Єпископ Мілан Шашик: «Двічі на тиждень я ходив у тюрму»

      «Християнська віра, якщо вона не закінчується на обряді, а переноситься до щоденного життя, є великим даром, — каже єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашик. — Мені приємно сьогодні бачити молодих людей, з якими ми займалися в підпіллі у часи комуністичного нагляду і котрі вже давно стали дорослими. Абсолютна більшість iз них успішні в житті, мають гарні сімї. Дехто — і семеро дітей. Вони живуть як християни і виховують своїх дітей як християн. І це найбільша радість для мене».

      На Закарпатті Мілан Шашик працює недовго: з січня минулого року. За короткий час владика Мілан зумів внести новий струмінь у життя закарпатських греко-католиків. Церква почала стрімко розвиватися, а її образ почав набувати нових, європейських, рис. Було завершене будівництво богословської академії, тепер семінаристи можуть жити в нормальних умовах, мають ширші обрії для духовного й інтелектуального розвитку. Повернулися до семінарії закарпатці, які навчалися в Галичині — кількість семінаристів зросла майже втричі. Висвятили 17 священиків, відкрили десять нових церков.

      — Владико, минуло вже більше року, як ви очолили Мукачівську греко-католицьку єпархію...

      — Проте минуло понад 13 років з часу моїх перших відвідин Закарпаття. Чесно кажучи, не думав, що проблеми настільки важкі. Те, що сталося з греко-католицькою церквою на Закарпатті за радянських часiв, — справді катастрофа. Про ці переслідування за віру можна нині багато прочитати та почути, але виправляти наслідки того, що сталося — неймовірно важко. Я відчув тоталітаризм на власній шкурі. Але коли побачив те, що коїлося тут, то зрозумів, що в Чехословаччині ще панувала «демократія». Тут же відбувалося плановане нищення українського народу. Я бував у селах Центральної України, де до революції проживало кілька тисяч католиків. А тепер я зустрічав там кількох чоловік. Решту вивезли до Сибіру. Неважко зрозуміти, чому люди так повільно відкривалися, так неохоче розповідали про це. Вони боялися, що старі часи можуть повернутися.

      Нині я живу в будинку, де мешкав єпископ-мученик Олександр Хіра. Саме звідси його забрали у в'язницю. Тут зберігається його єпископська шапочка і порізана проскура, яку він підготував до служби, котру  йому не судилося відправити. Вона вже десятиліттями не псується і не пліснявіє. Це є для мене духовним свідченням, що Бог і далі опікується нашою церквою. Адже стільки було покладено сил і злоби на знищення нашої церкви, а вона, хоч і поранена, вийшла з підпілля і розвивається. Це свідчить, що Бог з нами.

      — Можна сказати, що ви починаєте практично з нуля?

      — Так казати було би несправедливо стосовно тих, що трудилися на церковному полі в останнє десятиріччя. Але наше нищення було таким страшним, що ці 14 років легалізації церкви не змогли залікувати навіть половини ран. Я часто повторюю, що лише Господь Бог може тут щось зробити. Ми не маємо навіть основного — нормальних умов для праці.

      — Маєте на увазі єпархіальне управління, яке розмістилося у невеличкій хатині?

      — І це також. Але ми не маємо можливості і для душпастирської роботи. Майже 70 відсотків наших громад не мають храму, де можуть спокійно молитися. І про яку катехізацію чи духовну роботу з молоддю можна говорити, якщо нема де зібратися? Якщо нам і повертають парафіяльні будинки, то у жахливому стані.

      До сьогодні є населені пункти, де не хочуть реєструвати греко-католицькі громади. Люди часто бояться визнати, що вони є греко-католиками, оскільки є випадки тероризування тих, хто подав документи на реєстрацію. Я був шокований випадком у Рахівському районі: у селі Луги створили спеціальну комісію з чиновників та батюшки, які викликали до себе всіх, хто підписався за реєстрацію греко-католицької громади, і, погрожуючи, вимагали відкликати свої підписи.

      — А в сусідніх областях становище УГКЦ таке ж, як і на Закарпатті?

      — Ясна річ, греко-католики Закарпаття почуваються значно краще, ніж у Центральнiй чи Східнiй Українi, де вони є в абсолютній меншості. Хоча в Центральній і Східній Україні я бачив багато католиків. Вони шукали контактів зі своєю церквою. У Запоріжжі я зустрів подружжя, яке проїхало з дому 80 кілометрів і ночувало на вокзалі, тому що почуло по радіо, що тут є католицька капличка. Таких зустрічей було багато, і вони завжди додавали мені сил. Але ситуація на Закарпатті набагато гірша, ніж у сусідній Галичині, де вірники в більшості повернулися до своєї материнської греко-католицької віри. Там віддали церкві майно, храми, монастирі, будинки, відібрані після 1946 року. У нас же повернуто лише чверть греко-католицьких храмів. Жодного будинку не повернули в Ужгороді, а це чоловічий монастир (нині фізфак Ужгородського університету), жіночий монастир, сиротинець, інтернат, єпископська резиденція.

      — А як у Словаччині? Мабуть, там у священиків зовсім інші проблеми, умови праці, цілі?

      — Після роботи в Києві я на два роки повернувся до Словаччини, займався з кандидатами до нашого чернечого чину лазаристів, викладав на теологічному факультеті в Банській Бистриці. Окрім того, ще з трьома священиками обслуговував дві в'язниці, дві лікарні, два будинки для літніх людей. Двічі на тиждень я ходив до тюрми, де спілкувався з тими, хто вдруге йшов на засудження або чекав вироку. Навідували тих, хто в будинку для лiтнiх людей страждав через брак уваги дітей. У Словаччині дуже добре налагоджена духовна робота у соціальних установах. Є каплички в казармах, лікарнях, тюрмах, будинках для літніх людей. Усі стараються, щоб по можливості відправлялися богослужіння різних конфесій. Це був дуже важкий, виснажливий період. Адже доводилося постійно зустрічатися з тими, хто страждає. До речі, нині всі словацькі семінаристи повинні пробути рік практики у таких установах.

      Цікаво, що коли я вже був іменований на єпископа, треба було обрати девіз для єпископського герба. Після молитви я відкрив Євангеліє, і перші слова, що мені впали в око, були: «Послав мене благовістити вбогим». А це є якраз гаслом нашого чернечого ордену, який у різних країнах має різні назви. У Польщі нас називають місіонерами, в Італії — вінцентінами, в Німеччині, Австрії, Франції — лазаристами. Сьогодні у світі є понад 4 тисячі наших братів, вони працюють по всіх континентах, несучи християнську віру в маргінеси суспільства. Орден заснував у 1625 році у Франції святий Вінсент де Пол, один з найвідоміших церковних діячів XVII століття. Назва «лазаристи» походить від першого нашого монастиря, який був у Франції — дім святого Лазаря біля Парижа.

      На Закарпатті перша громада лазаристів працює з 1990 року в Перечині. А взагалі, в Україну перші наші ченці прийшли ще наприкінці XVII століття, до Дрогобича. Близько 1750 року вони вже працювали в Ізяславі, Житомирі, Кам'янець-Подільському. У ХІХ столітті їх ліквідував царський уряд, коли почалися переслідування католиків. Залишилися громади лише у Львові.

      — Як  складаються на Закарпатті стосунки УГКЦ з владою, з православною церквою?

      — На словах відчуваємо постійну підтримку. Але конкретних результатів небагато. Великою проблемою є те, що, на відміну від інших країн, після легалізації не відбулося реабілітації греко-католицької церкви і не повернуто наше майно. Адже якщо церква відділена від держави, вона має на щось існувати. А в нас ці засоби існування забрали. Наша церква надзвичайно бідна, і говорити про якусь доброчинність у таких умовах складно. У Словаччині держава виділяє великі гроші на підтримку церков чи церковних будинків, їхній ремонт. Є країни, які не дають кошти на церкву, але там люди більш забезпечені матеріально і самі утримують притулки, школи, установи і навіть лікарні.

      А з православною церквою стосунки дуже складні. Є публічний потиск рук, християнський поцілунок миру, але нема за тим кроків, які свідчать, що щось міняється на краще. Я думаю, що потрібно більше доброї волі з боку православної церкви. Мусить бути компроміс і християнське співжиття. Маємо судові рішення, коли храм належить греко-католикам, а ми не можемо добитися навіть почергового богослужіння.

      Цього року на Різдво єпископ з вірниками уперше молилися на вулиці. Бо «домовленості» з православним владикою Агапітом про почерговість богослужінь у Великих Лазах, Бенедиківцях, передачу дерев'яної церкви у Кострині не були зреалізовані. Коли ми правили службу на морозі, церква була зачинена на колодицю і нікого в ній не було. Був сильний протяг, і хоча ми тепло вдягнулися, дуже змерзли. Але я усвідомлював: ці люди вже чотирнадцяту зиму так моляться біля свого храму. Бенедиківці належать до Ракошинської сільської ради, в якій є сім церков. П'ять із них до 1949-го року належали греко-католикам. Тепер усі церкви — православні, хоча тут зареєстровано три греко-католицькі громади. І попри те, що є рішення суду про передачу Бенедиківської церкви УГКЦ, наші вірники змушені молитися надворі. Про яку християнську мораль чи гуманність можна говорити?

      — Відомо, що єпархія подала позов у суд на повернення єпископської резиденції, де зараз знаходиться бібліотека Ужгородського нацiонального унiверситету.

      — Ми подали позов на визнання права нашої власності. Тобто, про негайне відселення бібліотеки не йдеться. Я не думаю, що цю справу треба вирішувати через суд. Адже всім очевидно, що ця будова, яка становить єдиний комплекс із кафедральним собором, повинна належати історичному власнику. Сподіваюся, що знайдеться краще приміщення для університетської бібліотеки. Адже резиденція не пристосована до тих сотень тисяч книжок, які там зберігаються. Не дай Боже, не витримають стародавні перекриття...

      Коли повернулися до Ужгорода мощі Теодора Ромжі, до мене підійшов літній чоловік і сказав: «Владико, я був малим хлопцем, коли мама взяла мене на похорон єпископа-мученика. Пам'ятаю той голосний плач усіх людей, і ще тоді своїм дитячим розумом відчув, що трапилося щось жахливе. І коли мощі Блаженного Теодора назавжди повернулися до собору, для мене це знак, що той жах уже за нами».

      Я думаю, що для сотень тисяч закарпатців повернення резиденції було б таким самим історичним знаком про закінчення ще одного періоду несправедливості стосовно греко-католицької церкви.

      — А що думаєте з приводу осучаснення церкви?

      — Це делікатне питання. З одного боку, люди за своєю природою є консервативними, побоюються нового, того, до чого не звикли. З іншого — бачимо, що церква розвивається і життя перших християн багато в чому відмінне від нашого.  Проте наука церкви залишилася та ж сама. А її різні вияви змінювалися під впливом культур. Тому маємо так багато обрядів — латинський, візантійський, ефіопський... І ніхто не може ствердити, котрий походить від Ісуса Христа. Бо Ісус дав Євангеліє і прислав апостолів його проголошувати. А в різних обставинах, у різних культурах воно, умовно кажучи, по-різному одягнулося. Але це є зовнішня форма.

      Ми мусимо думати, як, зберігаючи нашу традицію, культуру, обряд, нести Євангеліє сучасній людині. Щоб воно було зрозумілим, щоб воно збагачувало, щоб воно було Божим даром, як його і дав Ісус Христос. Адже церква є не тільки для Різдва чи Великодня, куди людина ходить двічі на рік, як у музей, а далі живе своїм життям. Церква має бути серцем суспільства. Дуже просто робити тільки те, що дозволяли при комуністах — молитися у церкві і нікуди не пхатися.

      Проте тут є небезпека, щоб ми не відкинули те, що є суттєвим і важливим. Осучаснення — це пошук місця церкви у сьогоднішньому суспільстві. І нині маємо спитати у себе: чи справді церква є місцем любові і єдності? Чи є ми прикладом християнського життя для інших?  І над цим питанням повинен думати кожен, хто любить Ісуса Христа, незалежно від того, православний він чи католик.

Довідка «УМ»

      На сьогодні Мукачівська греко-католицька єпархія має близько 350 громад, які зареєстровані або от-от будуть зареєстровані. 

      До 1939 року на теренах єпархії було 439 церков, з них 30 було знищено за комуністичного режиму. З понад чотирьох сотень з власності Московського патріархату повернули 103. Ще є 45 новозбудованих і 65 будуються. У 30 храмах здійснюється почергове богослужіння, з них 11 — костелів, люб'язно наданих римо-католиками. Понад 100 громад — кожна третя — взагалі не мають, де молитися. Відновилися монастирі в Малому Березному, Бороняві та Імстичеві, хоча там теж ще не все передано церкві.

Досьє «УМ»

      Перші 14 років духовного служіння отця Мілана Шашика минули у Чехо-Словаччині за часів комунізму. Тоді священику дозволялося тільки відслужити літургію, справити похорон чи вінчання. Підпільно займався з молоддю, разом з іншими священиками збирав молодь у групи з 30 чоловік, які, по два тижні живучи в горах, займалися духовною працею, вивченням Святого Письма. Це було пов'язано з великим ризиком, загрожувало в'язницею. Після падіння в Чехо-Словаччині комуністичного режиму два роки навчався у Римі, набуваючи важливого досвіду вселенськості церкви. Адже серед студентів були представники з цілого світу. Період місійного досвіду в Еквадорі залишив слід на все життя: священик побачив старих, які навчилися читати лише заради того, щоб ознайомитися з Біблією. Понад 10 років працює в Україні — 6 років у нунціатурі у Києві, де пізнав Україну, народ, церкву, наслідки комуністичного режиму, згодом — у 2000-му році — був парохом католиків у Перечині, настоятелем монашої спільноти лазаристів і, зрештою, єпископом, апостольським адміністратором Мукачівської єпархії.