У їхній невеликій квартирі, що на шостому поверсі однієї з небагатьох долинських «висоток», сум від втрати дорогої людини відчутний майже на дотик — господаря не стало лише півроку тому. Щойно перед моїм приходом його дружина Люба завершила традиційну ранкову молитву біля імпровізованого домашнього вівтаря. У повітрі ще струменів млосний запах розплавленого воску. Та невдовзі кімната засяяла веселими іскорками життя — проснувся шестирічний Юрасик, маленька мамина радість. Коли його всиновлювали в півторамісячному віці, лікарі майже не давали малюкові, залишеному напризволяще біологічними батьками, шансів на одужання. Одначе там, де не побачила перспектив офіційна медицина, зцілило слово Боже. На прохання названих батьків до лікарняної палати приходили духівники з особливими здібностями й читали молитви для зцілення. Спільними зусиллями людей у білих халатах і чернечому облаченні хлопчика вдалося врятувати. Відтоді він росте, розвивається і багатьох дивує своєю недитячою набожністю.

Із допомогою монахів та святих отців по–іншому подивився на білий світ і названий хлопчиків тато. Хоча фатальний вердикт дипломованих медиків у його випадку, на жаль, підтвердився. Усвідомивши безвихідь, майор–пожежник у відставці переймався лише одним: як дружина без нього ставитиме на ноги малолітнього сина.