Церква у селі Кам’янка, за яку йде боротьба.
Майже півтора місяця пройшло з того часу, коли у селі Кам’янка, що у Тельманівському районі на Донеччині, невідомі молодчики під керівництвом відомих у Донецьку бізнесменів Анатолія Корюка та Наума Малтопарана силою намагалися захопити храм Вознесіння Господнього, а тутешню релігійну громаду «повернути» у лоно Московського патріархату. Перед цим у селі провели відповідну роботу, намагаючись налаштувати громаду проти церкви Київського патріархату й настоятеля храму отця Христофора та парафіян. Але провокація не вдалася. Вірні Київському патріархату, а також священики Донеччини на чолі з архієпископом Донецьким і Маріупольським Сергієм, зуміли протистояти натиску непроханих гостей. Варто нагадати, що войовничо налаштовані прихильники «Русского міра» брутально повелися з владикою, не допускали на збори, штовхнули та порвали йому підрясник. А на зборах поливали брудом духовенство КП, звинувачуючи його в усіх смертних гріхах. Тоді підбурювачам не вдалося заручитися підтримкою більшості сільської громади. Але Корюк і компанія пообіцяли повернутися до цього питання.
Щоб створити об’єктивну картину того, що відбувається навколо храму, автор цих рядків вирушив до епіцентру події — в донбаську глибинку. Приїхавши в Кам’янку, одразу взяв курс на церкву, яка вивищувалася у центрі села. Оскільки приїхав у неділю вранці, то як православний відвідав церковну службу. У храмі саме йшла Божественна літургія — правили отець Христофор та отець Іоан, лунали церковні піснеспіви. На службі — близько тридцяти мешканців Кам’янки, переважно жінки середнього i старшого віку. Хоча були й чоловіки, зокрема кілька молодих хлопців. Як для такого села — зовсім звична картина, адже рідко трапляється таке, що на церковній службі у сільському храмі та ще й на сході України яблуку ніде впасти, навіть на великі церковні свята.
Одразу після літургії отець Христофор провів збори парафіян, на яких вони своїми підписами підтвердили свою приналежність до церковної громади Вознесіння Господнього. Тут же у храмі вдалося поспілкуватися з людьми та дізнатися їхню думку з приводу конфлікту. Чесно кажучи, в очах людей читалося занепокоєння, адже майже всі присутні на службі — з перших днів з отцем Христофором засновували парафію і протягом п’ятнадцяти років були разом. «Забрати у нас храм і передати іншим — це означає позбавити нашу громаду можливості спілкування з Богом», — бідкалися прихожани.
«Сьогодні тут люди, які постійно приходять сюди, — каже Галина Лєнч. — А в середньому богослужіння відвідують 20—40 вірян, які належать до громади Вознесіння Господнього Київського патріархату. Перші богослужіння проводили у хаті моєї мами — Марії Терехової, яка померла торік у віці 86 років. Коли громада отримала ще напівзруйнований храм, разом iз мамою і сестрою приходили, чим могли допомагали відновлювати. І так — більшість наших парафіян. Церква стала для нас частинкою життя і забрати її у нас, позбавити богослужіння — означає забрати в нас частину душі, до краю обіднити й так непросте життя. Ми не шукаємо конфліктів і чужого нам не потрібно, але й свого не віддамо. Нам потрібен наш храм, Господь Бог і священик, який править службу. Все інше — від лукавого. Окрім цих людей, які є ядром церковної громади, ніхто молитися сюди не приходив. Я вважаю, що забрати у нас церкву хочуть люди, яким вона зовсім не потрібна, там не йдеться про духовність, їм потрібне лише приміщення».
До речі, Кам’янка — село багатонаціональне. Тут живуть і греко–татари, і німці, і, звичайно ж, українці та росіяни. Спілкуються російською, служба йде також російською. Тому, за словами місцевих мешканців, ніяких мовних незручностей вони не відчувають.
Після служби разом iз парафіянами та священиками КП, які приїхали з Маріуполя, щоб підтримати своїх братів і сестер, направляємося до будівлі колишньої колгоспної їдальні, де вже зібралася громада села на загальні збори. Коли священики заходили до зали, організатори попередили, що питання храму сьогодні розглядатися не буде. На цьому на початку зборів наголосив і сільський голова Микола Ковбасюк. Тож коли закінчили розглядати господарські питання сільської громади, голова запропонував усім розійтися...
Проте на авансцені з’явився вже відомий пан Анатолій Корюк і попросив залишитися усіх селян, окрім членів церковної громади, яку очолює отець Христофор. Пан Корюк представився як голова новоствореної парафії з аналогічною назвою «Вознесіння Господнього», а потім зачитав указ архієпископа Донецького і Маріупольського Іларіона про реєстрацію православної громади МП і представив кам’янцям її предстоятеля — отця Феогноста — священика Московського патріархату з сусіднього села. Батюшка хоч і намагався стримувати емоції, та це йому не завжди вдавалося. У своєму виступі він не оминув улюбленої теми протистояння двох православних церков. «Я не здивований поведінкою київських священиків, бо вона не змінилася. Пам’ятаю, як у 1992 році у Львівській, Івано–Франківській, Тернопільській областях УНА–УНСО виганяли людей iз храмів, як скотину», — заявив священик МП і додав, що якщо потрібно буде дати відсіч, то, мовляв, за нами не стане. Але хто ж, цікаво знати, зазіхає на власність громади: чи Київський патріархат на храм у сусідній Андріївці, де служить отець Феогност, чи слуга Божий, який приїхав у чуже село з наміром відібрати храм у церкви «неправильної»?
Тут же, на зібранні, новообраний староста громади повідомив про позовну заяву, яку Московський патріархат подав до Донецького господарського суду щодо незаконного володіння церковною громадою «Вознесіння Господнього» храмовою спорудою і тепер чекає на «справедливий» вирок донецької Феміди. Вочевидь пан Корюк зі своєю командою змінили тактику і тепер відбиратимуть церкву у Київського патріархату вже «законним» шляхом.
Якщо представник місцевої громади намагався тримати нейтралітет, то представники обласної держадміністрації, які були присутні на зборах, явно симпатизували Московському патріархату. Особливо раділа успіхам новоутвореної церковної громади заступник голови Донецької облдержадміністрації Марина Черенкова, відверто аплодуючи тактичним успіхам представників МП. Зацікавленість у діяльності московської церкви виявляла і директорка місцевої школи, яка, до рішення суду, готова надати приміщення у школі для проведення служби новоствореній громаді.
З особистого спілкування з Анатолієм Корюком стало відомо, що вже цими днями вони очікують із суду позитивний результат. Досвідчений у подібних справах бізнесмен настільки упевнений у перемозі, що навіть не зміг назвати судову установу, до якої було направлено позов. «Цим займається адвокат», — відповів пан Корюк. На запитання, що ж не влаштовує його у діяльності церковної громади чи особисто у діях настоятеля церкви отця Христофора, відповів, що «більшість односельчан добре ставиться до священика. А не подобається бізнесменові «стан церкви, яка є надбанням усієї сільської громади і має бути в належному стані та служити всім».
У разі, коли суд визнає правомірність дій парафії Київського патріархату, то зі слів бізнесмена стало зрозуміло, що споруду можуть закрити зовсім, бо, на його думку, приміщення не відповідає санітарним нормам і будь–яка комісія може повісити на двері храму замок.
Священики Київського патріархату обурені намаганнями Московської церкви переписати документи на культову споруду на користь МП. «Я жодного разу не бачив, щоб Київський патріархат так нахабно вдирався до храму. Це справді рейдерське захоплення. Хіба так повинні поводитися православні християни? Хіба можна назвати священиками людей, які, як ті вовки в овечих шкурах, вдираються до храму через вікно», — дивується людям у рясах отець Володимир (Коскін).
Зрештою зрозуміло, що протистояння навколо кам’янського храму носить різноплановий характер. І в його основі не лише релігійне підґрунтя, а й бізнесове, а отже, й політичне. На думку священиків та політологів, тут задіяні бізнесові інтереси, а ініціатива протистояння йде від владних структур, які надають преференції тим, хто підтримує «правильну» церкву. Очевидно, що церковна громада Кам’янки та її настоятель — лише чергові жертви антиукраїнських ігрищ влади, яка надає преференції одним і повністю ігнорує права інших. Хоча, як сказав на зборах Анатолій Корюк, «ми ж з вами живемо не в банді, а в правовій державі». Дуже хотілося б, щоб його слова не розходилися з ділом і якнайшвидше стали реальністю.
Стіни храму, за який триває боротьба, були зведені німецькими колоністами наприкінці XIX століття. Під час більшовицького безбожництва церкву Вознесіння Господнього використовували не за призначенням, і лише кілька років під час Другої світової війни в її стінах правилася служба. Потім тут був склад. В останні роки радянської влади та перші роки незалежності, коли царювала пора тотальної «прихватизації» нікому не потрібна храмова споруда, а точніше її рештки, чекала на остаточне розграбування. Рознесли б по цеглині — така доля очікувала храм, якби у 1996 році отець Христофор не організував православну парафію під егідою Київського патріархату. Молодий священик разом з однодумцями–парафіянами потроху стали відновлювати храм. Із миру по нитці, за 15 років пам’ятка архітектури набула досить пристойних обрисів — з’явилися розкішні баня та дзвіниця, обштукатурили зсередини і тепер малярі розписують стіни.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
