Націоналісти через букву «ы»

Постулат багатьох вітчизняних націоналістів твердить: українець — не змія, роздвоєного язика мати не може. Отож говорити мусить рідною мовою. Але хочемо ми того чи ні, а реальність у нашій державі склалася інша: українці ще й які язикаті! І в багатьох на язиці переважає не українська, а російська мова.

Але даремно вигадливий північний сусід потирає руки і зараховує до своїх «адептів» усіх російськомовних українців. Росіян шокує наш новий феномен — російськомовні українські «буржуазні» націоналісти. Вони вважають Бандеру Героєм, хочуть до Європи й НАТО, а не в Росію, воліють дивитися в кінотеатрах фільми з українським дубляжем і категорично проти російської як державної.

«I’m from Ukraine!»

На нашому курсі в університеті Женя Продаєва знала українську та історію України чи не найкраще серед студентів. Усе б нічого, але родом Євгенія з Маріуполя і завжди говорила лише російською — про європейські перспективи України та недолугу політику Росії щодо України. Таких, як Женя, у нас — мільйони: вони прогресивні, освічені, не ведуться на дешеву пропаганду й чітко знають: вони — українці. «Хто такі російськомовні українські націоналісти? Росіянам не зрозуміти цього феномену! — пише у своєму блозі Сергій із Дніпропетровська, — це люди, які часто все життя говорять російською, але вважають себе українцями, а Україну — своєю Батьківщиною. Ми спокійно переходимо з однієї мови на іншу, у нас є друзі в усіх регіонах України. За кордоном на питання «Are you from Russia?» вiдповiдаємо «No! I’m from Ukraine.» А після перегляду фільму довго намагаємося згадати, якою мовою він ішов. На клавіатурі в нас стоїть три розкладки: Ї, Ы, S. І ми з радістю дивимося на те, що наші діти ходять в українські дитсадочки, школи...»

Для соціологів та психологів російськомовні «бандерівці»–білінгвісти із «західняцькими» орієнтирами — цікавий предмет для дослідження. Фахівці появу цих людей пояснюють так: мова сьогодні вже не є вирішальним чинником національної ідентичності, для людей постають важливішими спільні цінності й погляди. «Зародки цього явища у нас можна було спостерігати ще на початку 90–х, — каже Олег Покальчук, соціальний психолог. — Тоді серед російськомовних українців було модно сповідувати проукраїнські ідеї. Із часом через політичну кон’юктуру ця мода втратилася. Але тепер підросло нове покоління, яке не мислить лише категоріями мовних пріоритетів. Відбувається феномен, який переживали інші країни. Наприклад, Велика Британія породила не лише американський, а й індійський англомовний націоналізм. Франкофонні алжирці зробили свій внесок у незалежність країни. Іспаномовна — фактично вся Латинська Америка. Тому екзотичного в цьому явищі нічого немає. Для нас воно є позитивним хоча б тому, що органічне й унеможливлює політичні маніпуляції на мовному питанні».

«Бєй–бєй маскалєй!»

Свій «регіональний» патріотизм зрусифіковані українці, до речі, демонстрували ще за радянських часів — особливо яскраво це виявлялося у футболі. Традиційне протистояння київського «Динамо» та московського «Спартака» виростило ціле покоління футбольних патріотів, а російськомовні кричалки «Бєй–бєй маскалєй!» москвичі особливо образливо сприймають і зараз.

«Із пісні слів не викинеш, — посміюється Андрій, один із «рупорів» фан–клубу «Динамо–Київ». — До сліпої ненависті щодо росіян, звісно, у нас не доходить (незважаючи на образливі «кричалки», можливі бійки після матчів). Але так склалося історично, що поняття українського патріотизму було завжди складовою ідеології у наших футбольних фанатів. Узагалі футбольний фанатизм — це одна з небагатьох об’єднуючих субкультур: на наших трибунах разом уболівають і радикально праві націоналісти, і більш помірковані російськомовні фанати. А щодо мови... Усе просто: у мене, наприклад, мама — росіянка, батько українець. Я тут народився, люблю Україну, поважаю її історію. Але все життя розмовляю російською. Мої друзі російськомовні, але я б хотів, щоб мої діти говорили українською. Бо це моя земля, моя батьківщина».

Патріотизм у цифрах

Прикметно, що подібну думку поділяє більшість російськомовних українців — про це свідчать соціологічні опитування. Останні дослідження Центру Разумкова з цього приводу свідчать, що близько 37 % українців у повсякденному житті використовують саме російську мову. І при цьому 86% із них сприймають Україну як свою Батьківщину, а 72 % визнають себе її патріотами. При цьому лише 4 % опитаних вважають, що російській мові потрібен статус державної.

«Якщо говорити про українські орієнтації загалом, то фактично міста від Києва до обласних центрів Центральної України є проукраїнськи орієнтованими, але розмовляють вони переважно російською мовою, — каже Олександр Вишняк, доктор соціологічних наук, завідувач відділом соціально–політичних процесів Інституту соціології НАНУ України. — З адміністративних одиниць Київ є єдиним, де розмовляють переважно російською мовою, але який категорично не визнає державний статус російської мови».

Олександр Вишняк переконує, що проукраїнськи налаштовані громадяни — це, перш за все, за етнічною приналежністю на 99% — українці, хоч і зрусифіковані. «Йдеться про регіони Центральної України, так звану її «помаранчеву» частину, — каже науковець. — Саме мешканці Центральної України мають досвід життя за різної влади, і кожного разу вона була для них чужою. А населення жило і єдналося. Тому ця частина мешканців України завжди була антиімперська, незалежно від того, русифікована вона чи ні. Інша справа — Південно–Східна частина України — там уже панують інші настрої».

Скептичне ставлення до Росії, кажуть експерти, — це якраз наслідок її імперської політики щодо України. Підкидає тепер хмизу в багаття і відверта проросійська політика нинішньої влади. «Російськомовні українці, які налаштовані проукраїнськи, орієнтуються на європейські цінності, вони не сприймають політику Росії, і цьому навіть спільна мова не завада, — зауважує Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України. — Бо перспективи України як демократичної держави більше відповідають їхньому світогляду. І це не етнічний націоналізм, а, швидше, політичний: такі українці сприймають Росію як загрозу для слабкої демократії в Україні. І їхня позиція — це для них єдиний шлях зберегти саме національну ідентифікацію і суверенну позицію. І такі люди будуть зав­жди становити певний ресурс формування національної свідомості, національної культури в Україні. А їхня російська мова — це природнє явище: досвід російськомовного спілкування був надто великий, не забувайте про це».

«Бандера для нас Герой!»

Українофобів у Росії, звісно, такий «розклад» не надто влаштовує — вони активно б’ють на сполох. «Малоросам» мало принижених українською мовою росіян — тепер у «братній республіці» коїться справжнє лихо — пішла хвиля нового націоналізму, «ізвращьонного»! Один із відомих російських фондів, який активно «рятує» Крим від України, на своєму сайті нещодавно розмістив справжній «крик душі»: «...Давно пройшли часи, коли членами радикальних ультранаціоналістичних організацій в Україні ставали лише україномовні українці. Тепер в їхніх лавах достатньо російськомовних людей із російськими прізвищами! Націоналісти з’являються навіть у таких оплотах російської свідомості, як Одеса і Харків!..»

У страху, як відомо, очі «радикально» великі. Але й диму без вогню не буває. Одесит Станіслав запевняє: в Одесі й справді побільшало націоналістично спрямованої молоді — сам із таких. Хоч і здебільшого російськомовний. «В Одесі важко переходити на українську, — каже хлопець, — середовище російськомовне, наштовхуєшся на нерозуміння. Але протягом останніх років молодих людей, які сповідують проукраїнські погляди, значно побільшало».

Станіслав, який був гарним другом Максима Чайки (одеського активіста націоналістичної організації «Січ», якого два роки тому вбили у сутичці з учасниками «Антифа») певен: проукраїнські одесити почали гуртуватися саме після вбивства Максима. «Молодь почала цікавитися, чим цей хло­пець займався, — каже Станіслав. — Коли був ще Максим живий, таких проукраїнських хлопців в Одесі можна було перерахувати на пальцях. А зараз я добре знаю кілька десятків».

Станіслав переконаний: мова — не визначальний чинник, це лише спосіб передачі інформації: «Людям важко перевчатися. Якщо ти народився на Донбасі чи в Одесі, сім’я розмовляє російською, всі навкруги — російськомовні, стати україномовним — непросто. Але коли людина дорослішає, вона багато чого переосмислює й обирає свій шлях. У мене, наприклад, є друзі з Донецька, які підтримують ідею Бандери та УПА, але лишаються російськомовними. Той же Максим Чайка теж спілкувався російською — з друзями, батьками, — але він один із перших з молодого покоління почав сповідувати ідеї українського націоналізму. Він перший почав в Одесі організовувати марші Шухевича...»

«Головне, що в тебе в голові, а не на язиці»

Голова Полтавської «Просвіти» Микола Кульчинський вважає, що поява російськомовних прогресивних українців — позитивне явище, яке аж ніяк не загрожує ні існуванню нації, ні українській мові. «Я таких людей немало зустрічав у своєму житті, — каже пан Микола. — І питомих росіян немало зустрічав таких, які, ставши на сторону українського народу і відчуваючи провину росіян за жорстоку колонізацію України, принципово віддавали своїх дітей в української школи, прищеплювали їм любов і повагу до української мови. Переходити багатьом російськомовним українцям на українську важко — над ними тяжіє досвід, мовне середовище. Але, думаю, природно шлях таких людей, духовний поступ приведе як не їх, то їхніх дітей до української мови».

Киянин Віталій, популярний блогер, відомий в інтернет–спільноті під ніком «pekelnyi–bulba» завдяки своїм «стьобним» коміксам на тему російсько–українських відносин, також усе життя говорив російською. Це останні півтора року він спілкується переважно по–українськи, створив настільну гру на тему українських визвольних змагань, козацький календар. А останній доробок у рамках спільноти «Львівське метро» — «Бандерівський календар–2011» із «живописними» картинками повішених «москалів» викликав цілу хвилю обговорень. Віталію навіть ЗМІ «приписують» п’ять років позбавлення волі за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Не всі розуміють, що і сама спільнота, і календар — відвертий «стьоб» і така собі відповідь на маразматичні заяви про «звєр­ствуванія бандерівців» і приниження росіян.

«Докотився» Віталій до такого життя не одразу: «У Києві люди жили у штучно створеному російськомовному середовищі, — каже хлопець, який за фахом, до речі, історик. — Це у Луцьку чи Тернополі дітей змалку залучали до патріотичних організацій, вчили мові, а у нас школи — російськомовні, батьки — теж, ще й байки про страшних «бандерівців» ходили. У нас було своє життя: навколо — кримінал, дворові «розборки» і специфічний російськомовний сленг — літературній українській мові ніде було взятися. Київ і зараз лишається значною мірою російськомовним — це ще спадок від «совка». Досі часто чуєш у транспорті, як якийсь хлопець спілкується із кимсь по телефону тернопільською говіркою, а потім до водія звертається: «Астанавітє на слєдующєй».

Особливого пафосу у своєму переході на українську Віталій не бачить: «Я не знаю, як це на­звати: пробудження свідомості, голос крові... Насправді ніхто нас не пробуджував! Ми почали читати, вчити історію, плюс саме поводження простих «рускіх» сприяло нашій українізації. І не хотів бути українським націоналістом, а станеш! З іншого боку, якщо хтось хоче, щоб була україномовна атмосфера, він її має сам створити. Зараз я здебільшого україномовний. Але зі своїми друзями я часто автоматично переходжу на російську. Однак часто я чую, як хтось із «моїх» силкується говорити українською — із такими потугами! Але ж намагається! ».

ВИХІД Є!

Мода на мову «рулить»

Олександр Вишняк наводить цифри: в Україні 86% населення володіє українською мовою, але розмовляють нею лише близько половини. «Жива мова залежить від мовного середовища, — каже науковець. — Населення мігрує із маленьких міст і сіл у великі населені пункти, де здебільшого переважає російська мова. Процес русифікації живої української мови також триває в роки незалежності України».

«В українського етносу та культури та ж сама проблема, що і в будь–якої іншої світової, — зауважує Олег Покальчук . — Вона має запропонувати своїм громадянам, народженим у цій культурі, «повістку дня», яку хотілося би наслідувати. Українська культура має бути сучасною, відповідати потребам сьогодення. Тоді російськомовні українці перейдуть на українську. І все. Тут крапка. Бо інакше жодні державні програми, заклики і марші не матимуть результату. Люди в повсякденному житті керуються іншими мотиваціями, ніж хотілося б політикам. Їхні рефлексії на рівні: подобається чи ні, чи корисно, чи зручно, чи сучасно...»

«Пекельний Бульба» певен, що українською заговорять і зацікавляться, коли з’явиться якісний і сучасний україномовний продукт: «Ось згадайте, у 90–х усі російськомовні кияни слухали «Аква–віта», і ніякого «когнітивного дисонансу» не було. Той же мультик «Сімпсони» чи «Тачки» в україномовному перекладі з задоволенням дивляться російськомовні українці. У тому, що немає українського конкурентоспроможного інтелектуального продукту, є тільки наша особиста провина. Над цим просто потрібно працювати, а не спекулювати».