Лише соборна нацiя може бути сильною

Viribus unitis («В єдності сила»). Цей латинський девіз, давно сформульований і застосований для іншої держави, завжди залишається актуальним для України.

Дев’яносто два роки тому в Києві відбулася подія, яка на вiки наперед визначила вектор історичного розвитку в Східній Європі. Учергове за кiлька останнiх столiть був зроблений ще один крок до відродження Української держави. При цьому об’єднання УНР і ЗУНР стало одним з унікальних для світової історії прикладів демократичного, не експансіоністського, збирання територій в єдиній суверенній державі.

Свідок тих подій, відомий український політичний діяч і публіцист Сергій Єфремов, писав: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах».

Воля людей, проголошена на площі Святої Софії, стала силою, яка привела нас до незалежності у 1991 році. Ми довели світові, що ніхто й ніщо не може упокорити єдиний народ, який прагне свободи й гідного життя у власній державі.

Попри століття роз’єд­наності, переслідувань і національного гноблення з боку чужих держав прагнення українців до соборності пробилося, як зело, крізь асфальт імперій.

Ця подія залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу, спонукаючи до відновлення нашої цілісності в рамках національної держави.

На честь цього дня 22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопільщині гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто–блакитні прапори, за що потрапив до радянського концтабору.

22 січня 1978 р. на знак протесту проти русифiкацiї українського народу біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе правозахисник Олекса Гірник із Калуша.

На згадку про проголошення Акту Соборності у січні 1990 року сотні тисяч українців узялися за руки, утворивши «живий ланцюг» від Києва до Львова. Можливо, саме ця символічна єдність була вирішальною для розвалу конаючого Радянського Союзу.

Тому не вірте тим, хто стверджує, що, мовляв, незалежність була подарована українцям із примхи долі. Це не так. Важко знайти в Європi нацiю, яка б так дорого заплатила за право мати власну державу. І українці стали для інших прикладом того, як спільна воля народу ламає кордони і змінює хід історії.

Незалежність стала матеріалізацією прагнень мільйонів українців жити у своїй — незалежній і єдиній державі. Споруда Української держави побудована з брил єдиної культури, скріплена цементом єдиної мови, замішаним на крові тисяч борців за волю України.

Я не поділяю думку про те, що Україну і досі роз’єднують невидимі внутрішні кордони. Їх придумали ті, хто не хоче бачити українців неподільними, сильними, єдиними у своїх прагненнях та діях.

Це вони придумують міфи про принципову опозицію Сходу і Заходу, Центру і Півдня, посилаючись, наприклад, на результати голосування під час президентських виборів 2004 та 2010 років. Однак нікому і на думку на спадає говорити про можливий розпад Польщі, де Східна Польща голосувала за Ярослава Качинського, а Західна — за Броніслава Коморовського. І такi приклади можна навести для кожної демократичної країни, де відбуваються вільні вибори.

У 2004 році на Майдані Західна і Східна Україна представляли єдиний суспільний організм, були спільними у прагненні справедливості і прогресу.

Хотів би наголосити, що «єдність» — це не механічне поєднання різних частин України і не формальна повага до принципу неподільності країни. День Соборності — це не просто свято нашої нацiональної, iсторичної i, безумовно, територіальної єдності. І справжнє його значення виходить далеко за межі суто політичних чи навіть історичних рамок.

День Соборності — це свято спільної волі народу. У прагненні соборності сконцентровано потужний духовний зміст, що дає сили українській нації і впевненість у майбутньому.

Про це треба сьогодні пам’ятати. Адже найбільш небезпечним для соборності країни є власний розбрат i гуманітарна окупація — приниження статусу української мови та переписування нашої історії відповідно до радянських та російських імперських підходів.

Не може бути двох дер­жавних мов, ворогуючих церков чи конфліктуючих історій єдиної України.

Нинi — час об’єднання навколо нацiональних цiнностей, мета яких — змiцнення єдностi України.

Переконаний, це можливо лише через утвердження власної iдентичностi, власного нацiонального iменi, мови, пам’ятi, творення єдиного сучасного культурного, iнформацiйного українського простору, поширення знань українцiв про себе i свою країну.

У цьому завжди знаходилася потуга нацiї, i економiчна в тому числi.

Лише соборна нацiя може бути сильною. Лише в єдностi ми зможемо ефективно вирiшувати великi економiчнi та соцiальнi завдання, якi стоять перед країною.

Віктор ЮЩЕНКО,
Президент України (2005—2010 роки)