Їстимеш м'ясо — ходитимеш голий

      Можливо, мій висновок не універсальний, але підтверджений багатьма прикладами особистих спостережень: чим важче життя в Карпатах, тим горяни міцніше прив'язані до своїх лісів і полонин, ніж заможніші мешканці рівнини до своїх краєвидів. Напевне, цю особливість помітили й розробники Закону «Про статус гірських населених пунктів», одначе від його запровадження «люди гір» поки що отримують більше морального задоволення, ніж фінансової підтримки: грошовий додаток до мізерних зарплат і пенсій — що кіт наплакав. До того ж, як у нас заведено ще з часів розвинутого соціалізму, під масову роздачу бюджетних коштів часто підставляють гаманці зовсім сторонні особи. І в цьому випадку гірську ковдру, аби отримати доплати, вже почали натягувати на себе містечка і села, котрі бачать гори лише здалеку і то в сонячну погоду.

      Якось довелося чути радикальну пропозицію обізнаного громадянина: «Якщо тим вуйкам так погано живеться в горах, то хай переселяються на Миколаївщину чи в таврійські степи, там повно роботи і порожніх радгоспних будинків». Невтямки такому благодійнику, що горяни на рівні тонких ментальних структур глибоко вкорінені у свій край і дуже погано «приживлюються» на іншому грунті. Крім того, вони побожно шанують культ предків «з приписом» навідувати могили родичів, аби «засвітити свічку». Можливо, тому горяни важкі на міграційний підйом і не дуже охоче залишають свої домівки навіть у пошуках заробітків. У Карпатах збереглися ще цілі хутори і села, з яких за кордон не виїхав жодний мешканець, що для Західної України, як на сьогодні, можна вважати феноменальним явищем.

      Один з таких населених пунктів — гірське село Кузьминець, що на Рожнятівщині. Тут мешкає близько сотні осіб. Із соціальних досягнень — початкова школа, в якій навчається 13 учнів, церква, де приїжджий священик править службу Божу раз на два тижні, і дві маленькі, приватні, крамнички. Світло сюди дотягнули десь у середині вісімдесятих років, але не спромоглися встановити хоча б один телефон. Зате тут винайшли унікальну систему пішохідних «розв'язок» — стежки, обставлені парканами висотою понад півтора метра. Ними село помережене, як Венеція каналами. Коли нетутешня людина після гірських обширів потрапляє в такий напівтунель, то почувається, наче кінь у шорах. Міркуваннями над тим, чому стежки повз обійстя і земельні наділи огороджені високим штахетником, а не малозатратними тинами чи латинами, кузьминчани себе не обтяжують — просто в них така традиція.

      Віддаленість від великих населених пунктів, авто- та залізничних магістралей позбавляє горян системних благ цивілізації, проте вони не впадають у відчай і самотужки модернізують свій побут. 44-річний Михайло Пліт власноруч встановив у хаті чавунну ванну, пристрій для підігріву води, і його родина, на відміну від мешканців Івано-Франківська, має цілорічну, а не лише в опалювальний сезон, теплу купіль. Найважче в селі знайти оплачувану роботу. Раніше, коли неподалік діяв лісопункт, її вистачало і для чоловічих, і для жіночих рук. Тепер кузьминчани зранку до вечора крутяться по довкологаздівській орбіті.

      — Наші люди ціле літо роблять біля хати, аби потім пережити зиму, — каже пан Михайло. — Виручає корова. Без неї тут пропав би: немає корови, не буде бульби і кукурудзи, бо не вкладеш у землю гною — нічого путнього не виросте на пісному гірському грунті. Без корови і сім'я сидітиме голодна. Буденна їжа — бульба, хліб і молочні продукти. Бульбу вирощуємо на присадибній ділянці, хліб дружина пече, а за молоко, сир і сметану мусимо корові дякувати і за бичка — також. Якщо його добре годувати, то потім можна вторгувати на вдяганку дітям. Наш «збалансований» раціон переважно обходиться без м'яса. Якби ми його їли щодня, то ходили б голі і біля хати нічого б не було.

      Корові у Кузьминці справді годилося б поставити пам'ятник, як ото голландці придумали, але з грошима в горян — туго. Добре, якщо в «штаті» родини числиться свій пенсіонер — хоч хліб є за що купити. Нашому співрозмовнику теж трохи легше зводити кінці з кінцями — він працює на посаді лісника й отримує 220 гривень. Інших вигод від лісникування немає, бо його обхід знаходиться далеко вглиб гір, під Аршицею, куди й по дрова ніхто не їздить: їх під боком — скільки завгодно. Тому в пана Михайла з дружиною — вся надія на успішне ведення домашнього господарства: треба готувати придане для трьох доньок, молодшій з яких виповнилося сім років, старшій — двадцять. Поруч із старою оселею господар власними руками «поклав» нову. Там, мабуть, житиме майбутня молода сім'я. А на дідовому грунті ще зберігається стара хата, збудована в далекому XIX столітті. За десять років після смерті діда вона стала непридатною для проживання, але розбирати її на дрова якось рука не піднімається — хай поки що стоїть.

      Свою нелюбов до закордонних заробітчанських мандрів кузьминчани вклали в просту «невиїзну» формулу: «Будеш шукати ліпше, не знати, що ще знайдеш. Ми тут звикли». І, натякаючи на тих, хто зараз сидить на Печерських пагорбах, додають : «Жити важко, але мафії ми не дамося». До Кузьминця докочуються хвилі трьох національних телеканалів, однак горяни чітко орієнтуються, хто є хто в українських правлячих верхах.

      ...На честь нашого приїзду дружина пана Михайла щедро здобрила варену бараболю тушкованою свининою власного консервування. А газда, як годиться, поставив на стіл плящину настоянки на золотому корені. Гостей у Карпатах шанують здавна. І чим далі в гори, тим гостинніші господарі.