це потрібен час. Коли я на змаганнях, то постійно сиджу в готелі і спілкуюся через інтернет. А вдома, де всі знайомі, буваю рідко.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Долгополов

Український тенісист–професіонал, майстер спорту.

Народився 7 листопада 1988 р. в Києві.

Спортом займається з трьох років.

Чвертьфіналіст відкритого чемпіонату Австралії 2011 р., чвертьфіналіст юніорського «Ролан Гарроса» 2005 р., переможець п’яти турнірів серії «ф’ючерс», п’яти «челленджерів».

У світовому рейтингу АТР посідає 32–ге місце (особистий рекорд).

За кар’єру заробив 860 740 доларів.

Десняк. Улюблений удар — дворучний бекхенд.

Перший тренер — Олександр Долгополов (батько). Нинішній тренер — Джек Рідер.

Зріст — 180 см, вага — 71 кг.

Неодружений.