Не вір, не бійся, не проси

Я не належу до оптимістів, котрі стверджують, що ця влада не втримається й до осені. І я не належу до песимістів, котрі вважають, що Янукович та його команда прийшли надовго, як мінімум на десять років.

Я переконаний, що протистояння буде тривалим і непростим. Тому треба налаштуватись на запеклу боротьбу.

Геополітична ситуація сьогодні на їхньому боці. Росія міцна, як ніколи. Європа відверто підігрує Росії в обмін на дешеві енергоносії. Стратегія президента США поблажлива щодо Росії. Зрештою, всі зайняті виведенням своїх економік з кризи.

Але незабаром президентські вибори. І в Росії, де існує велика ймовірність того, що приховане протистояння між Путіним і Медведєвим перейде у відкриту фазу. І в США, де, очевидно, республіканці візьмуть реванш. А Європа буде там, де буде сильніший полюс впливу. Але це буде завтра.

Сьогодні світ заплющує очі на те, як команда Януковича намагається побудувати в Україні російську модель управління. Як ключові європейські цивілізаційні цінності в Україні опинились під загрозою. Зрештою, як і сама державність, в повному, глибокому, розумінні.

Внутрішньополітична ситуація теж грає їм на руку. Опозиційні партії пересварені, роздріблені й часто дискредитовані. Багато політиків, швидше, сприймаються як представники старої влади, а не нової опозиції. Багатьох банально купили, багатьох залякали каральними заходами. Правоохоронні органи знову стали каральним мечем у руках влади. Ключові ЗМІ поступово перетворюються на пропагандистів діючого режиму. Судова система стає безвідмовним органом обслуговування політичних вказівок команди Януковича.

Ситуація нагадує 2000 рік.

Тоді влада команди Кучми теж виробила механізми тотального впливу на суспільство. Через правоохоронні органи, податкову, ЗМІ. Тодішні опозиційні партії теж були роздріблені та деморалізовані. Але після 2000–го був 2002–й, а потім 2004 рік.

Історія дає нам підстави для оптимізму. Треба усвідомити, в якому становищі ми перебуваємо сьогодні. Старі форми вже відійшли, нові ще не створені. Ми в межичассі. Тому протестні виступи спонтанні й часто неорганізовані. Протестні настрої суспільства ще не такі високі.

Люди втомились від політичних протистоянь і більше переймаються проблемою виживання. А ті, хто здатен на протест, часто бояться стати учасниками чергової політичної авантюри і тому з недовірою ставляться до заходів, організованих політичними партіями. Сьогодні реальний спротив перейшов зi сфери політичної у сферу громадську або ще частіше — індивідуальну. Очевидно, там знаходиться сьогодні головне джерело енергії для протестних рухів.

Збільшення кількості енергетичних протестних особи­стостей обов’язково дасть нову якість. Я переконаний, як у 1990–му, так і в 2000 році особиста позиція кожного, особи­стий приклад дали передумови для широкого організованого руху.

Коли армія деморалізована і роздріблена, коли навколо багато дезертирів, важливо вистояти. Важливо не здригнутись і тримати прапор. Якщо неможливо втримати фронт — треба принаймні тримати прапор, втримати свою фортецю. Підмога підійде. Важливо, щоб їм було до кого підходити на підмогу.

Очевидно, протестний рух сьогодні має бути зорганізований у громадський. Витрачати свої сили на те, щоб помирити самозакоханих, зарозумілих і вічно ображених політичних лідерів — це даремна витрата енергії.

Коли на опозиційних мітингах уся інтрига полягає в тому, чиї прихильники перекричать інших, скандуючи ім’я свого вождя, — це не опозиція, це подарунок Януковичу.

Прийде час — партійні лідери самі долучаться до широкого протестного руху. Об’єднувати людей необхідно незалежно від їхньої партійної приналежності, чи взагалі приналежності до партій. Ознакою має стати здатність до опору, здатність до самопожертви, самоорганізація і віра у свої сили.

Таке явище, як політичне «найманство» (участь у проте­стних акціях за гроші), повинно відійти в минуле. Цю ганебну традицію необхідно видалити, як ракову пухлину, яка зсередини знищує здоровий організм.

Якщо це буде не один, а багато громадських рухів — не важливо. Головне — спільна ціль, координація дій і недопущення взаємопоборювання. Свого часу позапартійні «Пора» і «Чиста Україна» діяли окремо, але взаємодоповнювали одна одну. Взаємознищення — ключова небезпека руху опору.

Колись, ще в радянські часи, українські дисиденти передали нам правила своєї діяльності. Одним із головних було: не вір, не бійся, не проси. Це правило для тих, проти кого чинили репресії. Сьогодні це гасло набуває нової сили. Сьогоднішній окупаційній владі не можна вірити, навіть якщо деякі їхні дії можуть, на перший погляд, здаватись правильними.

Сьогодні кримінальну владу не можна боятись, адже наш страх — їхня сила.

Хто думає, що з ними можна домовитись, про щось просити, той глибоко помиляється. Досвід чітко продемонстрував — це не тільки не морально, це ще й безглуздо.

Андрій ПАРУБІЙ,
народний депутат,
заступник голови полiтради партiї «Наша Україна»