Якщо вести мову про найбільші успіхи українського спорту, то обов’язково потрібно згадувати про досягнення шахістів. Наш співвітчизник Руслан Пономарьов не так давно ставав чемпіоном світу, збірна двічі перемагала на шаховій Олімпіаді, про тріумфи на багатьох особистих турнірах можна вже й не говорити. Останнім найбільшим досягненням наших у грі для інтелектуалів стала минулорічна осіння перемога на шаховій Олімпіаді в Ханти–Мансійську. Тоді квінтет у складі Василя Іванчука, Руслана Пономарьова, Павла Ельянова, Захара Єфименка та Олександра Моїсеєнка не зазнав жодної поразки і залишив позаду господарів турніру — росіян, яким усі пророкували підсумковий тріумф. Ми зателефонували Павлу Ельянову, аби розпитати, як почувається на лаврах одному з лідерів української збірної.

У розпал зимового сезону представники літніх видів спорту не гають часу. Багато хто з легкоатлетів зимові проби сил розцінює саме як підготовчі, хоча і під дахом проводять чимало стартів і розігрують повноцінні призи.

Якщо український баскетбол спокійно можна нагородити епітетом «багатостраждальний», то стосовно жіночого виду цього спорту можна сказати, що вiн аж занадто багатостраждальний. Хоча наша жіноча збірна серед своїх досягнень має звання чемпіона Європи 1995 року та четверте місце на Олімпійських іграх–1996, такі успіхи баскетболiсток не особливо впливали на розвиток цього виду. Люди, що займаються просуванням жіночого баскетболу, не раз нарікали, що почуваються молодшими братами (чи то пак, сестрами), якщо порівнювати увагу з боку чиновників та уболівальників до них та чоловічої ліги.