«Ти народиш мені братика! І назвеш його Ісусом»

Від горя — в монастир

...Роки летять невпинно, нині Ісусові вже 17 років. Це щирий і веселий тернопільський юнак. До свого незвичного імені Іса давно звик і тепер не нітиться, коли люди, почувши як кличуть хлопця, обов’язково озираються.

— Я знаю, що в Україні є ще двоє хлопців iз таким іменем, колись розповідали в новинах, — каже Іса Онбаши. — До свого імені давно звик, воно часто приносить мені успіх, звісно, не обходиться і без курйозів. Одного разу міліціонер затримав, випадково подумавши, що я розмальовував паркан. Коли він почув моє ім’я, то йому ледь очі на лоба не вилізли. Казав, якщо не назву справжнього імені, забере мене у відділок. Та мені вдалося його переконати. Колись товариш, випадково побачивши мене на вулиці, прокричав: «О, Ісусе, привіт!». То всі перехожі враз оглянулися в наш бік.

Іса знає, що своїм незвичним ім’ям завдячує покійній сестричці Ларисі. Дівчинка померла в шестирічному віці від раку.

— Коли мама була закордоном, їй наснився дивний сон: ніби Лариса спить зi своєю лялькою на ліжку, аж раптом у ляльки виростають зуби і вона починає шматувати живіт сестрички, — розповідає хлопець. — Від такого жахіття вона прокинулася, а коли ще раз спробувала заснути, сон повторився. На той час Лариса відпочивала з дідусем у селі. Мама першим рейсом вилетіла в Україну. Однак коли вона взяла на руки Ларису, щоб переконатися, що з нею все гаразд, внизу біля животика намацала ґульку. У той же вечір мама відвезла сестричку до міста.

У Тернополі точного діагнозу лікарі встановити не змогли, Ларисині аналізи нічим не відрізнялися від показників здорової дитини, лише пухлина на животі нагадувала про смертельну хворобу. Через два дні Світлана повезла донечку до Києва до центру дитячої онкології. Після детальних обстежень лікарі винесли вердикт — рак... четверта стадія... Зарадити вже нічим не можна було, Лариса помирала...

Світлана не дозволяла собі плакати, щоб не плакала донечка. У своїх п’ять рочків дівчинка міркувала, наче доросла, хіба що хотіла гратися, як інші дітки. Лариса знала, що в неї невиліковна хвороба, але вона не розкисала, а мужньо переносила всі медичні процедури і старалася заспокоїти маму. «Мамочко, я така щаслива, що ти весь час біля мене і ми можемо гратися разом!» — повторювала дівчинка. А Світлана лише просила Господа, щоб донечку не мучив страшний біль. Бо дивитися, як у конвульсіях корчиться твоя кровиночка, для неї було б нестерпним. На щастя, Господь почув її молитви: Ларисі справді нічого не боліло, хвороба нагадувала про себе метастазами, які щодня розповсюджувалися по тілу. Коли Лариса підходила до своєї сусідки по палаті й казала: «Таню, нічого боліти не буде», то справді, через кілька годин дівчинці ставало краще. А ще Лариса дуже відчувала, коли хтось із діток помре. Якщо вона з кимось прощалася, то вночі його не ставало...

Першого листопада 1992 року Лариса померла. Здається, того дня для Світлани перестав існувати цілий світ. Жінка навіть вирішила піти у монастир, однак доля вирішила інакше. Вона мала народити Ісуса, як і казала Лариса. Та надломлена горем мати навiть не думала про слова покійної донечки, яким судилося стати пророчими...

Слава Ісусу Христу!

Перед тим, як піти у монастир, подруги вмовили Світлану на подорож до Туреччини. Саме там жінка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Явусом Онбаши. Він працював на кордоні митником. Явус, м’яко кажучи, не надто прихильно ставився до нахабних росіянок і українок, але у Світлану закохався з першого погляду. Жінка намагалася спекатися надокучливого кавалера, але він знаходив її всюди. А одного разу взяв усі ліки з аптечки і сказав, аби вона поклялася на Євангелії, що вийде за нього заміж, інакше йому нема чого жити, і він отруїться. Світлані довелося погодитися. Додому вона поверталася разом із Явусом. А через кілька років у них народився хлопчик. Світлана до останнього сподівалася, що буде дівчинка, бо як же їй виконати останнє прохання доньки? Адже на той час назвати сина Ісусом було чи не злочином.

— Коли мама сказала, що хоче назвати мене Ісусом, батько не заперечував, а лише сказав: «Іса се ля вім», що українською означає «Слава Ісусу Христу»,— зазначає Іса. — З реєстрацією, правда, виникли проблеми, але батько домігся, аби мене записали як Ісу — у перекладі з єврейської це й означає Ісус. Під час таїнства хрещення священик постійно називав мене Ісаком, хоча це — інше ім’я.

Шість років Світлана пробула в декреті — вона весь час боялася, що може втратити сина. А коли святкували шестиріччя Іси, жінка полегшено видихнула, адже Лариса померла у 5 років і 8 місяців.

Іса часто дивиться на наклейку, де написано «Слава Ісусу Христу», яку напередодні своєї смерті приклеїла Лариса. Коли він народився, на ній з’явилися потьоки, схожі на відблиск світла.

— Колись мені часто снилася сестричка, — розповідає хлопець. — Здавалося, що ми літаємо над містом...

Улітку Іса Онбаши вступив до Тернопільського технічного університету ім. Івана Пулюя. Навчається на механіко–технологічному факультеті. Каже, що пішов у технічний виш, щоб догодити дідусеві. Адже той вважає, що кожен чоловік має володіти такою спеціальністю, щоб заробляти собі на прожиття. Проте Іса мріє стати актором або працювати ведучим на телебаченні. Через те відвідує заняття у драмгуртку при Галицькому інституті.

— Улітку зважився взяти участь у кастингу шоу «Україна сльозам не вірить», — каже Іса. — Пройшов два відбіркових тури, на третьому завалили, бо не вмів співати. Утім сподіваюся, що моя мрія здійсниться, звісно, якщо Господь буде не проти...