Про «Славу і багатство» Едуарда Драча

Вихід нового альбому, а цього разу йдеться про кобзарський альбом Едуарда Драча, одного із засновників жанру української співаної поезії — це завжди непересічна подія. Особливо якщо зважити на те, що цей альбом є серйозним етапом творчості співака, робота над яким тривала кілька останніх років.

— Схоже, останній диск «Про славу і багатство» має ознаки етапної роботи. Які саме?

— Цей альбом я задумав давно і деякі речі, такі як «З полону, із–під Ізмаїлу» були написані ще всередині 80–х років. До речі, це одна з моїх перших пісень, яка звучала ще на фестивалі «Червона Рута»і потрапила в альбом «Небо України». Однак тоді пісня була виконана у гітарному варіанті, а тут її можна почути у кобзарській версії — найбільш органічній саме для цього твору. Між іншим, я здавав іспит двом пан–майстрам кобзарського цеху Миколі Буднику та Миколі Товкайлу на знання харківсько–зінківської традиції, у якій, власне, зроблено ту річ. Решта авторських пісень писалася з 1994–го до початку 2010–го.

— До альбому також увійшов вірш–епіграф, таке собі слово від автора, яке сприймається як своєрідна реакція на нинішню політичну ситуацію в країні...

— Насправді цей епіграф було написано 2009–го і там є дещо про передви­борчу фантасмагорію, але цей вірш потрібно прочитати очима представника епічного жанру. А звучить він так:

Історія — дитя влади.

Її переписують радо.

Наймуть собі Нестора

або Самовидця,

той нашкребе, як по чину годиться.

А як забашляють ще більше,

той що до нього було перепише

і скаже, що так і було.

Таке вже його ремесло.

От епос–дитя моралі.

Ні золото, ні коралі, ні коливання ринку

не вплинуть на його оцінку.

Ще на диску задля своєрідного історичного камертону вміщено кілька традиційних кобзарських речей з репертуару Остапа Вересая — одного з найбільш авторитетних кобзарів, особистого друга Тараса Шевченка і Миколи Лисенка. Співця добре знали і російська «Могучая кучка» і царська фамілія. Свого часу Остап Вересай був дуже відомий, його боялась чіпляти навіть могутня київська жандармерія. Жив він на Чернігівщині, кобзарював на Сумщині, його називають «останнім із могікан». Він грав на архаїчному різновиді лютні, яку зараз називають «вересаєвська кобза».

— Розкажи про часом незрозумілу плутанину з традиційними українськими інструментами...

— Так сталося, що практично двадцяте століття переплутало кобзу з бандурою. Те, що раніше називали «бандурою», нині називають «кобзою». І навпаки. Гоголь, якого важко звинуватити у непрофесійності, писав, що «бандура — це наш різновид гітари». Гітара — це лютнеподібний інструмент, у якому струни притискаються. А кобза тоді була інструментом, на якому грають як на арфі. Я, власне, граю на інструменті, де струни притискаються до грифа і де немає навіть ладів. Це — дуже архаїчний різновид лютні. Микола Лисенко називав його класичним типом європейського музичного інструмента і додавав, що це є інструмент, де захований музичний код української пісні.

— Тобто це твердження ще раз доводить справедливість середземноморської версії історичного розвитку української музичної культури?

— Якось відомий режисер Сергій Проскурня привозив до нашого кобзарського цеху видатного фольк–авангардиста Стефана Мікуса, грека за походженням, який живе в Іспанії. Він попросив мене заграти найбільш архаїчні зразки кобзарської музики. Уважно послухавши, він сказав, що знаходить у тому чимало грецьких мелодій. Колись у Німеччині я грав для двох іспаномовних католицьких священників, вони у нашій традиційній музиці розчули класичне фламенко... Це яскравий приклад музичної культури середземноморського басейну, де водночас усе звучить дуже по–українськи, але як своє сприймається і греками, й іспанцями. Йдеться про більш архаїчні форми європейської музики. За легендою, свої псальми кобзарі колись у сиву давнину позичили у візантійських рапсодів, адже тоді ще була проща до Афону, поки турки не перекрили той шлях. Так от, наші кобзарі тоді іменували себе «каліки перехожі». Вони були прочанами і пішки долали великі відстані у так званих «калитках»(дерев’яні дошечки, прив’язані до стопи). По дорозі у кожному місті або селищі вони співали псальми, здобуваючи собі харч і нічліг. До речі, це одна з версій походження мандрівних музикантів. Інша стверджує, що кобзарі пішли від мандрівних волхвів дохристиянської епохи. Як би там не було, ми знаємо подібні європейські формації мінізінгерів, скальдів, трубадурів, менестрелів. Нині їх називають народними співцями–професіоналами.

— Отже, твоє знайомство з сучасними кобзарями, кобзарським цехом не було випадковим?

— В жодному разі. Сталося перше знайомство взимку 1988 року, і то був мій цілком свідомий крок. І з того часу мої твори тяжіють до кобзарської стилістики. Ще перед поїздкою до Канади у 1994–му я отримав свою кобзу і невдовзі за океаном розпочав концертувати, колядувати, стажуватися по медицині, адже за освітою я лікар. Можна сказати, що мій довгий шлях до першого кобзарського альбому — це все моє життя.