Ма­ми, що «жи­вуть» у те­ле­фо­ні

      На сьо­год­ні в Іта­лії — по­над пів­міль­йо­на «на­ших». «Я ще не зус­т­рі­чав та­ко­го міс­теч­ка, се­ла чи ху­то­ра, де не бу­ло б ук­ра­їн­ців», — ка­же ко­ор­ди­на­тор ук­ра­їн­ців гре­ко-ка­то­ли­ків у Іта­лії отець Ва­силь По­точ­няк, який уп­ро­довж трьох ро­ків що­тиж­ня по 3-4 дні про­во­дить у до­ро­зі, про­ві­ду­ю­чи й гур­ту­ю­чи спів­віт­чиз­ни­ків у різ­них міс­це­вос­тях Апен­нін­сь­ко­го пі­вос­т­ро­ва. Близь­ко 90 від­сот­ків за­ро­біт­чан в Іта­лії — це жін­ки, пе­ре­важ­но се­ред­ньо­го ві­ку. Своє пе­ре­бу­ван­ня «у най­мах на чу­жи­ні» во­ни роз­ці­ню­ють як ви­ко­нан­ня ма­те­рин­сь­ко­го обов'яз­ку. Ад­же тут во­ни за­роб­ля­ють на нав­чан­ня, лі­ку­ван­ня і їжу сво­їм ді­тям та ще на те, щоб зап­ла­ти­ти за світ­ло і газ у квар­ти­рах, де за­ли­ши­ли­ся з ро­ди­ча­ми, а то й iз су­сі­да­ми їх­ні донь­ки й си­ни. Ста­тис­ти­ка свід­чить, що за­га­лом близь­ко 5 міль­йо­нів ук­ра­їн­сь­ких жі­нок пе­ре­бу­ва­ють за кор­до­ном на за­ро­біт­ках — і це в се­ред­ньо­му 5 міль­йо­нів на­пів­си­ріт в Ук­ра­ї­ні: біль­шість за­ро­біт­ча­нок ма­ють по 2-3 ди­ти­ни. Але чо­му ж свій ма­те­рин­сь­кий обов'язок во­ни не мо­жуть ви­ко­на­ти на Бать­ків­щи­ні?

      «Я їха­ла до Іта­лії, бо му­си­ла за­ро­би­ти гро­шей: донь­ка за­кін­чи­ла ме­дич­не учи­ли­ще і хо­ті­ла ста­ти лі­ка­рем, — роз­по­ві­дає па­ні Оль­га з Тер­но­по­ля, яка ни­ні меш­кає у міс­ті Бре­шіа на пів­но­чі Іта­лії. — Я ба­чи­ла, що ди­ти­на хо­че вчи­ти­ся, і мо­їм ма­те­рин­сь­ким обов'яз­ком бу­ло за­без­пе­чи­ти їй ос­ві­ту». На Тер­но­піль­сь­ко­му ба­вов­ня­но­му ком­бі­на­ті, де во­на ра­ні­ше пра­цю­ва­ла еко­но­міс­том, зар­п­ла­ту три ро­ки ви­да­ва­ли тка­ни­ною, і тре­ба бу­ло пос­тій­но шу­ка­ти, де про­да­ти ті осо­руж­ні су­вої. Ось уже 5 ро­ків па­ні Оль­га ус­піш­но за­роб­ляє і над­си­лає донь­ці гро­ші, хо­ча не впев­не­на, що, за­кін­чив­ши нав­чан­ня, та змо­же про­жи­ти, пра­цю­ю­чи в Ук­ра­ї­ні за фа­хом... «Нам у лі­кар­ні вип­ла­чу­ва­ли зар­п­ла­ту го­ріл­кою. Гро­шей не пла­ти­ли, і ми май­же всі по­ви­їж­д­жа­ли», — роз­по­ві­дає Ган­на Шу­лик з Тер­но­по­ля, яка ра­зом з дво­ма сес­т­ра­ми сьо­год­ні за­роб­ляє у міс­ті Фер­ра­ра на нав­чан­ня ді­тей. «Ко­ли від­чи­ня­єш по­рож­ній хо­ло­диль­ник, а ди­ти­на хо­че їс­ти, то зму­ше­на їха­ти на за­ро­біт­ки», — ка­же львів'ян­ка Га­ли­на Фур­дін. «18 ро­ків ми жи­ли в сі­мей­но­му гур­то­жит­ку, еко­но­ми­ли на всьо­му, щоб ку­пи­ти квар­ти­ру, — зга­дує Ган­на Шус­так зі Льво­ва. — Гро­ші про­па­ли, за­ли­ши­ла­ся тіль­ки книж­ка». Не­що­дав­но па­ні Ган­на вик­ли­ка­ла до Іта­лії сво­го чо­ло­ві­ка, і ді­ти, які жи­вуть у ба­бу­сі, зав­дя­ки за­кор­дон­ним за­ро­біт­кам бать­ків ма­ють змо­гу вчи­ти­ся. Па­ні Оле­ну з Іва­но-Фран­ків­сь­ка з ро­бо­ти в Ощад­но­му бан­ку не ско­ро­чу­ва­ли — во­на піш­ла са­ма, бо не мог­ла про­го­ду­ва­ти трьох ді­тей на 120 гри­вень. Чо­ло­вік пра­цю­вав на ра­ді­о­за­во­ді, де по пів­ро­ку не да­ва­ли зар­п­ла­ти. Во­на про­да­ла з ха­ти одяг, тум­боч­ки, акор­де­он, ди­тя­чі лі­жеч­ка. А 1999 ро­ку на­ва­жи­ла­ся по­ї­ха­ти до Іта­лії. «До ме­не о шос­тій ве­чо­ра за­те­ле­фо­ну­ва­ли, що зав­т­ра ра­но маю ви­їж­д­жа­ти, — зга­дує па­ні Оле­на. — Ці 12 го­дин бу­ли страш­ні. Я о дру­гій но­чі стриг­ла­ся, а о тре­тій про­си­ла у су­сід­ки джин­си, бо не ма­ла в чо­му їха­ти. По­зи­чи­ла 1200 до­ла­рів, а по­тім рік і два мі­ся­ці від­да­ва­ла. Я вже тут прой­ш­ла Крим, Рим і мід­ні тру­би. Ма­му поховали, бать­ка — не мог­ла до­до­му по­ї­ха­ти. Стар­шій донь­ці ро­би­ли ве­сіл­ля без ме­не. Те­пер ось у се­ре­дуль­шої ви­пус­к­ний бу­де без ме­не, бо не пус­ка­ють».

      «Я ба­чу, скіль­ки жі­нок тут у деп­ре­сії, — роз­по­ві­дає Ма­рія Яки­мо­вич iз Львів­щи­ни, ко­лиш­ній лі­кар. — Ми не мо­же­мо дов­го го­во­ри­ти по те­ле­фо­ну, бо до­ро­го, але ж ко­жен хо­че по­чу­ти го­ло­сок сво­єї ди­ти­ни». Обид­ві донь­ки па­ні Ма­рії — лі­ка­рі. Од­ній з них во­на до­по­ма­гає, бо, пра­цю­ю­чи в ук­ра­їн­сь­кій лі­кар­ні, та має 240 гри­вень плат­ні. Дру­га донь­ка по­ї­ха­ла на за­ро­біт­ки в Аме­ри­ку. «Наш дип­лом ні­де не ці­ну­єть­ся, — ка­же па­ні Ма­рія. — Але я знаю, що у нас ви­со­кий рі­вень ос­ві­ти. Мій 14-річ­ний внук, який вчить­ся у Нью-Йо­р­ку, ко­ли я про­шу йо­го по­вер­ну­ти­ся в Ук­ра­ї­ну, ка­же: «Ба­бу­сю, як­що я вер­ну­ся, то пі­ду, на­пев­не, у 5-й клас». А там він за­кін­чує 8-й».

      За кож­ною та­кою жит­тє­вою іс­то­рі­єю — ти­ся­чі по­діб­них. Май­же по­ло­ви­на ук­ра­ї­нок, які сьо­год­ні в Іта­лії дог­ля­да­ють за ста­ри­ми, ду­шев­нох­во­ри­ми, ці­ло­ден­но ми­ють по­суд і ва­рять ма­ка­ро­ни, ма­ють ви­щу ос­ві­ту. Це му­зи­кан­ти, вчи­те­лі, ме­ди­ки, еко­но­міс­ти, на­у­ков­ці. Іта­лій­ці ди­ву­ють­ся на­шим жін­кам: і го­ту­ють смач­но, і ви­ши­ва­ють, і ро­зум­ні, і гар­ні. Комп'ютер зла­мав­ся — «до­мо­гос­по­дар­ка» з ви­щою тех­ніч­ною ос­ві­тою ка­же: «Не жу­ріть­ся, я за­раз по­ла­год­жу!». І ла­го­дить. «На­ші дер­жав­ні му­жі не да­ли нам мож­ли­вос­ті за­ро­би­ти вдо­ма, во­ни нас виш­тов­ха­ли за кор­дон, щоб ми, за­роб­ля­ю­чи тут, платили там за газ, во­ду, світ­ло і цим на­пов­ню­ва­ли їх­ні ки­ше­ні», — пе­ре­ко­на­ні ук­ра­їн­ки.

      Зв'язок з рід­ним кра­єм — че­рез «бу­си», що кур­су­ють між міс­та­ми Ук­ра­ї­ни й Іта­лії, при­во­зя­чи «апен­нін­цям» ук­ра­їн­сь­кі га­зе­ти та віс­точ­ки з до­му — лис­ти й фо­тог­ра­фії ді­тей і вну­ків. Ко­ли зби­ра­ють­ся у не­ді­лю в пар­ку, ко­жен ті­шить­ся, що ді­ти доб­ре вчать­ся, що вдо­ма по­са­ди­ли го­ро­ди­ну. Як­що хтось го­во­рить про ді­тей, про ма­тір,  усi від­ра­зу пла­чуть... «Ми рос­ти­мо сво­їх ді­тей по лис­тах», — жу­рять­ся ма­те­рі. «Ко­ли жін­ка їде на за­ро­біт­ки, ба­га­то сі­мей роз­па­да­єть­ся, — роз­по­ві­дає па­ні Ні­на з Тер­но­піль­щи­ни, яка на за­роб­ле­ні в Іта­лії кош­ти ут­ри­мує в Ук­ра­ї­ні ма­му-пен­сі­о­нер­ку і де­ся­ти­річ­но­го си­на. — Дру­жи­на за­роб­ляє й над­си­лає гро­ші, а він на них ут­ри­мує ін­шу жін­ку. А діт­ки, які ли­ша­ють­ся са­мі без ма­ми, у кла­сі од­не до од­но­го ка­жуть: «Ти та­кож іта­лій­сь­кий?». Три­річ­на ди­ти­на си­дить бі­ля те­ле­фо­ну: «Ма­ма там!». При­ї­ха­ла ма­ма, а ди­ти­на пи­тає: «А ви хто?». Ді­тей ли­ша­ють під­літ­ка­ми, а при­їж­д­жа­ють — во­ни вже од­ру­жу­ють­ся. І вже не пот­ре­бу­ють ма­те­рів. Во­ни є ду­шев­ни­ми ін­ва­лі­да­ми. Тіль­ки че­ка­ють пе­ре­да­чі».

      Щоб під­т­ри­ма­ти ук­ра­їн­сь­ких ма­те­рів і по­ка­за­ти іта­лій­цям на­шу куль­ту­ру, Апос­толь­сь­ка ві­зи­та­ту­ра Ук­ра­їн­сь­кої гре­ко-ка­то­лиць­кої цер­к­ви в Іта­лії ви­рі­ши­ла влаш­ту­ва­ти для жі­нок гар­не свя­то. На по­чат­ку 2002 ро­ку в од­ній з ба­зи­лік Ри­му 12 іні­ці­а­тив­них свя­ще­ни­ків, се­мі­на­рис­тів і гро­мад­сь­ких «смо­лос­ки­пів» ви­ма­лю­ва­ли ідею Свя­та ма­те­рі за учас­тю ві­до­мих ук­ра­їн­сь­ких ар­тис­тів. Дру­ге свя­то го­ту­ва­ли вже 20, а цьо­го ро­ку 40 лю­дей. За під­ра­хун­ка­ми, пер­ше свя­то кош­ту­ва­ло 6-8 ти­сяч до­ла­рів. Час­ти­на на­ших лю­дей в Іта­лії, за­ро­бив­ши гро­ші, вкла­да­ють їх в ук­ра­їн­сь­ку спра­ву. Так, 5 жі­нок зак­ла­ли свої гро­ші, щоб ор­га­ні­зу­ва­ти цьо­го­річ­не Свя­то ма­те­рі. На цей раз не бу­ло спон­со­рів, то­му до­ве­ло­ся тро­хи збіль­ши­ти ці­ну за квит­ки на кон­цер­ти. Ор­га­ні­за­цій­но до­по­ма­га­ли Хрис­ти­ян­сь­ке то­ва­рис­т­во ук­ра­їн­ців в Іта­лії, а та­кож по­соль­с­т­во Ук­ра­ї­ни в Іта­лії (зок­ре­ма кон­суль­сь­кий від­діл у Ри­мі), мо­нас­тир от­ців-ва­си­лі­ан, громада сес­тер Не­по­роч­ної Ді­ви Ма­рії.

      Прог­ра­ма три­ва­ла ці­лий тиж­день, у свят­ку­ван­ні взя­ли участь близь­ко 8 ти­сяч ук­ра­їн­ців. Ар­тис­ти, яких зап­ро­си­ли на про­хан­ня за­ро­біт­чан, — Пав­ло Двор­сь­кий (він уп­ро­довж трьох ро­ків бе­ре участь у свя­ті, а цьо­го ро­ку під­го­ту­вав ще й цикл іта­лій­сь­ких пі­сень, се­ред них тво­ри, які на­пи­сав ра­зом з по­е­те­сою Да­ні­ел­ою Ав­гус­ти­нел­лі), Та­рас Пет­ри­нен­ко і Те­тя­на Го­ро­бець, Олек­сандр По­но­марьов, гу­мо­рист Гри­го­рій Дра­пак, ду­ет «Ярос­лав-На», гурт «Со­ко­ли» — пра­цю­ва­ли в різ­них міс­тах: Бре­шії, Бо­лоньї, Мі­ла­ні, Не­а­по­лі, Тер­ні, Ред­жо-Емі­лії, Фер­ра­рі, Ве­не­ції. І всі ра­зом 9 трав­ня вис­ту­па­ли в Ри­мі на пло­щі пе­ред ук­ра­їн­сь­кою ба­зи­лі­кою свя­тої Со­фії, ку­ди за­ро­біт­ча­ни з різ­них міст при­ї­ха­ли на 26 ав­то­бу­сах. У Ри­мі від­бу­ли­ся ве­чо­ри по­е­зії (ба­га­то хто з ук­ра­ї­нок пи­ше гар­ні вір­ші) та пі­сен­ної твор­чос­ті за­ро­біт­чан, фо­то­вис­тав­ка про жит­тя ук­ра­їн­сь­ких гро­мад в Іта­лії (яких є по­над 80), ніч­ні чу­ван­ня на те­му: «Як жи­ти в Бо­зі у те­пе­ріш­ньо­му сві­ті» й ар­хi­є­рей­сь­ка свя­та лі­тур­гія в суп­ро­во­ді мо­ло­діж­но­го хо­ру «Со­фія» з Ри­му, яку очо­лив Бла­жен­ній­ший пат­рі­арх УГКЦ Лю­бо­мир кар­ди­нал Гу­зар.

      «Ми ду­же за­до­во­ле­ні, що до нас при­ї­ха­ли ар­тис­ти, що на­ша цер­к­ва нас гур­тує, — ка­же Олек­сан­д­ра Сас iз Тер­но­по­ля. — Ми по­ба­чи­ли, що в Ри­мі є ку­то­чок ук­ра­їн­сь­кої зем­лі. Си­дя­чи на ве­ли­кій га­ля­ви­ні поб­ли­зу со­бо­ру свя­тої Со­фії і слу­ха­ю­чи піс­ні, ми від­чу­ли за­пах ско­ше­ної трави. І по­чу­ва­ли­ся, не­мов удо­ма. Ми по­но­ви­ли си­ли, які ви­чер­па­ли за кіль­ка ро­ків». Трап­ля­ли­ся і нес­по­ді­ван­ки: «Моя донь­ка у Кри­во­му Ро­зі ні­ко­ли не ба­чи­ла гур­ту «Пік­кар­дій­сь­ка тер­ція», тіль­ки чу­ла в за­пи­сах, — роз­по­ві­дає На­та­ля Дов­галь. — А ми­ну­ло­го ро­ку цей гурт при­їз­див до нас в Іта­лію на День ма­те­рі. Я под­з­во­ни­ла донь­ці, а во­на ка­же: «Ма­мо, для цьо­го вар­то бу­ло по­ї­ха­ти в Іта­лію!».

      Цьо­го ро­ку ма­те­рям бу­ло при­єм­но по­чу­ти ау­ді­оп­ри­ві­тан­ня від Вік­то­ра Ющен­ка, а та­кож кон­су­ла Вік­то­ра Га­моць­ко­го, пос­ла Ук­ра­ї­ни при Апос­толь­сь­кій сто­ли­ці Ва­ти­кан Гри­го­рія Хо­рун­жо­го і пред­с­тав­ни­ка від ме­ра Ри­му — Ма­у­ріц­ціо Бар­то­луч­чі. Іта­лій­ці зав­дя­ки вда­лим кон­цер­там від­чу­ли до ук­ра­їн­сь­ких за­ро­біт­чан по­ва­гу. Бо та­ко­го ще не бу­ва­ло, щоб пред­с­тав­ни­ки ді­ас­по­ри змог­ли ор­га­ні­зу­ва­ти на пло­щі у Ри­мі та­ке гар­не свя­то.