Ліна Костенко: Хочеться часом чогось дуже хорошого. Хіба ні?

Позавчора з порога увімкнула диск із віршами Ліни Костенко в авторському виконанні, і уявила, як у цей самий час 200, 300 чи 500 (хто встиг купити в перший день) київських квартир наповнює її молодий і хвилюючий голос. «Хочеться чуда і трішки вина». «Святвечір». «Пробачте, осінь, я вас не впущу». «Хтось є в мені, і я питаю: — Хто ти?». Усі технічні прибамбаси XXI сторіччя тільки для цього й вигадані «головастиками», щоб передати голос Поета, інтонації, вібрації, м’яке «р» і чітку українську «л», зітхання, в якому особистий спомин, і звук посмішки. Диск із голосом Ліни Костенко, її вірші «своїм голосом» — це поезія (космос), помножена на вдихи й видихи жінки (поета). Від цього з горла накочуються сентиментальні сльози, а дах багатоповерхівки відпливає вбік, оголюючи зоряне небо над головою. Як вона читає свої вірші! Мені й на презентації здалося, що з усіх присутніх і причетних до книжки й диску за презентаційним столом вона була наймолодшою. Горда і зухвала, бунтівна. Вік, обставини, сан, чин — не перетиснуть натуру, мудрість не переважить чесність.

Вірші «своїм голосом»

Міні–вибране «Річка Геракліта» — це вибір упорядника книжки, доньки поетеси Оксани Пахльовської. «Хотілося книжки–музики, книжки–живопису, поезії як свободи людських почуттів, орфічного переживання світу, — написала Оксана Пахльовська в передмові, відтак нанизувала поезію за принципом естетичного. — ...Іще одна складність — це мій емоційний зв’язок з маминою поезією... Адже для мене існують не просто вірші Ліни Костенко про любов — за ними стоїть мій тато. «Ти пам’ятаєш,ти прийшов із пристані. Такі сади були тоді розхристані»... — А я досі бачу, як мама йде мені назустріч під руку з татом — магнетична і загадкова, в чорному костюмі, прошитому блискучою темно–синьою ниткою»...

Ліна Костенко укладати своє вибране не хотіла: це важко, я не люблю озиратися, хочеться написати щось нове, і тут же: «Я живу без концепції, я живу так, як я відчуваю, як я розумію, а концепції формують теоретики». Але коли книжка була готова, Ліна Василівна дещо відредагувала підбірку — якісь вірші викинула («Якщо вірш розподобався — викидай, будь багатою, будь щедрою, не розмінюйся на дрібні емоції»), додала нові — загалом у цій збірці 50 нових поезій («Мені зробилась книжка актуальною»). Вірші з синьо­го скромного томика «Вибраного» 1989 року тепер обрамлені арками, квітами, листям, ластівками кольору кераміки і проілюстровані вродливими, чуттєвими, часто оголеними жінками пензля Сергія Якутовича. «Я другий рік працюю над вашими поезіями, — сказав Якутович, — те, що ти стаєш ліпшим і розумнішим, це ясно, я в «Берестечку» перевтілювався в Богдана Хмельницького, а тепер — у вас... Ви залишаєтеся перш за все жінкою, язичницькою, схожою на рись, яка в лісі сидить і уважно стежить за нами, які ходять внизу. Вона все бачить і нікому не прощає, бо не прощає в першу чергу собі». На обкладинці книжки і диска Якутович зобразив фрагмент портрета Ліни Костенко — чоло і очі, вихопив найголовніше — погляд. Чіпкий, рентгенівський, рисячий. Молодий.

Династичність, яку підкреслювали на презентації, уособлюють в цій роботі власне Оксана Пахльовська, видатний Сергій Якутович, син видатного Георгія Якутовича, і скрипалька Мирослава Которович, донька Богодара Которовича. Мирослава грає натяки або інтонує паузи між віршами на диску, і робить це з віртуозною делікатністю.

«Я побачила той самий народ, який я знаю, для якого треба працювати»

У березні минулого року поетеса Ліна Костенко сказала, що повертається в літературу — після 20 років мовчання і відмови від «співучасті» і «політичної біжутерії» — і справді повернулася. Тільки у грудні Ліна Василівна презентувала перший роман «Записки українського самашедшого», а 2 лютого — вже збірка поезій. Видавець «Записок» Іван Малкович зробив грандіозну справу — вмовив письменницю проїхати з презентаційним туром по Україні. Я чую від багатьох, що хитрий Малкович чудово заробив на такому гучному проекті — надрукували вже 45 тисяч примірників роману, і більшість продали. За місяць!!! Дивно, чому люди не бачать, який царський подарунок зробив Малкович громаді — тисячні натовпи бажаючих потрапити на творчі вечори Ліни Костенко в Рівному і Києві засвідчили, наскільки люди скучили за Поетом і як важливо їм почути тих, хто не скомпрометував себе фальшшю. У Києві й у Рівному перед театрами встановлювали екрани, на яких люди на вулиці дивилися пряму трансляцію з залу. На сайті «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Ги» Іван Малкович написав: «Презентацію (київську. — Авт.) зафільмує також телеканал «Культура» і покаже її найближчим часом (ми про це повідомимо заздалегідь). Радіоканал «Культура» теж запише цей вечір для свого ефіру. Крім того, одне з найпрофесійніших в Україні телевізійних агентств зголосилося зафільмувати вечір трьома камерами — «для історії» і для подальшого показу на якомусь із українських каналів». Схоже, усі усвідомлюють, що ці вечори — якась історична подія. За масштабами і ажіотажем це нагадує стадіонні виступи поетів–шістдесятників, ніхто з арт–менеджерів і культурологів не міг би передбачити, що це можливе сьогодні, в 2011–му.

З кожним виходом на люди поетеса відтає і лагіднішає. Перші її публічні виступи були колючими, жорсткими і різкими, вона ніби тримала оборону в своєму окопі — проти тих старих, хто колись забороняв, проти нових постмодерністів, які віртуально, заочно напосідалися на шістдесятників. Коли Ліна Костенко побачила масштаб потреби свого народу в ній, її поетичному слові і громадянській позиції, її правді і мужності, все більше ніжності в її словах і тепла в погляді. «Ми приїхали в Рівне, а там на одній вулиці стоять лайт–бокси, бiлборди і так далі, через кожні три метри, я дивлюся, а там я на тих бiлбордах, а я до такої жизні не звикла. А там через кожні три метри написано «Подія року», а я ж знаю, що в нас інші події року. І я так злякалася і так сиділа зажмурившись. І стільки мене мені в очах уже мигтить. Слухайте, ні на одному білборді мені не домалювали вуса. В’їжджаємо на іншу вулицю, а там уже мене нема, там політики — один обдертий, на одному написано. Що написано — не скажу, не вимовлю, комусь щось домальовано і так далі».

А видавництва один поперед одним змагаються за вміст шухляд Ліни Василівни. «Побачивши увесь ажіотаж, я почав мріяти, що колись, як у нас вийде книга спогадів Ліни Костенко «Дивний сад Івашкевича» чи «класичний» двотомник Ліни Костенко (вибрана поезія та історичні твори), ми спробуємо організувати творчий вечір найвидатнішої нашої поетеси в Палаці «Україна». Помріємо разом!..» — анонсує чи застовблює нові видання Малкович на сайті видавництва. А на презентації «Річки Геракліта» директор видавництва «Либідь» Олена Бойко трохи ревниво говорить про Малковичеві плани і сама рекламує монографію Івана Дзюби про Ліну Костенко, яка має вийти влітку.

Ліна Костенко повертається впевнено і своєвільно. «Базилевський написав у своїй рецензії на «Записки», що, може, хтось романом розчарований, бо чекав від нього іншого, а я знаю: треба робити те, чого від тебе не чекають», — декларація поета. Які тут ще коментарі?

З ПЕРШИХ УСТ

— Оксана свідомо не поставила у книжку ті вірші, за якими мене ідентифікують. Там немає «свободи барикад», там є щось таке людське — моє і ваше.

— Крім музики, я ще люблю живопис. Не збувся у мені художник, я колись малювала. Ото я у віршах малюю собі потрошку.

— Поезія — це справа серця, бути дуже розумною в поезії погано. А я з юності любила читати філософські книжки і хотіла бути мудрою. А потім зрозуміла, що це мені починає заважати, відчула, що поезія хоче іншого. Я перехотіла бути розумною і дозволила собі бути вільною.

— Мій дід Михайло, за переказами рідних, був відлюдником в Іонівському монастирі, ясновидцем, цілителем. Він подарував своїй сестрі єпатріхіль, то під неї всі люди приходили, коли голова боліла чи що, і, кажуть, допомагало... Мабуть, у мене від діда пішло бажання відлюдності.

— Останнє моє психологічне надбання: Ліно, не замислюйся над тим, як ти пишеш, нехай стихія сама прокладає собі шлях.