Директор продакшну компанії Film. UA Сергій Антонов сподівається, що новий серіал власного виробництва «Здрастуй, мамо!» виглядатиме не так, як звичайне «мило». Утім прем’єра, яка відбулася в ефірі каналу «Інтер» 10 січня, доводить: сподівання марні. Бо «Здрастуй, мамо!» — якраз те саме «мило», до якого звикли шанувальники праймових телевізійних довгограїв. Інакше історію не варто було починати: сучасний глядач не надто вітає експерименти над собою. Точніше — сучасна глядачка, адже саме на неї, жінку за 40, розрахована більшість серіалів узагалі та «Здрастуй, мамо» зокрема. Власне, сам пан Антонов підтвердив: знімальна група в даному випадку старалася не для чоловіків.
Проте перші серії змусили визнати: новий багатосерійний фільм справді не дуже звичайний. Здається, чи не вперше після відзначеного премією «Телетріумф» серіалу «Сусіди» виробництва Prima–film вітчизняні творці серіалів беруть у роботу історію не «про взагалі» і навіть — не «про любов у інтер’єрах». Телевізійне «мило» в цьому випадку гостро заточується на соціальній проблематиці, беручи теми, в буквальному розумінні слова, з випусків новин та газетних статей.
Уже не перший рік Міжнародна організація із міграції повідомляє: за межами України працює близько восьми мільйонів українців, а найбільше трудових мігрантів — в Італії. Лише за минулий рік заробітчани переказали родичам в Україну близько 414 мільярдів доларів. Із власної журналістської практики знаю і про цілі села, особливо — в західних регіонах, де на хазяйстві — лише чоловіки робочого віку та пенсіонери, а жінки репродуктивного віку не перший і навіть не шостий рік доглядають в Італії старих бонн та сеньйорів. Живучи далеко від домівок, українки намагаються себе переконати: вдома все добре, якщо регулярно пересилати гроші, і ось–ось настане час, коли вони повернуться у свої сім’ї. А родини натомість розвалюються: то заробітчанка піджениться в Італії, і не завжди з італійцем, та частіше — сімейне вогнище поступово згасає, бо його не підтримує своєю присутністю в домі господиня... Серед моїх знайомих подібні родини також є, і назагал це можна сприймати як сучасну українську драму, якщо не трагедію, яка просто проситься на екран у прайм–тайм.
Компанія Film. UA спільно з ISTIL Studios відзняла історію «Здрастуй, мамо!», яку можна приміряти на себе та своїх знайомих та не вважати сюжет аж такою вигадкою. Анна Назарова, вчителька трошки за 40, а на вигляд — не більше, як 35, повертається додому після шести років тяжкої праці на заробітках в Італії. Причина поважна: найменша донька одружується. Анна свято вірить, що всі ці роки чоловік Юра на неї вірно чекає, а троє дітей добре закінчили школу та здобувають вищу освіту. Та не так сталося, як гадалося: чоловік завів собі іншу та прижив із нею дитину, син — коханець своєї вчительки, звісно, старшої за нього, старша донька залишила інститут, а молодша — вагітна, та ще й потрапила в родину, де її сприймають як Попелюшку, або людиною другого сорту. Все, що так довго вимріювала Анна, зруйнувалося в один момент. Та, як підказує досвід глядача, виробника та дослідника подібних серіалів, їхні героїні ніколи не здаються — жінка–глядач повинна повірити у телеобраз, а заодно — підняти власну самооцінку. Ось такий терапевтичний ефект.
«Здрастуй, мамо!», переконаний, знайде відгук у серцях мільйонів українок: надто близьке, знайоме і, я сказав би, публіцистичне те, що лежить в основі сюжету. Хоча автори роблять реверанси у бік Росії як потенційного покупця (транзитний пасажир їде на поїзді від Ружанська до Сизрані; на весіллі замовляють пісню «По Дону гуляет казак молодой»; у школі вчать творчість Пушкіна), все ж таки цей серіал через актуальну саме для України тему трудової міграції та адаптації після повернення з одного світу в інший максимально наближений до телепродукції, призначеної для внутрішнього споживання. Ну а якщо іншими засобами цієї проблеми торкнутися не виходить, значить, серіали нарешті починають виконувати яку–не–яку соціальну функцію. За відсутності суспільного телебачення драматична багатосерійка вже не суто розважає, а й попереджає: мільйони заробітчан таки повертатимуться додому іншими людьми. І вдома їх зустрінуть так само інші люди, а за великим рахунком — й інша країна, до якої доведеться адаптуватися так само, як колись — до Італії.
Андрій КОКОТЮХА