Дяді Стьопи ковзани

Минулої суботи свій півстолітній (хоч як би серйозно це не звучало) ювілей відсвяткував видатний український хокеїст Анатолій Степанищев. І хоча народився він у російському Липецьку, але за три десятиліття в Києві став «у дошку своїм». У 20–річному віці хлопчина приїхав до нашої столиці гравцем пензенського «Дизеліста», прогулявся містом і закохався в нього. «Краса яка!» — захоплювався Толя. А незабаром і запрошення з київського «Сокола» прийшло.

У 1980–х роках Степанищев був справжнім ідолом українських шанувальників хокею. Переповнений столичний Палац спорту не один раз шаленів, коли Стьопа, як по–дружньому гравця називали вболівальники й журналісти, з партнерами розбивали зіркові московські ЦСКА й «Динамо». До речі, переїхати в Білокам’яну до лав багаторічного чемпіона СРСР Анатолія кликали двічі, але той уперто відмовляв армійцям, що було вершиною «нахабства». Але дуже вже хлопцю подобалося в Києві. Через це легендарний тренер ЦСКА й збірної Віктор Тихонов дуже рідко запрошував нападника до головної команди, адже будував її за клубним принципом. Тож Степанищев переважно виступав за другу збірну, втім і в першій команді таки ставав переможцем турнірів на призи газет «Ізвєстія» в Москві й «Руде право» в Празі.

У перші роки незалежності України він був серед тих, хто витягував збірну України з третього дивізіону світового хокею до вищого. І в 39–річному віці таки зіграв серед елітних команд у светрі з тризубом на грудях, після чого фактично й завершив кар’єру гравця. З тих пір він допомагає незмінному керманичу «Сокола» Олександру Сеуканду. Хоча недавно Степанищев виконував обов’язки головного і в національній команді, і за тимчасової відсутності Сеуканда якийсь час готував «Сокіл». Тренер доволі сміливо пробував нових виконавців, тасував ланки, але постійної посади головного йому так і не запропонували.

Спілкуватися з Анатолієм Миколайовичем приємно. Він завжди сам першим привітається і розмовою не обділить. Може й підколоти, але по–доброму, сам же потім скаже підморгуючи: «Не ображайся». Володіє він і хокейним сленгом, адже не секрет, що спортсмени нерідко висловлюють думки специфічно й полюбляють вжити «міцне» слово. Але у вустах Степанищева це звучить навіть цікаво. Колега–коментатор Вадим Плачинда розповідав, що якось став свідком суперечки Миколайовича з легендарним нашим воротарем Юрієм Шундровим. У тій дискусії найбільш зрозумілим і культурним було слово «ключка», яку Шундров начебто обіцяв подарувати колишньому партнеру по «Соколу», але журналіст, тримаючись за живіт, сміявся до сліз.

Мені ж особливо запам’ятався епізод трирічної давнини, коли я побував із «Соколом» у підмосковному Воскресенську, де кияни грали два матчі вищої російської ліги з тамтешнім «Хіміком». Просто біля Палацу спорту в «коробці» залили ковзанку просто неба — покататися хотілося, а ковзанів не було. Несміливо спитав у хокеїстів і тренерів — виявилося, що в Степанищева 43–й розмір, як і в мене. Анатолій Миколайович дав мені на прокат свої особисті ковзани, але спочатку перевірив, чи я їх, бува, не «вб’ю». Запустив трохи покататися під його наглядом у Палаці спорту під кінець тренування команди, а вже потім відпустив на відкритий лід. Дякую, Анатолію Миколайовичу, ще раз. І з Днем народження вас!